- Слухай! - гукнув вiн. - В рюкзацi є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.
Вiн розказав менi, як вийти з копальнi на той випадок, якщо вiн утопиться чи розiб'є собi голову. В цю страшну хвилину вiн подумав про мене. Ось яка людина цей Андрiй.
Далi справа йшла так. Вiн став на колiна i забив першу скобу. Через неї перекинув один кiнець вiрьовки, зробив петлю i надiв її на пояс. Тепер вiн мав якусь опору, хоч i не дуже певну, став на ноги i забив другу скобу - вже над головою.
Розумiєш? Вiн робив собi схiдцi, вишукуючи природнi щiлини в скелi, як роблять, здається, альпiнiсти, коли пiднiмаються на стрiмкi височини.
I так, схiдець за схiдцем, Андрiй наближався до зеленої плити. Але скоби закiнчились, а вона сяяла на пiвтора метра вище його голови. Вiн простягнув руку, - i молоток дiстав до її краю. Андрiй якусь мить постояв, потiм пiднявся навшпиньки, розмахнувся... Менi було видно, як щось вiдломилось i злетiло в повiтря... Рука Андрiя описала дугу. Невже щось схопив?
У цю мить скоба, на якiй вiн стояв, покривилась, зiгнулась, i я вiд жаху заплющив очi. Почув тiльки, як вона задзвенiла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрiй висiв на вiрьовцi, тримаючись за неї одною рукою. У другiй вiн стискав той шматок, який вiдколупав вiд плити. Нарештi вiн намацав ногою нижчi схiдцi i, притримуючись одною рукою, злiз i почав посуватися по тiй же вузенькiй кромцi.
Я бачив, як Андрiй щось ховав у кишеню. Потiм повiльно, не поспiшаючи, вiн поповз назад, до мене.
Не кажучи нi слова, вiн засунув руку в кишеню i розкрив долоню. Пiд променем лiхтаря я побачив два блискучих зернятка - два зелених камiнчики, такi крихiтнi, наче той бiсер, яким у нас обшивають святковi хустинки.
- Кришталевий польовий шпат, - прошепотiв Андрiй. Рука в нього тремтiла.
- Що це таке? - питаю.
Вiн вiдповiв:
- Напевно, смарагд.
Я дивився на нього приголомшений, не вiрячи своїм очам.
Андрiй усмiхнувся.
- Зернинки такi маленькi, що тiльки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Менi здається, що вони прозорi, а прозорий берил - смарагд. Правда ж, вони прозорi?
Я тiльки мовчки кивнув головою, а вiн схвильовано продовжував:
- Плiнiй Старший сказав: "Нiщо iнше не має такого незвичайного зеленого кольору". Так?
- Так, - вiдповiв я.
Андрiй загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик i поклав у лiву кишеню бiля серця.
Пiсля цього ми безцiльно блукали бiля озера, знiчев'я розглядаючи щiлину у скелях. А за двадцять крокiв далi ми знову набрели на сталактити. I тут кiнчалась пiдземна галерея.
- Тепер для мене картина ясна, - сказав Андрiй. - Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У схiднiй частинi середземноморського басейну, на думку iсторикiв, було багато таких рудникiв. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тiльки камiнь, з якого я видовбав мiзернi зернятка. Тодi був звичай - останнiй камiнь лишати в дар богам.
Андрiй довго дивився на зелену плиту. Ти собi уявити не можеш, якими очима вiн дивився на неї! Неначе там сидiла наймилiша, найчарiвнiша iстота в свiтi i кликала його до себе, махаючи рукою.
Потiм у раптовому поривi схопив мене за плечi i трусонув.
- Але ми не залишимо богам анi порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гнiву. Ми видобудемо цей камiнь, на зло всiм богам, i подаруємо нашому природничо-iсторичному музею. Хай вiн прикрашає найкращий мiнералогiчний стенд!
Вiн провiв рукою по чолi i нахилився надi мною.
- Ти легший i прудкiший. Може, пiдеш до табору бригади?
- Чого ж не пiти? - вiдповiв я.
- До табору рiвно п'ятнадцять кiлометрiв. Дорога йде все лiсом, лiсом, прямо на схiд. Власне, це не дорога, а напрямок, i ти йтимеш, орiєнтуючись по компасу. Я дам тобi свiй на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрiй тебе вiтає i просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певностi...
Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорi, на горбi. Зайвим буде говорити тобi, що я не йшов, не бiг, а летiв. Андрiй дав менi свiй компас з позначками, що свiтилися в темрявi. Вiн подарував його менi. Ось вiн, - правда, гарний?
Отже, я мчав лiсом.
Ще не зовсiм смеркло, як я наблизився до шляху. I вiдразу передi мною вирiс високий чоловiк з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, вiн мовчки стояв пiд дубом.
- Добрий вечiр! - привiтався я. - Ви, товаришу, з бригади?
Вiн оглянув мене з нiг до голови i якось неохоче вiдповiв:
- З бригади. А що?
- Чи далеко до табору?
- Два-три кiлометри.
- Дуже приємно, - сказав я. - Ваш товариш Андрiй Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.
