Зимовий лiс похмурою юрбою стовбурiв мовчазно оточував їх i таємниче мовчав. На голих гiлках чорнiли воронячi гнiзда i шапки омели.
Вони покинули б розшуки, покинули б цю Вербiвку, вважаючи, що помилилися, якби не здогад Адамадзе про архiви.
Гауптштурмфюрер таки знайшов у захоплених документах пiдтвердження, що в уподобаному ними районi й справдi у свiй час були банди, розгромленi чека, хоч конкретно не називалися нi "Комiтет "Не журись" з отаманом Гущаком на чолi, нi саме село Вербiвка, але iншої Вербiвки близько не було. Адамадзе спiвставив вiдому йому вiд Гущака назву села з документальними фактами з архiвiв i вирiшив, що тiльки тут Апостолов мiг закопати коштовностi Кредитного банку. Раух погодився з ним, i тепер вони нiяк не могли вiдмовитися вiд виробленого плану.
Втомившись вiд розшукiв, вiд копирсання у твердiй, скутiй холодом землi, вони покидали на снiг свої сапернi лопатки i стояли серед лiсу, не знаючи, куди кинутися далi. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сiдало в червоному хмаровиннi. Пiдiймався вiтер, посвистував у порожнiх кронах, постукував кiнчиками довгих гiлочок, як кiстяками скелетiв.
Нарештi Адамадзе, який протягом багатьох рокiв вимрiяв цей день i у мрiях своїх малював тисячi варiантiв розшуку скарбу Апостолова, запропонував:
- Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.
- Кажи, - сердито буркнув замерзлий Раух.
- Пiдемо в село.
- I?..
- Може, хтось залишився живий з тих часiв, може, пам'ятає сiчу в селi чека з анархiстами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербiвка. I, крiм всього, насувається нiч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку iще пошукаємо.
Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер i князь попрямували до села.
...Увечерi староста села - мiцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих iсторичних землях, - одержав вiд гауптштурмфюрера наказ зiбрати всiх дорослих мешканцiв у контору колишнього колгоспу.
Нагодувавши Апостолова i замкнувши його в якусь комiрку у хатi старости, Раух i Адамадзе смачно пообiдали у гостинного старости, який, як годигься, з шкiри пнувся перед високою особою гестапiвського офiцера. Потiм витягли Апостолова з комiрки i в супроводi старости рушили до ошатного, певно, перед самою вiйною пiдновленого i побiленого будиночка контори.
В конторi уже товклися зiгнанi вербiвськими полiцаями люди. На дверях стояв молодий, високий полiцай з довгими, спущеними по пiдборiддю вусами.
Коли "гостi" увiйшли, люди замовкли, принишкли, чоловiки поскидали шапки. Хоч у конторi стояло кiлька стiльцiв, що залишилися вiд колишнього умеблювання, нiхто не сидiв.
Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебiльшого жiнок, що поприлипали до стiнок кiмнати, виштовхнувши наперед кiлькох дiдiв, узяв за руку Апостолова i вiдразу почав:
- Добродiї! Оцей чоловiк, - показав на колишнього банкiра, - разом з отаманом вiльного загону Гущаком у двадцять другому роцi бiля вашого села закопав важливi документи. Щоправда, вiн нинi тяжко хворий i нiчого сам не може згадати... Придивiться, чи не признає хто з рас цього чоловiка i подiї тих днiв. Тодi ж у вашому селi чека налетiло на загiн пана Гущака i порубало його... А головне - можливо, хтось знає мiсце, де заховано документи?
Адамадзе замовк i вичiкувально дивився на людей. Зрозумiвши, що нiщо їм не загрожує, люди заворушилися i посунули трохи вперед. Але нiхто не промовив й слова.
Мовчанка затягувалася, i люди, немов вiдчуваючи вину за те, що не знають, як вiдповiсти, поопускали голови.
- Значить, нiхто нiчого не бачив i не пам'ятає? - ще раз спитав Адамадзе, звертаючись головне до дiдiв.
- Та хто його знає... - почулося з гурту. - Коли це було...
Гауптштурмфюрер i Адамадзе терпляче чекали.
- От бидло! - вирвалося на адресу людей у старости, що теж стояв бiля столу, неподалiк високих гостей. Вiн розумiв, що справа серйозна, якщо прибув такий чин з гестапо, i треба всiляко догоджати, щоб зберегти свою голову.
Раух пiдняв руку. Перешiптування у гуртi селян стихло.
- А шкода, що нiхто не пам'ятає, - калiченою українською мовою звернувся гауптштурмфюрер до людей. - Той, хто покаже мiсце сховки, одержить вiд щедрої нiмецької влади корову i тисячу рейхсмарок...
Серед гурту вiдчувся якийсь рух. Такого ще не було, щоб нiмецька влада не лякала, не забирала, не била, не розстрiлювала, а обiцяла як на тi часи цiле багатство. "Корова i тисяча рейхсмарок! Певно, дуже цiннi для нiмцiв документи лежень у землi бiля їхнього села!"
Знову зашепотiли люди у гуртi, перепитували одне одного, розводили руками.
