— Уотергейт? Це що — операція у В’єтнамі? Щось таке?
— Готель «Уотергейт» у Вашингтоні, — пояснив Герб. — Якісь кубинські емігранти пробралися в розміщену там штаб-квартиру демократичної партії, і їх застукали. Ніксон знав про це. І намагався затерти справу.
— Ти жартуєш? — нарешті здобувся на слово Джонні.
— Лишилися магнітофонні записи, — докинула Віра. — І отой Джон Дін[24]. Не більш як пацюк, що тікав з приреченого корабля, так я вважаю. Звичайна річ.
— Тату, ти можеш усе це мені пояснити?
— Спробую, — сказав Герб. — Але не думаю, що всю цю історію розкрито до кінця, навіть тепер. Я принесу тобі книжки. Про Уотергейт написано вже мільйон книжок, і, мабуть, поки все остаточно з’ясується, буде написано ще стільки ж. Так от, улітку тисяча дев’ятсот сімдесят другого року, незадовго до виборів…
2
Було пів на одинадцяту, батьки вже пішли. У палаті світив тільки нічник. Джонні не міг заснути. Від усього, що він почув, брала тривога й паморочилось у голові. За такий короткий час світ змінився куди істотніше, ніж можна було припустити. Джонні почував себе геть відсталим від поступу й ритму життя.
Ціни на бензин, як сказав йому батько, підскочили мало не вдвоє. На той час, як він попав у катастрофу, галон[25] бензину було вільно купити за тридцять чи тридцять п’ять центів. Тепер він коштує п’ятдесят чотири центи, і часом перед бензоколонками виникають черги. По всій країні обмежено швидкість руху до п’ятдесяти п’яти миль на годину, і водії далеких вантажних рейсів мало не збунтувалися.
Та все це дрібниці. Головне — закінчилась війна у В’єтнамі. Країна зрештою пішла комуністичним шляхом. Герб сказав, це сталося саме тоді, як у Джонні з’явились перші ознаки пробудження від коми.
Президент Сполучених Штатів відвідав червоний Китай. Не Форд, а ще Ніксон. Поїхав туди незадовго до своєї відставки. Ніксон, хто б міг подумати. Давній борець із крамолою. Якби про це сказав йому не батько, Джонні нізащо б не повірив.
Надто багато було новин, і це його лякало. Раптом йому захотілося більш нічого не знати, щоб не схибнутись остаточно. Ота ручка в доктора Брауна, фломастер… а скільки ще таких нових речей з’явилося? Сотні всіляких дрібничок, і кожна знов і знов нагадуватиме йому: ти втратив добрячий шмат свого життя, майже шість відсотків, якщо вірити статистиці. Ти відстав від часу. Залишився в минулому.
— Джоне! — тихо покликав хтось. — Джоне, ви не спите?
Він обернувся. У дверях вимальовувалась невиразна постать. Присадкуватий, трохи зсутулений чоловік. То був Вейзак.
— Ні, не сплю.
— Так я й думав. Можна зайти?
— Прошу, заходьте.
Цього вечора Вейзак мав старіший вигляд. Він сів біля ліжка Джонні.
— Я зателефонував туди, — сказав він. — Викликав довідкову в Кармелі, Каліфорнія. Попросив телефон місіс Йоганни Боренц. Як гадаєте, дали мені її номер?
— Хіба що він не зареєстрований або вона взагалі не має телефону.
— Вона має телефон. Мені дали номер.
— Еге ж, — мовив Джонні.
Усе це цікавило його тільки із симпатії до Вейзака, не більше. Йому не потрібні були докази існування Йоганни Боренц, він це знав напевне, так само як і те, що він не лівша.
— Я довго сидів і думав, — провадив Вейзак. — Я сказав вам, що моя мати померла, та насправді то було лише припущення. Батько мій загинув під час оборони Варшави. А мати просто пропала безвісти, так? Цілком логічно було вважати, що й вона загинула при обстрілі… в окупованому місті… ви ж розумієте. Вона пропала безвісти, отож моє припущення логічне. Щодо амнезії… як невролог можу вам сказати, що така тривала загальна втрата пам’яті — явище дуже й дуже рідкісне. Чи не рідкісніше за справжню шизофренію. Я ніколи не чув, щоб десь колись було зафіксовано випадок амнезії тривалістю тридцять п’ять років.
— Амнезія в неї давно минула, — сказав Джонні. — Гадаю, вона просто сама вирішила геть забути все, що тоді було. Коли до неї повернулася пам’ять, вона знову вийшла заміж і народила двоє… чи то троє дітей. Можливо, спогади викликали б у неї почуття провини. Але про вас вона часом думає: «Хлопчика врятовано»… То ви подзвонили їй?
