Він включив штепсель, і вентилятор справді запрацював.
— То, проше пана, у кооперативній друкарні могло бути повітря, хоч сокиру вішай, а що стосується приватника, то тут, проше пана, вже й інспектор праці, довірена особа профспілки, і чорт, і диявол. Так, так, панє Завадка, завидувати не доводиться.
Найбільшою новиною, звичайно, була друкарська машина, яка працювала без допомоги накладача.
— Цо пан на то повє, панє Завадка? Га, яка це полегкість в роботі, цо?
Завадці навинулося на язик гірке слово, але він так і не випустив його з рота. Хотілося сказати тому чванькові, що його нова машина так сердечно виручає накладчиць, що аж безробітними їх робить.
Грайфери в новій машині працювали з такою швидкістю, що миготіли перед очима, ніби телефонні стовпи під час їзди поїздом.
— Техніка! — вже без іронії видушує з себе Завадка.
Хоч Йосиф не подавав виду, але його вразив факт, що така технічно досконала машина взагалі є в задрипаному Нашому. Це свідчило про те, що за той час, поки він забавлявся конструюванням замків та ключів у своїй майстерні під повіткою, життя галопом помчало вперед. З другого боку, в його серці зароджувалося щось подібне до гордощів за сина, який працюватиме вже в більш технічно досконалому підприємстві, ніж його батько.
— Техніка… — ще раз повторив Завадка.
Леон гугняво засміявся. Завадка подивився на нього. Перед ним стояла людина, яка переступала вже межу першої молодості. Навколо очей ще не було зморщок, але повіки вже втратили свою юнацьку пружність.
— А ще прошу заглянути у ці двері…
У невеличкій кімнаті, очевидно, переробленій з кухні, бо в куточку приліпилася плита, а з стіни стирчав водопровідний кран, посередині стояла примітивна прес-машина і кам'яний столик. Решту обстановки доповнювали важкі полиці довкола стін, на яких на зразок книжок стояли понумеровані кам'яні плити. Ці плити нагадали Йосифові єврейське кладовище, попри яке саме проходив по дорозі сюди.
У приміщенні відсвіжуюче пахло скипидаром.
Йосиф Завадка не дуже розумівся на літографії, бо якось не доводилося займатись цією справою.
За кам'яним столом на низькому стільчику сидів молодий вузькоплечий хлопець і жирною тушшю переносив рисунок на камінь. Рівне темне волосся спадало косичками на чоло й ніс, і він раз у раз хвацько закидав його.
Леон продемонстрував перед Завадкою цілу серію божих угодників, відбитих на цьому ось верстатику.
Завадка схвально прицмокнув. Нічого не скажеш: з технічного боку робота була майже бездоганна.
Зілінський невтомно гугнявив йому над вухом, наче зіпсований грамофон: його літографський заклад («оця кімнатка і вже — заклад»?!) отримує замовлення мало не з усієї Східної Малопольщі. Леон щодо продукції має тільки одного серйозного конкурента в особі літографії монашого ордену отців василіян у Жовкві. Але це, проше пана, так би мовити, тільки технічна конкуренція, бо відносно ринку збуту отці василіяни йому не конкуренти. Братчики переважно промишляють світськими картинами, а він вирішив триматися святих. Так, так, святих. Він би хотів, щоб у шановного пана Завадки було стільки удач у житті, скільки на цьому верстаті відбито святих Миколаїв і Варвар.
Йосиф Завадка слухає цю балаканину тільки одним вухом. Вся його увага зосередилася на одній думці, що раптово виникла, коли побачив хлопця над рисунком: таж такі самі штуки міг би втинати і його Бронко, якби трохи підучити його! При тих здібностях до малювання, які мав Бронко, бахур[60] міг би вибитися в неабиякі майстри цієї справи. А крім того, це теж не менш важливе, професія літографа куди краща для здоров'я, ніж праця складача.
Якщо Леон не пустодзвін, не хвалько і підприємство його справді так розвивається, як він тут наплескав, то йому, мабуть, скоро доведеться поширити виробництво. Згодом можна б декому подумати якщо не про крамничку на ринку, то бодай про рундук з святими образами, які, напевно б, мали збут під час ярмарків та відпустів.
Друкар-пенсіонер, якому лікар і так рекомендує перебувати якомога більше на свіжому повітрі, міг би знайти для себе приємне заняття, торгуючи образами.