Рятуючись вiд незадоволення або й гнiву гауптштурмфюрера, староста запобiгливо промовив до Рауха:
- Як бачите, нiхто не знає, пане. З тих часiв пiвсела вигибло - хто з голоду, хто вiд бiльшовицького розкуркулення i енкаведе... Я ще окремо поговорю з цим бидлом, може, хто iз дiдiв згадає...
- Ну, що ж, - махнув рукою Раух, - вiдпускайте їх i скажiть, якщо хтось згадає, премiю одержить вiдразу... А ми тут побудемо до ранку. Як у вас кажуть: "Ранок вiд вечора розумнiший".
...Пiзно увечерi до хати старости, де зупинилися київськi "гостi", обережно постукали. Це був молодий полiцай, який стояв на дверях контори пiд час розмови гауптштурмфюрера i Адамадзе з людьми.
Пiсля короткої запинки, переступаючи з ноги на ногу, вiн спитав Рауха:
- Пане гауптштурмфюрере, а правда - корова i тисячу рейхсмарок?Вiн по-собачому вiддано дивився на Рауха, i Адамадзе здалося, що навiть облизнувся, провiзши кiнчиком язика по пересохлих вiд хвилювання губах.
- Нiмецька влада не дурить! - строго зауважив Раух.
- Я знаю, - покiрно вiдповiв несподiваний гiсть. - Тiльки чи не можна частину наперед?
- Ти! - гаркнув на нього староста. - Нахаба! Що ти знаєш?!
- А знаю, - уперто повторив молодий полiцай.
- Оплата пiсля, - строго сказав гауптштурмфюрер - Розказуй!
- Я тодi пацаном пас вiвцi над Чорним яром, що пiд лiсом, вiдкашлявшись, почав полiцай, i далi заглядаючи з очi гауптштурмфюреровi. Дивлюсь, їдуть люди, я сховався у кущах i звiдти усе бачив. Вони спустилися в яр, викопали яму пiд березою i щось там сховали... Коли вони поїхали, я пiшов на те мiсце... Хотiв вiдкопати, подивитися, що там таке, але побоявся, думав: ще вернуться ненароком, вирiшив, що прийду завтра. А ввечерi у селi почалася страшна бiйка, стрiлянина. Дядькiв, якi приїжджали з тими копачами, порубали у хатах, де вони пили... У нас їх гуляло кiлька чоловiк, чека вскочило в хату - i кого застрелили, кого шаблями зарубали, долiвка уся була в калюжах кровi, я упав пiд лаву i так налякався, що лише через кiлька днiв оговтався. Менi потiм баба Мотря виливала переполох... Поставила менi баба Мотря холодну сковорiдку на стрижену голову, а потiм стала лити вiск i шептати... А про ту сховку в яру я й думати бiльше не схотiв, думав, нечисте дiло там...
- Не розпатякуй, - гримнув староста. - Дiло кажи.
- Що казати? Люди, якi щось закопали, яму загорнули акуратно, зiбрали опале листя, понакидали зверху i пiшли...
- Не забув те мiсце? - спитав Адамадзе.
- Нi. Згодом, коли пас вiвцi, я тримав їх подалi вiд Чорного яру, але, коли проганяв повз яр, поглядав униз на ту берiзку, пiд якою яму копали...
- Ну що ж, завтра пiдемо до яру, - розпорядився гауптштурмфюрер. - Там i розберемося, правду ти кажеш чи брешеш... Якщо збрехав дивись! - пригрозив вiн з таким виглядом, що бiдолашний полiцай не наважився бiльше просити аванс. Вiн знав, що тепер в гестапо йому всi кiстки поламають, якщо буде комизитися...
- Знайдiть йому мiсце у хатi. Хай тут ночує, щоб був пiд рукою...
- Iще полiцейських вiзьмете? Чи менi з вами йти?- спитав староста.
- Досить буде його, - кивнув гауптштурмфюрер на молодого полiцая. - Приготуйте йому гостру лопату... Так, так, гостру лопату i ще якийсь чистий мiшок...
Молодий полiцай знайшов мiсце в яру пiд старою, почорнiлою i розтрiснутою вiд старостi трухлявою березою, i коли мiношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землi, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер i колишнiй князь, вiдкинувши обережнiсть, нетерпляче пiдганяли його.
Металевий предмет залягав глибоко. Нарештi десь через пiвгодини у глибокiй ямi лопата заскреготiла по металу. Полiцай став навколiшки перед ямою i руками став розгрiбати землю. Адамадзе допомагав йому, i за кiлька хвилин вони пiдняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якiй налипла земля.
Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою i спробував пiдняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрiшнi замочки i не пiддавалася.
Тодi гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю i лезом лопати, просунутим пiд замочки, зламав їх. Кришка коробки пiднялася, i очам вiдкрилася казкова картина. Навiть у похмурому свiтлi зимового дня алмази, сапфiри, смарагди блищали, променилися, палахкотiли, грали барвами.
Усi стояли над цiєю красою як завороженi. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю i став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комiр, пiдняв, як малу дитину, i вiдкинув на землю подалi вiд коробки.
