Далі лікар вийняв шприц, наповнив його рідиною з ампули й зробив Аркадієві укол в ліву руку. Це було вже в очах Олени медициною, якій вона повірила більше, ніж десятьом п'явкам.
— Т-так, — зітхнув лікар, шукаючи очима мило і миску з водою. Олена тримала на руках, як на вішалці, рушник для лікаря.
— Прошу пана доктора, а коли чоловік зможе встати?
Лікареві пальці, що м'яли рушник, на мить зупинилися.
— Встати? Пані добродійка мають на думці отця каноніка? Сьогодні я не можу нічого певного сказати.
Покинувши витирати руки, він схопив капелюха і вибіг з кімнати. Нестор сунув йому гонорар буквально на ходу.
Поведінка лікаря породила в Олені недобрі підозріння. Вона затягла Нестора у ванькирик і, тримаючи його за гудзик ряси, настирливо, крізь сльози випитувала:
— Ти… ти… мусиш розповісти мені, як це сталося. Як це сталося, Несторе, я питаю, як це сталося? Ти забрав з хати здорового чоловіка. А якого привіз?
Можна було б подумати, що йдеться не про людину, а про річ, яку Нестор забрав з дому цілою, а повернув попсованою.
Нестор не виправдувався. Пригортаючи Олену до себе й погладжуючи її рукою по спині, лише розгублено приговорював:
— Спокійно… спокійно… спокійно…
Увійшла Зоня. Батькове захворювання її зовсім позбавило рівноваги. Зуби нервово цокотіли, вузьке лице стало подібним до долоні. Від страху шкіра стяглася, як від морозу.
— Мамо, треба негайно професора зі Львова… Я цим партачам не вірю. Мамо, тільки професора зі Львова! — Вона вибігла з кімнати і за дверима все ще повторювала: — Негайно, негайно професора зі Львова.
Олена вхопилася за цю думку, як потопаючий за соломинку. Як за хвилину перед тим в укол, так тепер вона відразу повірила, що життя Аркадієві може врятувати тільки професор зі Львова. Вхопився за цю думку і Нестор. Він радий був вітати кожну нагоду, яка хоча б на годину вирвала його з цієї атмосфери смерті. Сам запропонував бігти на телеграф, щоб послати професорові телеграму, а якщо вдасться, переговорити з ним по телефону. Небезпека смерті, яка ще хвилину тому ломилася у двері їхнього дому, тепер трохи відступилася. Вона ще тривала, та Олена не бачила вже безпосередньої загрози.
— Треба підготовляти Філька, — зашипіла Катерина, але Олена так і не здогадалася, що саме вона мала на думці. В якому розумінні треба підготовляти Безбородька, офіціально чужу для їх сім'ї людину?
Мати і дочки з години на годину чекали приїзду професора зі Львова. Катерина просила родичів, які вже були втаємничені у захворювання Аркадія, поки що тримати язики за зубами:
— Не треба, щоб вороги передчасно раділи з нашого горя.
Безбородько, якого Катерина сама підготувала до того, що сталося, стурбувався і зовсім засумував, коли сам оглянув хворого.
Олена, хоч це якоюсь мірою й було бальзамом для її душі, просто дивувалася, що Безбородько, який офіціально ще не належав до їх родини, так близько сприймає їхнє нещастя.
— Бачить Мариня, — шептала служниці, рада за свою найстаршу дочку, — яке чуле серце в пана доктора. Коли видужають, розповімо їм, як за ними побивався пан доктор. Я аж дивуюся, га, Мариню?
Мариня теж дивувалася, тільки не з Безбородька, а з Олени.
— Їмосць, бігме, як дитина. Пан доктор в'ються, як впійманий в'юн, бо не знають, як і що далі буде…
— Що Мариня має на думці?
— Нічого, прошу їмосць, нічого, — нахилилася наймичка до Олениних рук, — язик мій — ворог мій. Будуть їмосць доброго зятя мати.
Олена вирішила, тільки-но Аркадій зведеться на ноги, виїхати з ним на відпочинок у Карпати. Протягом двадцяти чотирьох років кожного літа просив він Олену виїхати з ним хоч на тиждень у гори. Говорив не раз, що його гризе совість за неї. Адже він вирвав її з природи і замкнув у мурах.
Олена під різними приводами відхиляла його прохання.
Здавалося їй, що, коли б знову побачила ліс, але вже без Ладиків і Ореста Білинського, у неї б розірвалося серце.