З Йосифом Завадкою сталося щось, чого з ним майже не бувало. Він до того замріявся, що не помітив, коли Леон перестав торохкотіти. Зілінський поглядав на нього з усмішкою, повною золотих зубів.
— Файно! — схаменувся Завадка, уже сердечно схильний до Леона, який перестав бути для нього сином шахрая й зрадника ідей робітничого класу, а перетворився в когось, хто міг допомогти йому вивести його дитину в люди. — Файно, Леоне! Ніколи б я не подумав, що по смерті батька ти так витягнеш підприємство! Це, слухай мене, варто того, щоб випити гальбу пива! Підемо, Леоне, до Рузі! Я частую!
Леон запротестував, метушливо хапаючи Йосифа за обидві руки, начеб він вже тут, у друкарні, збирався розплачуватись за оте пиво. Ні, ні, ні! Він просить пробачення у коханого пана Юзефа, але він тут господар, і угощення — це його обов'язок. Якщо він прийде у гості до пана Юзефа на вулицю Черешневу, тоді, проше бардзо, він, Леон, сидітиме за столом, а пан Юзеф буде його угощати. Так, так, проше пана.
Стара пивна не набагато змінилася з того часу, як Завадка перестав тут бувати. В приміщенні, як і колись, пахло сумішшю пригорілого жиру і прокислого пива. Було так само вогко, брудно, як і шість років тому. За шинквасом сиділа та сама шинкарка Рузя. Лише на ній деякою мірою позначився біг часу. Хоч ніби й залишились її чорні з рудавим полиском кучері та густа червона фарба на лиці, проте щоки вже здрябліли й обвисли. Колись бездоганний овал їх був непоправно попсований.
На стіні, як і шість років тому, висіли засиджені мухами промислове свідоцтво та портрет Пілсудського у рамках без скла. Справи у буфеті теж лишилися незмінними: той же полумисок з пересмаженою, аж чорною індичкою, той же оселедець з гарніром із засушеної, пожовтілої, як солома, цибулі, навіть та сама плитка шоколаду «Бранка» з відбитками масних пальців на обгортці й бляшана коробка з червоно-зеленими змокрілими леденцями.
І за столиками сиділа та сама за своїм соціальним станом публіка: купці, маклери, робітники з друкарні Зілінського, перекупки, сторожі, шевці.
Завадка, який вийшов з хати, не пообідавши, вже перший кухоль пива відчув не тільки в шлунку, але й у ногах.
— Я хотів би, Леоне, ти слухай мене, віддати до тебе в науку свого сина. Ти що — не знаєш, що в мене син — гімназист? Ні, слухай мене, ти дійсно не знаєш, що мій син закінчив нижчу гімназію з добрим свідоцтвом? Що ти мене поздоровляєш? Що тут поздоровляти, коли ти щойно дізнався, що в мене син — гімназист. Чотири роки вчився мій Бронко в гімназії. Розумієш? Амо, амас, амат — чув?
Леон просить вибачення в пана Юзефа. Чомусь йому завжди здавалося, що в пана Юзефа вже одружені діти.
— Як це — одружені діти? Коли ж ті діти мали одружитись? Та я ж оженився тільки в десятому році! Що то я мав собі дітей, ти слухай мене, авансом настарати, чи як? А ти ж не знаєш, Леоне, як я женився? Хочеш, я тобі розповім цю історію?
Було воно так: повернувшись у Наше після відбуття військової служби, Йосиф Завадка не застав матері в живих. Не стало тієї, що варила йому їсти, прибирала хату, прала білизну, гладила й латала одяг, заварювала чай з ялівцю, коли у нього боліло всередині, й ставила банки, коли простуджувався. Не стало тієї, що оживляла хату, яка стала без матері глухою й непривітною.
Хтось із знайомих порадив йому одружитись з Павлиною. Сусіди-свашки підхопили цю думку й зайнялися цією справою. Павлина, приговорювали, дівчина порядна, не хворовита, бо це, Леоне, багато важить, коли жінка не хворіє, працьовита, ощадна. Заробила собі трохи грошенят і, кажуть, ніби носиться з думкою придбати собі місцечко під хатину, щоб мати де на старість голову прихилити.
Йосиф зацікавився. Не тому, Леоне, що він такий уже ласий був на оті зароблені гроші, а просто йому, хоч ти гинь, потрібно було працьовитої, ощадної, господарної жінки в хаті.
