Рейтинговые книги
Читем онлайн Мертва зона - Кінг Стівен

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 32 33 34 35 36 37 38 39 40 ... 109

— Сейро, — мовив він. — Невже це ти?

Вона уривисто зітхнула.

— Так. Це я, Джонні.

Він відклав книжку й поглянув на Сейру. Вона була в гарній ясно-зеленій полотняній сукні й тримала перед собою, наче щит, невелику коричневу сумочку із застібкою. Коси вона тепер зачісувала на проділ, і це їй дуже личило. Та Джонні відчув гострий і болісний укол ревнощів: цікаво, це вона сама придумала чи отой чоловік, з яким вона живе і спить? Вигляд вона мала чудовий.

— Заходь, — сказав він. — Заходь, сідай.

Вона перейшла палату, і раптом Джонні побачив себе її очима — худющого, трохи скособоченого в кріслі біля вікна, з ногами, простягнутими на подушечці, в капцях і дешевенькому лікарняному халаті.

— Як бачиш, я вбрався у смокінг, — мовив він.

— У тебе добрий вигляд.

Сейра поцілувала його в щоку, і в його пам’яті, наче швидко тасовані карти, сяйнули десятки спогадів. Вона сіла в крісло напроти, схрестила ноги і обсмикнула на колінах поділ сукні.

Вони дивились одне на одного й мовчали. Джонні бачив, що Сейра дуже знервована. Якби хтось підійшов ззаду й торкнув її за плече, вона б, певно, аж підскочила.

— Я не знала, чи варто приходити, — озвалася вона, — але мені хотілося цього.

— Я радий, що ти прийшла.

«Ми наче незнайомі люди в автобусі, — похмуро подумав він. — Невже нам нема чого сказати одне одному?»

— Ну, то як ти тут? — спитала Сейра.

Джонні всміхнувся.

— Я побував на війні. Хочеш побачити мої бойові шрами?

Він одгорнув з колін поли халата й показав синусоїдальні розрізи, що вже почали загоюватись. Проте були ще червоні й стягнуті швами.

— О боже, що це вони з тобою роблять?

— Пробують знов стулити докупи Товстуна-Коротуна, що впав зі стіни, — відказав Джонні. — Вся королівська кіннота, вся королівська піхота і вся королівська медицина. Отож, мабуть… — І тут він замовк, бо побачив, що Сейра плаче.

— Не треба так говорити, Джонні, — промовила вона крізь сльози. — Прошу тебе, не говори так.

— Пробач. Це ж просто… Я невдало пожартував.

Чи так? Чи він справді хотів відбутися жартом, чи то була спроба сказати: «Дякую, що прийшла мене навідати, вони тут ріжуть мене на шматки»?

— Як ти можеш? Невже можна цим жартувати? — Вона дістала із сумочки паперовий носовичок і втирала ним очі.

— Не дуже часто. Мабуть, це тому, що побачив тебе… Захисна реакція, Сейро.

— Вони тебе звідси випустять?

— Можливо, зрештою випустять. Тут, як колись у давнину, треба пройти крізь томагавки. Читала про це в книжках? Якщо залишуся живий після того, як кожний індіанець із племені вдарить мене томагавком, відпустять на волю.

— Цього літа?

— Ні-ні… не думаю.

— Пробачити собі не можу, що все це сталося, — промовила Сейра так тихо, що Джонні ледве почув її. — Думаю, думаю… як могло б бути… ночами не сплю. Коли б я не з’їла ту кляту сосиску… коли б ти не поїхав, а зостався в мене… — Вона похитала головою і подивилася на Джонні почервонілими від сліз очима. — Здається, іноді не буває ніяких шансів.

Джонні всміхнувся:

— Два нулі. Свій номерочок. Гей, а ти пам’ятаєш? Я ж таки впорав те колесо, Сейро!

— Авжеж. І виграв п’ятсот із чимось доларів.

Джонні дивився на неї, усе ще всміхаючись, але тепер усмішка його була збентежена, майже вражена.

— А хочеш, скажу тобі одну кумедну річ? Мої лікарі вважають: можливо, я вижив тільки тому, що колись у дитинстві уже мав травму голови. Та я нічого такого не можу пригадати, і батько з матір’ю не пригадують. Одначе щоразу, як я про це думаю, в пам’яті мені зринає оте «Колесо Фортуни», і ще якийсь дух, наче палена гума.

— Може, ти вже попадав в автомобільну катастрофу… — невпевнено припустила Сейра.

— Та ні, навряд. Але схоже, що те колесо було мені як застереження… а я на нього не зважив.

Сейра трохи посунулась у кріслі й ніяково сказала:

— Не треба, Джонні.

Він знизав плечима.

