Та потім у ньому на повен голос заговорила набута за двадцять років освіта, і він відкинув геть цю нісенітну думку. Йому було відомо чимало випадків з коматозними пацієнтами, які, прокинувшись, знають багато чого з того, що відбувалося навколо, поки вони лежали в комі. Як і при більшості хвороб, при комі все залежало від ступеня ураження організму. Джонні Сміт ніколи не перетворювався на людиноподібну рослину, його електроенцефалограма ніколи не наближалася до фатальної прямої — а то б Браун не розмовляв з ним тепер. Часом коматозний стан трохи скидався на перебування за поляроїдним склом. Збоку здавалося, ніби пацієнт уже зовсім неживий, а тим часом його органи чуттів і далі виконували свої функції, тільки слабше й повільніше.
Повернулася Марі Мішо.
— З неврологією все погоджено, а доктор Вейзак уже їде.
— Мабуть, Семові доведеться відкласти зустріч з містером Смітом до завтра, — сказав Браун. — Я хотів би ввести йому п’ять міліграмів валіуму.
— Не треба мені заспокійливого, — озвався Джонні. — Я хочу вирватися звідси. Я хочу знати, що зі мною сталося!
— Трохи згодом ви про все дізнаєтесь, — сказав Браун. — А зараз найважливіше, щоб ви відпочили.
— Я відпочиваю тут уже чотири з половиною роки!
— Отож іще дванадцять годин не зроблять погоди, — невблаганно мовив Браун.
За кілька секунд сестра протерла передпліччя Джонні спиртом і зробила укол. Він майже одразу став засинати. Браун і сестра наче виросли вдвоє.
— Скажіть мені принаймні одне, — попросив він. Голос його ніби долинав з далекої далини. Те, про що і він хотів спитати, раптом здалось йому страшенно важливим. — Ота ваша ручка… Як вона називається?
— Оця? — Браун показав її з величезної висоти свого зросту. Голубий пластмасовий корпус, волокнистий кінчик. — Вона називається фломастер. А тепер спіть, містере Сміт.
І Джонні заснув, але це слово ввійшло з ним і в сон, мов якесь містичне заклинання, сповнене ідіотського змісту: фломастер… фломастер… фломастер…
5
Герб поклав телефонну трубку і дивився на неї. Дивився довго. У вітальні гримів телевізор, увімкнений майже на повну гучність. Орол Робертс просторікував про футбол і про цілющу любов Ісуса. Як він пов’язував між собою ті дві матерії, Герб не вловив, бо саме тоді задзвонив телефон. Голос Орола звучав лунко й піднесено. Передача наближалася до кінця, і Орол ось-ось мав пообіцяти глядачам, що й їх чекає попереду щось добре. Як видно, Орол таки не брехав.
«Мій хлопчик», — подумав Герб. Тим часом як Віра благала в бога чуда, він сам молився про те, щоб його син помер. Виходить, бог зглянувся на Вірині молитви.
До чого ж усе йдеться і що тепер буде з ним? А як це вплине на неї?
Він зайшов до вітальні. Віра сиділа в своєму кріслі, її ноги в м’яких рожевих капцях спочивали на подушечці. На ній був старий сірий халат. Вона гризла хрустку кукурудзу просто з дротяного кошичка, в якому смажила її. Після нещастя із Джонні Віра набрала майже сорок фунтів ваги, і тиск у неї катастрофічно підскочив. Лікар радив їй медикаментозне лікування, а Віра вперто відмовлялася: мовляв, коли Господь бог хоче, щоб у неї був високий тиск, то хай так і буде. Одного разу Герб зауважив, що вона ж приймає таблетки, коли в неї болить голова, і Господь бог проти того не заперечує. Віра відповіла на це своєю найсолодшою страдницькою усмішкою і вдалася до найпотужнішої зброї — мовчання.
— Хто там дзвонив? — спитала вона, не відводячи очей від телевізора.
Орол обіймав за плечі відомого півзахисника команди «Ен-Еф-Сі» і промовляв до принишклої незліченної аудиторії. Півзахисник скромно всміхався:
— …і всі ви чули сьогодні розповідь цього чудового спортсмена, як він нехтував своїм тілом, своїм храмом Господнім. Усі ви чули…
Герб вимкнув телевізор.
— Герберте! — Віра рвучко випросталась і мало не розсипала свою кукурудзу. — Я ж дивлюся! Там же…
— Джонні прокинувся.
