Дорогою вiн гарячкове обмiрковував новину "Славов, Славов, Славов, - билося в головi. - Славне дiло виходить, - дозволив собi скаламбурити зрадiлий капiтан. - Може, й справдi той, кого шукають. Адже бухгалтер сказав, що працював цей Громославов разом iз Людмилою Гальчинською в один i той самки час. Вiн - хормейстером, вона спiвала у хорi i виступала iз сольними номерами..."
Обiйшовши Львiвську площу i не знайшовши вулицю, написану бухгалтером, капiтан рушив до художнього iнституту i тут, так би мовити, у тилу старовинної мiської площi, знайшов невеличкий тупиковий провулок iз неошатними маленькими будиночками на один-два поверхи. Цi будинки стояли на горбкуватiй поверхнi над глибоким яром Гончарiвки. На одному з них Андрiйко побачив потрiбний йому номер, яскраво написаний на новiй металевiй табличцi, що своїм свiжим виглядом рiзко контрастувала з вогкою, облетiлою стiною занехаяного будинку.
З хвилюванням вiн постукав у дверi потрiбної йому квартири. Раз. Двiчi. Нарештi з-за дверей обiзвалися: "Хто там?"
- Тут живе Славов Вiктор Iванович? - так само через дверi спитав капiтан.
- Вiктора Iвановича Славова давно уже тут немає. Вiн переїхав.
- Куди?
- У Севастополь. Вiн з нами помiнявся, - вiдповiв тоненький голос.
- Може, ви вiдчините?
- Нi. Мами немає, я не вiдчиню.
Андрiйко не хотiв назватися "мiлiцiєю" i наполягати.
- Добре, - сказав вiн. - А де ви жили у Севастополi? Ваша адреса.
- Нахiмовська, шiсть, два...
Капiтан повернувся i, збентежений, вийшов на вулицю. У цьому домi йому бiльше нiчого не було потрiбно, тим бiльше що, здається, вiн знову ухопився не за ту ниточку...
15
Адамадзе три днi вивчав нiмецьку двоверстку, що йому дав гауптштурмфюрер. Вiн замучився i з нею, i з Апостоловим, якого мусив ховати у себе, доглядати його, прибирати за ним. За цi днi кiмната князя просякла такими пахощами, що хоч носа затуляй, i Адамадзе, обмиваючи старого, люто лаяв цього колишнього банкiра, який, однак, нiчого не тямив i у вiдповiдь на грiзнi окрики i стусани старшого полiцая тiльки блаженно посмiхався.
Адамадзе одержав дозвiл не ходити тим часом на службу i з ранку до вечора никав по картi, розмiрковуючи, бiля якої Вербiвки з тих кiлькох, якi вiн знайшов, мiг сховати цiнностi харкiвський банкiр. Його завдання ускладнювалося ще й тим, що Гущак, п'яно посмiхаючись, сказав колись, що, крiм нього, нiхто не знайде скарб, бо, обдурюючи своїх спiльникiв, вiн викопав двi схованки на сотнi кiлометрiв одна вiд одної, i яка з них справжня, нiхто не знає.
Адамадзе нервував. Вiд його кмiтливостi i вiд цього клятого банкiра все залежить: багатство i навiть життя. Вони домовилися з Раухом, що знайдений скарб подiлять на двох, але Адамадзе розумiв: якщо не буде чого дiлити, гауптштурмфюрер просто пристрелить його. А якщо знайдуть - тим бiльше. Становище було безвихiдним, i Адамадзе вирiшив при будь-яких результатах пошуку у слушну хвилину вiдiрватися вiд гауптштурмфюрера i втекти. Цей вузол не розв'язувався, його годилося лише розрубати.
