— Вставайте! Вставайте! — закричала я, торсаючи його, та він тільки щось пробурмотів і повернувся на бік: дим уже забив йому памороки.
Не можна було гаяти ані хвилини — вже зайнялися простирадла. Я кинулась до таза й глека, на щастя, повних води. Я повивертала їх на ліжко і на того, хто там лежав, метнулась до своєї кімнати й, принісши свій глек, також вилила його на постіль хазяїна, і, з Божою поміччю, загасила вогонь, що пожирав її.
Сичання гашеного вогню, брязкіт розбитого глека, якого я, спорожнивши, впустила на підлогу, і, понад усе, холодна купіль нарешті розбудили містера Рочестера. Хоч у кімнаті було темно, я знала, що він прокинувся, бо вчула, як він почав лаятися дивними словами, несподівано опинившись у калюжі води.
— Що це, повінь? — вигукнув він.
— Ні, сер, — відповіла я, — тут була пожежа. Вставайте, ви геть-чисто промокли. Зараз я принесу свічку.
— В ім'я всіх фей християнського світу! Це ви, Джейн Ейр? Що ви зі мною зробили, відьмо, чаклунко? Хто тут іще в кімнаті, крім вас? Ви що, надумали мене втопити?
— Зараз я принесу свічку, сер. І, ради Бога, вставайте. Хтось задумав недобре, і вам треба негайно з'ясувати, хто саме й для чого.
— Гаразд, от я і встав. Тільки поки що не йдіть по свічку: зачекайте хвилинку, хай-но я вскочу в якусь суху одежину — якщо така ще зосталась... Ага, осьде мій халат. А тепер гайда!
І я побігла. Я внесла ту свічку, яка все ще стояла в коридорі. Він забрав її в мене з рук, підняв і оглянув чорне, обгоріле ліжко з мокрими простирадлами і просочений водою килим на підлозі.
— Що ж це таке? Хто це зробив? — запитав він.
Я коротко розповіла йому про все, що чула й бачила: про дивний сміх у коридорі, кроки, про те, як хтось пішов на третій поверх, про дим і запах горілого, що й привели мене до його кімнати, про вогонь і про те, як я заливала його водою, що знайшлася напохваті.
Він понуро слухав мене й на обличчі в нього поступово вимальовувалася скоріше тривога, ніж подив. Коли я скінчила, він озвався не зразу.
— Може, покликати місіс Фейрфакс? — запитала я.
— Місіс Фейрфакс? Не треба. На біса вона тут здалася! Чим вона може зарадити? Нехай собі спокійно спить.
— Тоді я покличу Лі або розбуджу Джона та його дружину.
— Та ні, сидіть тут. Ви в хустці? Якщо вам холодно, візьміть онде мій плащ, загорніться в нього і вмостіться в кріслі, я вам допоможу. Отак. А тепер поставте ноги на стільчик, бо підлога мокра. Я вас покину на кілька хвилин і свічку прихоплю з собою. Сидіть собі тут тихо, як миша, поки я вернуся. Я мушу піднятись на третій поверх. Чуєте, не ворушіться й нікого не кличте!
Він пішов. Я бачила, як тьмяніло за ним світло. Він навшпиньках перейшов коридор, майже нечутно розчинив двері на сходи й зачинив їх за собою, і останній промінчик зник. Я лишилась у непроглядній темряві. Я прислухалась в надії почути які-небудь звуки, але не чула нічого. Минуло багато часу. Я стомилась і змерзла, хоч була в плащі, до того ж не бачила сенсу в своєму сидінні, якщо мені не велено нікого будити. Я вже була зібралася йти, ризикуючи своїм непослухом викликати невдоволення містера Рочестера. Аж враз стіною коридора ковзнуло тьмяне світло і я почула чиюсь тиху ходу. «Мабуть, це господар, а не хтось лихий», — подумала я.
Він зайшов до кімнати, блідий і дуже похмурий.
— Я все з'ясував, — мовив він, ставлячи свічку на умивальник. — Все було так, як я й сподівався.
— Як саме, сер?
Він не відповів, тільки стояв, згорнувши на грудях руки, втупивши очі в підлогу. За кілька хвилин він запитав досить чудним тоном:
— Я забув: ви ніби казали, що бачили щось, коли відчинили двері?
— Ні, сер. Саму тільки свічку долі.
— Але ж ви чули дивний сміх? І, мабуть, чули його або щось подібне до нього раніше?
— Так, сер. Тут є одна швачка, Ґрейс Пул — то вона так сміється. Вона якась кумедна.
