Тим-то й велике було здивування Завадки, коли він дізнався, що молодий Філіпчук зайшов до нього не більше не менше, як запропонувати йому взяти на себе ідейне керівництво (звичайно, безплатне!) над запроектованою в Нашому українською друкарнею. Ця звістка була для Завадки рівнозначною золотому таляру для жебрака. Йому аж спазми здушили горло.
— Українська… друкарня… в Нашому? Слухайте мене, може, ще й кооперативна?
Костик ляснув пальцями, наче батогом. Це означало, що йому не дуже сподобалося запитання Завадки.
— А яка різниця, чи друкарня кооперативна, чи приватна? Досить того, що вона буде українська. Українська, пане Завадко!
Він почав звисока пояснювати Завадці, що українська економіка розвивається двома шляхами: кооперативним і приватним, при обопільній згоді не конкурувати між собою. Для конкуренції вистачить польських і єврейських фірм. Ясно вам, пане Завадко?
Таж це скандал, що такий україножер, як Зілінський, держить у своїх руках, прошу вас, монополію постачання святих образів на все Покуття і Гуцульщину! Ганьба, що у такого польського шовініста друкується українська газета, і ще раз ганьба! А як реагують на це українські патріоти, прошу я вас? Добре, що знайшовся Філіпчук, який щось думає… Який думає не тільки про наживу, але й про справу, га? Нам треба боротись за гідне місце українське, прошу я вас, не словами, як наші славні патріоти звикли, не квилінням, не дурацькими, недостойними нації, петиціями до парламенту, а ділами! Ділами, прошу я вас, бо інакше історія зітре нас на порох!
Йосифові відразу якось не сподобалося, як цей молокосос став повчати його, наче якогось невігласа. Незвичним видався йому крикливий, розв'язний спосіб вислову молодого Філіпчука, але він подумав, що молодь взагалі стала тепер іншою. Колись молоді люди були скромні й поважали старших від себе, бодай за їхній життєвий досвід, а тепер підліток починає повчати тебе, сивого, — а яка рада на це?
Одне певно, що молоді дозволено літати попід хмарами, а зрілій людині треба дивитись на справу розсудливо.
— А що друкуватиме та нова друкарня? Я хотів би знати, слухайте мене, чи матиме вона достатню клієнтуру, щоб утриматись?
Філіпчук злостиво усміхнувся.
— Забавний ви, пане Завадко, перепрошую, що я так висловився! Що друкуватиме та українська друкарня?
Вам цікаво знати що? Все, що виходитиме друком на українській мові в Нашому і його околиці…
— То що… є вже така домовленість?
Кость нахабно розреготався Завадці у вічі.
— Що ви, направду ніби з місяця звалилися? Та хіба ж українській друкарні треба домовлятись, щоб українські видавництва давали їй замовлення? Файно би це виглядало! Хай би спробували надрукувати бодай одну летючку в поляка чи єврея, коли вже буде моя друкарня, то-о! — він підняв до висоти носа Завадки палюгу з закрученою кавулею, — то ще того самого дня могли б замовляти собі шкляра…
Завадці ця балаканина здавалася вже не дивною, а просто-таки дикою. Він хоч сам ніколи не був власником друкарні, та з досвіду своїх принципалів[66] знав, що коло клієнта ходили, як коло розбитого яєчка. Конкуренція існувала завжди. Коли, скажім, за панування Австрії менше було друкарень, то й наполовину менше друкувалося всякої продукції. Клієнта завжди треба було брати то неперевершеною, дійсно безконкуренційною якістю виконання, то терплячим чеканням оплати; але щоб клієнта палюгою заганяти у друкарню — щось подібне чув Завадка вперше.
Філіпчук прочитав вагання на обличчі Завадки, бо поспішив з поясненням:
— Минулися, прошу я вас, часи євангельської покори, що хто тебе вдарить у праву щоку, то ти підстав йому ліву. Тепер, прошу я вас, такий принцип: ти мені око, я тобі обидва, ти мені зуб, я тобі всю щелепу. Подивімся на інші народи. Чим вони завоювали собі своє становище у світі? Покорою, слізьми, молитвами? Нічого подібного! Лише сміливість, рішучість, самовпевненість дали їм віру у свої сили, а за цим, прошу я вас, і перемогу! А наш русин, прошу я вас, від колиски звик тільки кланятись, плазувати й чекати панського милосердя, чорт би його побрав! Як говорить Ніцше: хто плазує черв'яком, той хай не нарікає, що його розчавлять.