- Невже? - стрепенувся вiн. I зразу ж запитав: - А що вiн хоче?
- Нiчого особливого, - засмiявся я. - Тiльки чотири залiзнi скоби. - I, наче бiс лоскотав менi язика, я в кiлькох словах пояснив йому, для чого потрiбнi скоби.
Незнайомець вiдразу якось переплiв ноги, нiби спутаний. Нi слова не сказавши, вiн витяг портсигар, дiстав цигарку i прикурив. Сiрник освiтив його руку, - мундштук цигарки був золотий. До того ж я помiтив, що вуса в нього фальшивi, бо пiд носом грим вiддiлився i створив складку.
Моє серце йокнуло, i земля нiби провалилась пiд ногами.
А той сказав:
- Ти йди в цей бiк, - i показав рукою напрям, - скорiше прийдеш. А я перетну лiс тут, - я так звик.
- Дякую, - кивнув я йому.
Трохи пробiг, доки зник з його очей, i глянув на компас: напрям, вказаний незнайомцем, вiв просто на пiвнiч.
"Не перехитриш мене, лисице!" подумав я i повернув на схiд.
Вибравшись на дорогу, я побачив вогнi табору. Озброєний чоловiк, певно, Стаменко, родич Теменужки, - провiв мене прямо до лаборантки. Не можна було гаяти часу. Вона справила на мене враження дуже приємної серйозної людини. Я розповiв їй усе - вiд початку до кiнця. Нiчого не приховав.
Вона кудись вибiгла з палатки, i за пiвгодини в таборi зчинився великий галас. До мене прибiгли геологи, всi без кiнця розпитували подробицi. З Софiї прибув начальник геологiчного вiддiлу - ти його бачив, - цей старий дуже жвавий i строгий. Вiн двiчi розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, i я двiчi повинен був пояснювати одне i те ж: що вона зелена, i такої-то довжини, ширини тощо. Вiн слухав мене, похитував головою i сварився пальцем на якогось огрядного чоловiка:
- Бачиш, - каже, - товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скiльки разiв я говорив тобi, що твiй скептицизм шкiдлива i страшна iржа.
А далi звернувся до iнших геологiв:
- Наш товариш у небезпецi, - сказав вiн. - Треба йому допомогти, i негайно. Хто пiде зi мною?
Лаборантка перша вигукнула:
- Я!
Ти знаєш, що пiшли всi. Навiть огрядний чоловiк - ; i той пiшов з нами. Через лiс, уночi, назустрiч невидимому, але страшному вороговi - це не жарт i зовсiм не скидається на прогулянку. Адже так? У таборi лишився тiльки сторож з села Цвят.
Я детально описав мiсце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, лiхтарi, лопати - i всi як один кинулись до лiсу рятувати Андрiя i його зелений смарагд.
Спочатку всi йшли разом, потiм група розпалась. Не всi були однаково витривалi в дорозi.
Попереду всiх бiгла лаборантка - спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але нi разу не поскаржилась, нi разу не сказала: вiдпочиньмо, зупинiмось. Бiдна дiвчина...
Ми з нею так далеко всiх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було i вогникiв лiхтарiв. Свiтився тiльки фосфор мого компаса.
I ти знаєш, ми першi прибули до вас в той дивний й страшний зал".
От що розповiв менi Радан через кiлька днiв, коли ми повернулись у село Цвят.
Але, скажете ви, як ви потрапили в той зал? Адже ви сидiли, притулившись у кущах перед ямою i, порозкривавши роти, дивились на небо?
Було так. Ми, справдi, мовчки сидiли в кущах i кожен думав про своє. З потемнiлого неба мрячив тихий дрiбний дощик.
Ми пiднялись на гору.
Не минуло й десяти хвилин, як Теменужка пiдштовхнула мене лiктем.
- Дивись! - прошепотiла вона i вказала рукою. вниз. - Якийсь чоловiк!
Мiж деревами пробирався низенький опасистий чоловiк у плащi i чоботях. Вiн вiддалявся вiд горба.
- Хоч би вiн не зробив якогось лиха Андрiєвi, - промовила Теменужка. Вона сказала цi слова ледве чутно, i менi здалось, що в її голосi забринiли сльози. Дiвчата мають таку звичку - говорити крiзь сльози.
Я знизав плечима. Що я мiг вiдповiсти?
- Вставай! - почала вона штовхати мене. - Вставай, пiдемо до Андрiя!
Власне, i менi це спало на думку, але я добирав пiдходящi слова, щоб висловитись коротко i точно.
Схопили факели, пляшку з гасом i кинулись до ями.
Пройшовши через круглий отвiр, почули недалекi вибухи. Вони були жахливi. Певно, тому, що було тихо i йшов дощ.
Ми бiгли по галереї, нiби за нами хтось гнався. Не знаю, що почувала в цi хвилини Теменужка, але менi здавалося - от-от хтось схопить нас ззаду. Ми не дивились нi влiво, нi вправо, не помiчали, чи стрiмкий схил, чи пологий, не вiдчували, чи свiже повiтря, чи погане.