— Так, — відповів Вейзак. — Через прямий автоматичний зв’язок. Ви знаєте, що тепер можна й так?… Атож. Дуже зручно. Набираєш одиницю, код, номер. Одинадцять цифр — і можеш з’єднатися з будь-яким місцем країни. Дивовижна річ. Навіть якось не по собі стає… Трубку взяв хлопець… ні, юнак… І я спитав, чи вдома місіс Боренц. А тоді почув, як він покликав: «Мамо, це тобі». Грюкнула трубка, яку поклали на стіл, чи на поличку, чи на що там ще. Я був у Бангорі, в штаті Мен, менш як за сорок миль від Атлантичного океану, і почув, як поклали на стіл телефонну трубку в місті на Тихоокеанському узбережжі. Моє серце… воно так гупало, що я аж злякався. Чекання здалося мені дуже довгим. Нарешті вона взяла трубку й сказала: «Алло, я слухаю».
— А ви що? Дали собі раду?
— Ні. Я, як ви кажете, не дав собі ради, — відказав Вейзак і криво посміхнувся. — Я поклав трубку. І мені захотілось випити чогось міцного, але такого в домі не знайшлося.
— Ви певні, що то була вона?
— Джоне, це ж наївне запитання! У тридцять дев’ятому мені було вісім років. Відтоді я не чув материного голосу. Тоді вона говорила тільки по-польському. Тепер я говорю тільки по-англійському… Я майже забув свою рідну мову, хоч як це соромно. То як я можу бути в чомусь певен?
— Еге ж. А все-таки ви певні?
Вейзак повільно провів долонею по чолу.
— Так, — мовив він. — То була вона. Моя мати.
— Але ви не змогли до неї озватися?
— А навіщо? — спитав Вейзак майже сердито. — Її життя — це її життя, хіба ні? Ви ж самі казали: хлопчика врятовано. То невже я маю збурити душу жінці, яка хоче дожити віку спокійно? Невже маю назавжди вивести її з душевної рівноваги? Оте почуття провини, про яке ви казали… навіщо пробуджувати його? Чи навіть тільки ризикувати цим?
— Не знаю, — відказав Джонні.
То були непрості запитання, і відповіді на них він не мав, проте розумів: ставлячи їх, Вейзак намагався якось виправдати себе. Але Джонні не знав, як відповісти на ті запитання.
— Хлопчик урятований, жінка врятована й живе собі в Кармелі. Але між ними — ціла країна, тож полишмо все так, як воно є. А от як щодо вас, Джоне? Що будемо робити з вами?
— Я не розумію, про що це ви.
— Тоді поясню вам, гаразд? Доктор Браун сердиться. Сердиться на мене, сердиться на вас, та, мабуть, і на самого себе: він же мало не повірив у те, що все своє життя вважав цілковитою нісенітницею. Сестра, яка при цьому була, звісно ж, не мовчатиме. Сьогодні в ліжку вона розкаже про все чоловікові, і, може, тим воно й скінчиться, але нема певності, що її чоловік не переповість цього вранці своєму шефові, отож цілком може бути, що завтра до вечора про це пронюхають газети. «Хворий виходить із коми з другим зором».
— Другий зір, — проказав Джонні. — Це так воно зветься?
— Не знаю, що воно таке, справді не знаю. Чи ви екстрасенс? Чи ясновидець? Усе це розхожі слова, які нічого не пояснюють, анічогісінько. Ось ви сказали одній з медсестер, що очна операція в її сина дасть позитивні наслідки…
— Марі, — тихо мовив Джонні.
І ледь помітно всміхнувся. Марі йому подобалась.
— …і про це вже знає вся лікарня. Ви прозираєте майбутнє? Може, це і є другий зір? Не знаю. Ви потримали в руках фотографію моєї матері й змогли сказати, де вона тепер живе. То ви знаєте, де шукати загублені речі й зниклих людей? Чи не в цьому полягає другий зір? Не знаю. А думки ви вмієте читати? А впливати на предмети фізичного світу? А зцілювати хворих накладанням рук? Усе це дехто називає телепатією. І всі ці явища пов’язані з поняттям «другого зору». Ось із них і сміється доктор Браун. Та ні, не сміється — глумиться.
— А ви ні?
— Я згадую про Едгара Кейса. І про Пітера Гуркоса. Якось я спробував розповісти докторові Брауну про Гуркоса, то він почав глузувати. Він не хоче про це говорити і знати про це не хоче.