Шукаючи, як вiн собi казав, "цю кляту Вербiвку", Адамадзе нишпорив по найменших хутiрцях, позначених на картi. Вiн оглянув двi сусiднi областi, Харкiвську i Полтавську, i кiлька разiв натикався на знайомi назви, якi несподiвано вихоплювали з його пам'ятi давно забутi спогади дитинства. Пiд Чугуєвом, в Роганi, вiн з батьками жив на дачi. Пора перших дитячих вражень, перших iгор, першого вiдчуття природи i себе в нiй. Iнша дача на славнiй рiчцi Удi - з рибалкою, нiчним, купанням коней. А потiм, коли постаршав, перше таємниче, романтичне захоплення дiвчиною з якою нiколи не зустрiвся. Одна картина пройшла з ним через усi роки i, як виявилось тепер, не зникла з пам'ятi. Вiн стоїть на березi Уди свiтлого лiтнього ранку. У променях сонця купається, виблискуючи, рiка, шепочуться пiд ранковим вiтром невисокi комишi, кущики верболозу. Вiн дивиться на рiку, радiє своїй молодостi, силi, яку вiдчуває в собi, вона нуртує i рветься в бiй.
Вiн був щасливий, життя було прекрасне, попереду - навчання у юнкерському училищi, а далi - подвиги, слава...
I раптом вiн завмер. Його погляд зупинився на незнайомiй дiвчинi на протилежному березi, яка вийшла з гарного рiзьбленого котеджу i наблизилась до води. Вона стояла, осяяна ранковим сонцем, гарна i недосяжна, як мрiя, i посмiхалася. Юнкер вiдчув, як шалено застукотiло його серце, як гаряче заструменiла у жилах кров, вдарила в лице, як обпалило його незнаним жаром. Це була - ВОНА. Йому здалося, що й посмiхається це неземне, ефiрне створiння не кудись у простiр, а до нього. Вiн навiть заплющився на мить, щоб затримати видiння, а коли вiдкрив очi, дiвчина тихо, наче не торкаючись землi, йшла стежкою назад до своєї дачi, i вiн дав собi слово, що знайде її...
Чому вiн так i не знайшов її, що завадило, чому вона так i залишилася для нього тiльки спогадом, Адамадзе не знав. Рiчка Уда зате навiки стала рiкою його любовi, рiкою його мрiї, найдорожчою рiкою у свiтi, вiд самої назви якої у нього зринали далекi картини i солодко щемiло серце...
Як дивно пишеться по-нiмецькому ця назва: "Uda"! Але вiд того вона не втрачає своєї привабливостi. Уда завжди Уда!
Адамадзе вiдiгнав непотрiбний спогад i знову став нишпорити по картi. Сьогоднi рiдна рiчка не вписує в його долю нової сторiнки. Вiн мусить знайти ту єдину кляту Вербiвку, яка переламала його життя, знайти на Харкiвщинi або на Полтавщинi, зрозумiти логiку банкiра Апостолова i отамана анархiстської банди, якi у далекi роки вибирали мiсце для скарбу i шляхи до нього.
А тим часом Адамадзе усе натикався на знайомi назви - Мерефа, Люботин, Ков'яги, якi бджолиним роєм вилися навколо нього. Ось iще одна така: Васищеве! I треба ж було це запам'ятати! Перший грiх, i перша огида до себе. Перша темна пляма на його юнiй душi. Вiд залiзницi до села по стемнiлiй грунтовiй дорозi його вiв юнкер Вовченко, втiм, зараз Адамадзе не певен, чи справдi таке прiзвище було у його старшого товариша. Той обiцяв неофiту неземнi блаженства у глухому селi. Юний князь йшов за ним як прив'язаний, всю дорогу хвилювався, рвався вперед, стишував калатання серця I раз у раз питав товариша: "Скоро вже?" Його нудило вiд хвилювання, вiн знав, на що йшов, вiн прагнув i водночас боявся, мовби тягли його на страту. Вiд тiєї iсторiї в пам'ятi Адамадзе залишилися тiльки клаптi спогадiв: якась напiвтемна хата, освiтлена гасовою лампою, чорнi затiненi кутки, широка постiль, чуже гаряче тiло бiля нього, нестерпна задуха, гiрке почуття сорому i горде торжество новоявленого повноправного мужчини. I над усiм цим одне незабутнє слово "Васищеве"... Васищеве, Васищеве, Васищеве!