— Авжеж. Ґрейс Пул — ви вгадали. Вона, як ви кажете, кумедна — дуже кумедна. Гаразд, я над цим подумаю. А поки що я радий, що ви, крім мене, єдина людина, яка знає всі подробиці сьогоднішньої пригоди. Ви вмієте тримати язика за зубами, тож нікому ані слова. Я сам все це з'ясую, — провадив він далі, показуючи на ліжко. — Тепер вертайтесь до своєї кімнати. Я вже якось досплю ніч на канапі в бібліотеці. От-от виб'є четверту, а за дві години встає челядь.
— Тоді на добраніч, сер, — мовила я, рушивши до дверей.
Він наче здивувався, всупереч своїм словам, бо щойно сам звелів мені йти.
— Як! — вигукнув він. — Ви вже мене залишаєте? Просто так?
— Ви сказали, що я можу йти, сер.
— Але ж не так, як ви: не попрощавшись, не мовивши співчутливого слова чи то побажання, — у всякому разі, не так коротко й сухо. Таж ви врятували мені життя, вирвали мене з пазурів жахливої болісної смерті! І ви йдете від мене геть, ніби ми зовсім чужі! Принаймні потиснімо одне одному руку.
Він простяг мені свою руку, я подала йому свою; він узяв її спершу однією, а потім і обома руками.
— Ви врятували мені життя; мені приємно, що саме вам я так багато завдячую. Більше я нічого не скажу. І я б нікого більше не потерпів у такій ролі, але ви, Джейн, —
то зовсім інша річ. Ваше благодіяння для мене не тягар.
Він замовк і подивився на мене; якісь слова тремтіли на його вустах, та голос не слухався його.
— Іще раз на добраніч, сер. В такому випадку не може бути мови про дяку, благодіяння, тягар чи зобов'язання.
— Я знав, — провадив він далі, — що колись ви зробите мені добро, я бачив це в ваших очах, коли зустрів вас уперше. їхній вираз і усмішка недарма... — він затнувся, а потім швидко провадив далі, — недарма осяяли радістю самісіньку глибінь мого серця. Кажуть, що існує природна симпатія, чув я й про добрих геніїв — тепер я певен, що й у найбезглуздішій казці є зерна правди. На добраніч, люба моя рятівнице! Голос його був сповнений дивної сили, а погляд пломенів дивним вогнем.
— Я рада, що не спала, — мовила я й рушила до дверей.
— Як, ви вже йдете?
— Мені холодно, сер.
— Холодно? Звісно, адже ви стоїте в калюжі! Гаразд, ідіть, Джейн, ідіть, — казав він, проте все ще тримав мене за руку, і я не могла її звільнити. Тоді я придумала спосіб.
— Здається, йде місіс Фейрфакс, — сказала я.
— Гаразд, ідіть, — мовив він, відпускаючи мою руку, і я пішла.
Я повернулася до своєї постелі, але про сон не могло бути й мови. До світу я плавала бурхливим, радісним морем, де хвилі тривоги зливалися з хвилями радості. Подеколи мені здавалося, що я бачу ген за розбурханими валами берег, гарний, як рай, і час від часу підбадьорливий легіт будив мої надії й швидко ніс мій дух до жаданого берега, проте я не могла добутись туди навіть в уяві: супротивний вітер дув із суходолу й безперестанно відносив мене назад. Здоровий глузд опирався маренню, розважність застерігала пристрасть. Я була надто збуджена, щоб заснути, і встала, тільки-но надворі замрів світанок.
РОЗДІЛ XVI
Після тієї безсонної ночі я й хотіла, і боялася бачити містера Рочестера — хотіла знов почути його голос, але боялася зустріти його очі. До обіду я щомиті чекала його приходу.
Часом, хоч і не дуже часто, він навідувався на кілька хвилин до класу, і в мене було таке передчуття, що сьогодні він неодмінно до нас завітає.
Та ранок минув як звичайно: ніхто не порушив спокійного плину наших уроків.
Щоправда, незабаром після сніданку я почула внизу коло спальні містера Рочестера якийсь гамір. Я пізнала бас Джона, голоси місіс Фейрфакс, Лі і куховарки —
Джонової дружини. «Має щастя господар, що не згорів у ліжку!», «Як можна вночі не гасити свічки!», «Слава Богу, що він згадав про глек з водою!», «Дивно тільки, чого він нікого не збудив?», «Коли б тільки він не застудився, спавши на канапі в бібліотеці» і таке інше.
Згодом до розмов прилучилися й нові звуки: чимось шкребли, щось пересували — то в кімнаті наводили лад. І коли я сходила вниз на обід, то крізь розчинені двері спальні побачила, що там знову все, як і було, тільки на ліжку бракувало запони.