— …Орол Робертс і…
Слова застрягли в неї у горлі. Вона відсахнулась у кріслі, так наче Герб замахнувся на неї. А він одвернувся, не маючи сили говорити далі. Йому хотілось радіти, але він боявся. Страшенно боявся.
— Джонні… — Віра замовкла, судомно ковтнула, тоді спробувала заговорити знов. — Джонні… Наш Джонні?
— Так. Він майже п’ятнадцять хвилин розмовляв з доктором Брауном. З усього видно, це не те, чого вони побоювались… не тимчасове прояснення… Він доладно говорить, може рухатись.
— Джонні прокинувся?
Вона піднесла руки до рота. Наполовину спорожнений кошичок з кукурудзою, повільно з’їхавши з її колін, бухнув на килимок, і з нього покотились по всій кімнаті легкі білі кульки. Віра затулила руками рот і підборіддя. А очі її викочувались усе дужче, дужче, і зрештою Герб аж злякався, що вони ось-ось випадуть з очниць і зависнуть на жилках. Потім очі заплющились. Із затуленого руками рота вихопився тоненький звук, схожий на нявчання.
— Віро! Тобі недобре?
— О Господи боже, дякую тобі, звершилася воля твоя… мій Джонні… ти повернув його мені… я знала, що так буде… мій Джонні… любий боже, я довіку дякуватиму тобі за мого Джонні… Джонні… Джонні!.. — Голос її підвищився до істеричного крику.
Герб підступив до неї, схопив за вилоги халата й добряче труснув. Час раптом мовби відплинув назад, вивернувся навиворіт, наче якась дивовижна тканина, і здавалося, вони знов переживають ту ніч, коли їх повідомили про катастрофу — тим самим телефоном і в тому самому кутку.
«В кутку чи в гаплику», — майнула в Герба безглузда думка.
— О Господи мій Ісусе… о Джонні… це чудо, я ж казала, чудо…
— Замовкни, Віро!
Очі її потьмяніли, затуманилися, стали безтямні.
— Ти шкодуєш, що він прокинувся? Чи не ти всі ці роки глузував з мене? Чи не ти казав усім, що я збожеволіла?
— Віро, я ніколи нікому не казав, що ти збожеволіла.
— Твої очі це казали! — закричала вона. — Але мій бог не піддався на глузи. Чи, може, скажеш, піддався? Га, Герберте?
— Ні, — відповів він. — Здається, ні.
— Я ж тобі казала. Я ж казала, що Господь має для мого Джонні важливе призначення. І тепер ти бачиш, як починає звершатися воля божа. — Віра підвелася з крісла. — Мені треба поїхати до нього. Треба сказати йому про це… — Вона рушила до шафи, де висіло її пальто, — як видно, забувши, що на ній тільки халат і нічна сорочка. З обличчя її не сходив вираз захвату.
Герб пригадав її такою, яка вона була в день їхнього весілля, і цей спогад видався йому химерним, майже блюзнірським. Тим часом Вірині рожеві капці топтали розсипані на килимку хрусткі кульки кукурудзи.
— Віро…
— Треба сказати йому про боже призначення…
— Віро…
Вона обернулася, але очі її були десь далеко, разом з її Джонні.
Герб підійшов і поклав руки їй на плечі.
— Ти скажи Джонні, що любиш його… що ти молилася, чекала, сподівалася… Хто має на це більше право? Ти його мати. В тебе зболіло серце. Хіба я не бачив, як ти потерпала за нього всі ці п’ять років? Я не шкодую, що він повернувся до нас, даремно ти таке сказала. Навряд чи я сприйматиму це так, як ти, але анітрохи я не шкодую. У мене теж боліло за нього серце.
— У тебе? — Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.
— Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе…
— Я скажу йому те, що повинна сказати!
— …й не зможе сам за себе вирішувати. Це я до того, що ти повинна дати йому змогу зробити бодай щось на власний розсуд, а не нав’язувати свої погляди.
— Ти не маєш права так говорити зі мною! Ніякого права!
— Я користуюся своїм правом батька Джонні, — суворо мовив Герб. — І, може, це востаннє у своєму житті. То краще не ставай йому на дорозі, Віро. Зрозуміла? Ні ти, ні твій бог, ні святий страдник Ісус. Ти мене чуєш?
Віра обпекла його лютим поглядом і нічого не сказала.