А тепер… Хто його знає? Може, нещастя, що спало на їх сім'ю, — кара господня за те, що вона, законна дружина і мати п'ятьох дітей, ховала у своєму серці спогади про того чужого чоловіка?!
Професор зі Львова (приїхав аж на другий день увечері) навіть не завдав собі труда як слід оглянути хворого. Малий, бочкуватий, в немодних черевиках на гудзиках, він послухав пульс Аркадія, заглянув йому під повіки і преспокійно заявив, що стан хворого безнадійний. Місцевий колега правильно визначив діагноз: крововилив у мозок. Власне кажучи, йому і нічого було їхати сюди. Катастрофи треба сподіватись щогодини.
Коли ці слова, сказані преспокійним, тихим голосом, відгукнулися лементом домашніх, Олена навдивовижу зберегла душевну рівновагу. Вона була певна, що професор просто хотів налякати її. Відома річ, що всі оті славнозвісні професори люблять залякувати людей. Це ж неможлива річ, щоб Аркадій міг умерти. Не може статися такої несправедливості, щоб він залишив її саме тепер, коли вона, нарешті, серцем об'єдналася з ним, зареклася ніколи вже не повертатися думками до минулого, тепер, коли дочки, може, найбільше потребують батьківської опіки й поради.
Вона скоріше повірить у можливість чуда, ніж у смерть такої життєрадісної, такої міцної тілом і душею людини, як Аркадій.
Хоч славнозвісний професор передбачав смерть у найближчі години, Аркадій промучився майже п'ять днів.
Дочки кожна по-своєму сприйняли це нещастя. Ольга плакала день і ніч. Сльози залишали мутні смужки по її кругловидому лиці. З підпухлими повіками вона здавалася ще повнішою. Проте лице її від безсонних ночей не втратило свого яблуневоцвітного кольору.
Ольга плакала тільки з причини батькової близької смерті. Плакала тому, що не встигла висловити батькові свого великого почуття до нього. Її глибока любов так і залишилася непоміченою ним. Плакала, що іноді свідомо не була з ним досить ніжною, а він не знав про це й завжди вважав її своєю доброю дитиною.
Було так, що Ольга почувала себе ображеною на батька, що він мало звертав на неї уваги. З Зонею возився тому, що та завжди була примхливою. Нелю боготворив за її вроду. Славу пестив, як наймолодшу. Катериною ж гордився, бо була подібною до нього… а для неї, Олі, не ставало вже ні часу, ні місця.
Тепер Ольга не могла дарувати собі, що сміла ображатися на батька. Раз було навіть так, що вона помстилася таткові, хоч він, вона зрозуміла це лише тепер, до всіх своїх дочок був однаково ласкавий, однаково добрий. Якось прийшов батько втомлений і почав шукати свої домашні туфлі. Ольга сиділа в кріслі, бачила, як батько став на коліна, щоб витягти туфлі з-під ліжка (Мариня, прибираючи, заштовхала їх під саму стіну), і зловтішалася: «А я тобі не допоможу. Хай твої улюблені дочечки подають тобі туфлі!»
Це було давно, ще в ранньому дитинстві.
І хоч Ольга безліч разів розкаялася у своїй недобрій поведінці, факт цей повернувся до неї свіжим і викликав новий приступ гіркого жалю.
Слава замкнулася в собі, як тюльпан з заходом сонця. Ні до кого не обзивається, не помітно, щоб плакала, снується тільки по кімнатах, бліда як привид. На Нелю, яка завжди мала слабкі нерви, напав якийсь незрозумілий страх. Вона стала лякатись присмерку, не може спокійно дивитись на гру тіней, боїться найменшого руху повітря в кімнаті. Здригається від будь-якого шелесту.
— Нелюся боїться здибатися з смертю, — каже Мариня. — Вона знає, що смерть хоч ніби й невидима, а завжди, не бійся, дає знати про себе, коли приходить по душу.
Зоня знаходить у собі силу репрезентувати на людях родину Річинських. Вона одягається з таким самим, якщо не з підвищеним шиком, з такою ж старанністю, як і раніше, закручує локони, ходить в кіно, затримується біля вітрин з галантереєю чи фотовиставкою.
Коли хто з знайомих запитує її, як здоров'я отця каноніка, вона зводить свої дугасті каштанові брови і питає в свою чергу, ніби не розуміючи, в чому справа:
— А що мало б бути з татковим здоров'ям?
Така відповідь може збентежити будь-кого.