— Чи, може, я просто зужив за один вечір своє щастя на чотири роки наперед… Але ти поглянь, Сейро. — Обережно, болісно він зняв одну ногу з подушечки, зігнув її в коліні під прямим кутом, а тоді знову випростав і поклав на подушечку. — Можливо, вони таки стулять докупи Товстуна-Коротуна. Коли я опритомнів, я такого не міг, і випростати отак ноги теж не міг.

— Зате ти можеш мислити, Джонні, — сказала Сейра. — Ти можеш говорити. Ми ж усі думали… ну, ти знаєш…

— Еге ж. Джонні-овоч…

Між ними запала мовчанка, важка й ніякова. Нарешті Джонні з силуваною жвавістю порушив її.

— А ти як живеш?

— Ну… Вийшла заміж. Мабуть, ти знаєш.

— Батько мені сказав.

— Чоловік у мене дуже добрий, — провадила Сейра. І раптом випалила одним духом: — Я не могла чекати, Джонні. І тут я теж винна. Лікарі сказали, що ти ніколи не повернешся до життя, і ти все віддалявся, віддалявся, аж поки… аж поки просто зник з очей. Та навіть коли б я знала… — Вона звела на нього очі, і на обличчі її з’явився такий вираз, наче вона мусила від чогось боронитися. — Навіть коли б я знала, Джонні, то, мабуть, однаково не змогла б стільки чекати. Чотири з половиною роки — це чималий час.

— Еге ж, — погодився Джонні, — це з біса чималий час. А хочеш почути щось несусвітне? Я сказав, щоб мені принесли журнали з новинами за ці чотири роки, і став дивитися, хто помер. Трумен. Дженіс Джоплін. Джімі Гендрікс… Боже, як згадаю його «Багряний туман», то аж не вірю… Ден Блоккер. І ми з тобою. Ми просто зникли.

— Мені так боляче про це думати, — промовила Сейра майже пошепки. — Я така винна… Але я люблю свого чоловіка, Джонні. Дуже люблю.

— От і добре, це головне.

— Його звуть Уолт Хезлітт, він…

— Знаєш, я б краще послухав про твого малого, — спинив її Джонні. — Ти не ображаєшся?

— О, він чудо, — сказала Сейра, всміхаючись. — Йому вже сім місяців. Його ім’я Денніс, але ми кажемо просто Денні. Так назвали його на честь діда по батькові.

— Привези його коли-небудь. Я хотів би на нього подивитися.

— Привезу, — пообіцяла вона, і вони силувано всміхнулись одне до одного, добре розуміючи, що цього ніколи не буде. — Джонні, може, тобі чогось треба?

Тільки тебе, серденько. І повернути останні чотири з половиною роки.

— Ні, — відказав він. — Ти й досі вчителюєш?

— Досі вчителюю, поки що, — підтвердила вона.

— І досі нюхаєш той клятий кокаїн?

— Ой, Джонні, ти не змінився. Все такий же насмішник.

— Все такий же насмішник, — погодився він, і між ними з майже відчутним шурхотом знов упала важка завіса мовчанки.

— Можна мені приїхати ще?

— Ну звісно, Сейро, — відповів Джонні. — Це було б чудово. — Він завагався, бо не хотів, щоб їхня зустріч скінчилася так непевно, не хотів завдати болю ні їй, ні собі, якщо цього можна було уникнути. Тоді сказав: — Ти правильно вчинила, Сейро.

— Ти так вважаєш? — спитала вона, і в кутиках її уст затремтіла усмішка. — Мене ось що дивує. Все це здається таким жорстоким і… та чого там… І таким несправедливим. Я люблю свого чоловіка й свою дитину, і коли Уолт каже, що ми ще житимем у найкращому будинку в Бангорі, я вірю йому. Він каже, що одного дня виставить свою кандидатуру на місце Білла Коуена в конгресі, і я теж йому вірю. Каже, що колись президентом оберуть представника штату Мен, і я ладна повірити й цьому. Та ось я приходжу сюди й дивлюся на твої бідолашні ноги… — З очей її знов закапали сльози. — Вони мають такий вигляд, наче їх перепустили крізь м’ясорубку чи щось подібне, і ти такий худий

— Ну-ну, Сейро, не треба.

— …Ти такий худий, і все це здається несправедливим і жорстоким, і я ненавиджу його, ненавиджу, бо немає в цьому правди, аніскілечки немає.

— Мабуть, іноді ні в чому немає правди, — сказав Джонні. — Світ наш суворий. Іноді треба просто робити що можеш і жити за його законами. Іди й будь щаслива, Сейро. А якщо захочеш приїхати навідати мене, приїзди коли завгодно. Можеш привезти дошку для крибіджа[27].

1 ... 32 33 34 35 36 37 38 39 40 ... 109
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Мертва зона - Кінг Стівен бесплатно.
Похожие на Мертва зона - Кінг Стівен книги

Оставить комментарий