Але ж йому потрiбна Вербiвка! I Адамадзе знову й знову поринав у простори рiвнин, видирався на горби, обминав олiвцем i поглядом озера, рiки i болота i, знайшовши якусь Вербiвку, гарячкове мiркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.
Вiн вiдкинув два чи три села з такою назвою. Вiн вважав, що туди дiстатися можна було тiльки кiньми, або бричкою, або всiєю ватагою "Комiтету "Не журись" на чолi з отаманом Гущаком, i акцiя була б помiтна людям. У Вiннiпезi Гущак натякнув, що схованок двi, одна фальшива, друга - справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню - таємно, тихо. У справжню Вербiвку цiнностi повезли, очевидно, залiзницею, якщо вона тодi, в двадцятих роках, працювала у бiльшовикiв, або простою сiльською хурою, щоб не притягувати уваги, але i в такому разi їхали не глухими дорогами, де Гущака i банкiра могли пограбувати, а бiльш безпечним битим шляхом. Виходить, найвiрогiднiшою буде та Вербiвка, яка бiля залiзницi, станцiї або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекiстами п'яний гущакiвський загiн, у якiй Вербiвцi! Адже на своїх бойовикiв, збираючись тiкати за кордон, аби не залишилося свiдкiв, навiв чекiстiв сам Гущак.
Адамадзе подумав, що треба спитати гауптштурмфюрера, чи пощастило гестапо захопити архiви НКВС. Адже така подiя, як знищення цiлого загону анархiстiв, не могла пройти без якихось рапортiв чи доповiдних. З тих архiвних документiв буде вiдомо, про яку Вербiвку йдеться. Це точнiше, нiж лепетання божевiльного банкiра i никання по картi, ворожiння на кавовiй гущi.
* * *
У Вербiвку їхали поїздом: гауптштурмфюрер, Адамадзе i Апостолов. Курт дав князю новенький нiмецький автомат з пласким магазином, повним патронiв. Адже їхали в лiси, де могли нарватися на партизанiв. Солдатiв Курт побоявся узяти, щоб не вiдкрилася таємниця скарбу. Вiн, зрозумiла рiч, хотiв провести операцiю "Скарб" тихо i швидко, не притягаючи до неї стороннiх поглядiв. Довелося узяти про всяк випадок i щуп-мiношукач, за допомогою якого швидше натрапиш на залiзо, а компаньйони резонно мiркували, що скарб мiститься, певно, в якiйсь металевiй коробцi, а, крiм того, без щупа могли наразитися на мiну, яких багато було розкидано пiсля боїв у цьому районi.
Вони зiйшли з поїзда вранцi i до Вербiвки, яка лежала вiд залiзницi усього за три кiлометри, рушили пiшки. Майже цiлий день вони лазили по ярках i видолинках у лiсi, поблизу села, але тiльки витягли i розрядили двi мiни. Ящика або якоїсь коробки з коштовностями нiде не було. Не допомiг i хворий Апостолов, якого вони тягали за собою, тицяли з який-небудь пiдозрiлий, на їхнiй погляд, закапелок у лiсi i питали: "Тут?" - намагаючись помiтити в очах божевiльного якийсь виблиск, спогад, Iдо пiдтвердив би їхню здогадку. Вони сподiвались, що вiн пригадає мiсце схову. Якщо банкiр саме тут зазнав стресу, закопуючи у землю своє багатство, то це мiсце, вiдклавшись у його пiдсвiдомостi, могло викликати потрiбну реакцiю. Проте колишнiй банкiр залишався байдужим до цих хитрувань. Вiн тiльки хiхiкав i мерзлякувато щулився, хоч Адамадзе одяг його у теплi штани i ватяник, начепив на ноги чоботи.