Йосиф Завадка не знав, хто такий Ніцше і що він ще казав, але з цим його висловом Завадка був цілком згодний. От хоч би взяти його історію з Леоном. Він, Йосиф Завадка, лише збирався плюнути в лице тій падлюці, але наміру свого так і не виконав. Говорім сюди, говорім туди, але якась часточка рації таки є в тому, що меле язиком син Івана Філіпчука.
З дальшої розмови вияснилося, що сам Костик був кваліфікованим друкарським робітником, і це щиро порадувало Завадку.
— І коли це ви встигли, хотів би я знати? Колись ваш тато говорив, що ви ніби вчитесь на якихось курсах у Львові…
— Та що ви старого слухаєте? Курси! Ха-ха-ха… Мій старий на пункті мого викшталценя[67] має заскок, прошу я вас. Він навмисне розпускав чутки, що його син вчиться на пана у Львові, щоб ніхто не знав, що я в тюрмі сидів… А мені що? Я що — за крадіж сидів? За ідею сидів і не соромлюсь цього, а, навпаки, прошу я вас, горджуся цим! Я, правда, був на бухгалтерських курсах, але звідтіля мене вигнали за антидержавну діяльність, розумієте? Так що свої «курси» закінчував я вже у Бригідках. Вийшов я з тюрми, розглянувся сюди-туди, а тут знову почала мені поліція наступати на п'яти. Приїхав старий, набрався страху й ублагав, щоб я під приводом навчання приховався на якийсь час у Жовківському монастирі. А там, як знаєте, є велика друкарня… І от я, можна сказати, з нудьги і навчився тієї штуки. Не святі горшки ліплять, прошу я вас! Я не говорю, може, українська друкарня — це не такий вже рентабельний інтерес[68], але, прошу я вас, друкарня ця повинна стати забралом проти полонізації західних повітів Галичини! В таких випадках свої шкурницькі інтереси треба ставити на другому місці…
Завадка почухав за вухом.
— Все це дуже добре, пане Філіпчуку, але все ж таки я хотів би звернути вашу увагу на те, що таке підприємство, як друкарня, потребує неабиякого вкладу. А крім того…
Але Філіпчук не дав йому скінчити:
— Що ви, прошу вас, тягнете мене назад? У всякому починанні, щоб ви знали, роль відіграє не стільки матеріальна база, скільки моральні якості особи, яка береться за справу. Розумієте? Воля до перемоги, стремління до дії, вперед, концентрація і екстаз духовних сил людини — от що важливе! Ми з вами, прошу я вас, можемо померти, але мусимо світові довести, що друкарня в Нашому таки буде і буде вона не остання, а перша, — зрозуміли ви мене?
Йосиф Завадка звик до звичайної, простої мови, і йому довелося-таки добре напружувати думку, щоб зрозуміти сенс Костикової балаканини. Зрозумів його так, що така українська друкарня повинна втерти носа Леонові Зілінському, ну, а більш… — більше Йосифові Завадці й не треба було. Це його так прихилило до свого майбутнього спільника й Бронкового принципала, що він, з натури замкнута людина, зразу ж поділився з Костиком про свою поразку в Зілінського.
Філіпчук, не вислухавши Завадку до кінця, так розійшовся, що аж почав слиною порскати. Був до краю обурений, але не на Зілінського, а на Завадку.
— Так і треба нашим русинам, прошу я вас! Били їх поляки під час пацифікації, але замало, бігме, що замало били! Поляк може собі бути, прошу я вас, і соціаліст, і ендек, і червоний такий, що з нього аж капати буде, і католик, але в душі він завжди, при всіх обставинах, буде перш за все поляком. У цьому їм треба віддати належне, хоч вони й наші вороги! І цього, прошу я вас, не завадило б і нашим навчитися у них! А наш русин-вояк? Чоловіка може шляк трафити, що це за темний народ! Ну що, може, ні? Нема, прошу я вас, моральної єдності між нашими українцями. От що? Один — до біса, другий — до ліса. Поляки, прошу я вас, мають свою державу, так? Але один за одного дасть собі око виколоти, хоч за них всіх дбає їхнє паньство[69]. А в нас? В нас збереться троє українців — і вже маєш партію, яка стоїть в опозиції до десятьох існуючих… Десять партій на сім мільйонів населення! Я вже враховую до цих сімох мільйонів українців і тамтейших, з Полісся. Це що, не ганьба для нас, га? Щоб у наших галичменів збудити нарешті свідомість, треба бодай ще трьох таких пацифікацій. Тоді, може, відкрилися б нарешті очі темному русинові…
