Коли зовсім смеркло й Софі забрала Адель до дитячої кімнати, мені ще дужче захотілося зустрітися з містером Рочестером. Я дослухалася до дзвінків унизу і до кроків Лі, яку він мав прислати по мене. Часом мені вчувалася й хода самого містера Рочестера, і я оберталася до дверей, які от-от мали рипнути і впустити його досередини. Та двері ніхто не відчиняв, тільки через вікно до кімнати вступив морок. Було ще не пізно: містер Рочестер часто посилав по мене о сьомій, а то й о восьмій годині, а зараз іще тільки шоста. Сьогодні, коли я так багато мала йому сказати, мої сподівання мене не обманять. Я хотіла завести мову про Ґрейс Пул і почути, що він відповість. Я вирішила спитати його навпростець, чи вірить він, що саме вона підпалила спальню, і коли так, чому тримає її лиходійство в таємниці. Мене мало непокоїло, що це може його роздратувати. Я частенько, і то досить охоче, дражнила його, а тоді заспокоювала, і моє чуття ніколи не дозволяло мені заходити надто далеко. Я не переступала ризикованих меж, уміла спинитися на краєчку. Завжди дотримуючись шанобливості, відповідної до мого становища, я впевнено й безстрашно заперечувала йому, коли вважала за потрібне, і це подобалось нам обом.
Нарешті рипнули східці. Зайшла Лі, але тільки сказати, що в кімнаті місіс Фейрфакс подано чай. І я рушила туди, рада, що нарешті йду вниз — як-не-як, а це ближче до містера Рочестера.
— Ви, либонь, дуже хочете чаю, — сказала добра леді, коли я прийшла. — Ви так мало їли за обідом. Боюсь, — додала вона, — що ви занедужали. Ви вся червона, й очі ваші блищать, мов з гарячки.
— Навпаки, я почуваю себе краще, ніж будь-коли.
— Тоді доведіть це добрим апетитом. Чи не заварите ви чай? Хай я доплету цей рядок. — Скінчивши, вона встала й опустила штору. Працювати далі коло вікна не було як: присмерк перейшов у цілковиту темряву.
— Який гарний вечір, — сказала вона, глянувши у вікно, — хоч і не зоряно. Можна сказати, що містер Рочестер вибрав підхожий день для подорожі.
— Для подорожі? Хіба містер Рочестер кудись поїхав? Я не знала, що його нема.
— Одразу ж, як поснідав, він вирушив до Ліза — це маєток містера Ештона, за десять миль по той бік Мілкота. Сьогодні там збирається приємне товариство: лорд Інґрем, сер Джордж Лін, полковник Дент та інші.
— І на вечір він буде вдома?
— Ні, не повернеться, мабуть, і завтра. Гадаю, він пробуде там тиждень або й більше. Коли ці знатні світські люди збираються разом, їх оточує така розкіш і веселість, вони мають стільки всього собі на розвагу, що зовсім не поспішають розстатися. При такій нагоді аж надто в ціні чоловіки, а містер Рочестер у
товаристві такий цікавий та веселий, що, вірте мені, там його носитимуть на руках. Він подобається дамам, хоч навряд чи їх вабить його зовнішність. Та я гадаю, що товариськість і весела вдача містера Рочестера, а може, багатство й родовитість покривають деякі вади його зовнішності.
— У Лізі будуть і дами?
— А то ж як! Там буде місіс Ештон з трьома дочками — дуже елеґантні молоді панни, будуть там Бланш і Мері Інґрем — страх які вродливі дівчата! Пригадую собі, шість або сім років тому я бачила Бланш. Тоді їй було тільки вісімнадцять. Вона приїжджала на Різдво, коли містер Рочестер давав бенкет. Бачили б ви нашу їдальню того вечора! Як пишно її опорядили! А скільки було свічок, світла! Приїхало десь із п'ятдесят леді й джентльменів — усі найзначніші родини графства, а міс Інґрем була царицею бенкету.
— Ви кажете, що бачили її, місіс Фейрфакс? Яка ж вона?
— Авжеж, бачила! Двері їдальні стояли відчинені навстіж, а що було Різдво, то й слугам дозволялося прийти до зали й послухати, як співають і грають дами. Містер Рочестер запросив мене зайти, я сіла в куточку й дивилася на всіх. Таких розкошів я ще ніколи не бачила. Дами були у прегарних сукнях, більшість — принаймні молоді, виглядали гарненькими, але міс Інґрем була таки справді найкраща.
— Яка ж вона?
— Струнка й висока, з округлими плечима, шия довга і гнучка, шкіра чиста й смаглява, риси шляхетні, очі великі й темні, як у містера Рочестера, і іскристі, як її діаманти. Волосся — чорне-пречорне, зачіска до лиця: на потилиці корона з товстих кіс, а спереду довгі лискучі кучері, таких я ніколи ні в кого не бачила. Вона була вся в білому. Пов'язаний через плече ясно-жовтий шарф доставав довгими торочками аж до колін. У косах красувалася жовта квітка; в чорних кучерях вона аж світилася.
— Певно, Бланш Інґрем зачарувала всіх?
— 0 так, безперечно! І то не так красою, як хистом. Вона співала, а один добродій пригравав на фортепіано. Потім співала дует із містером Рочестером.
— Із містером Рочестером? Я й не знала, що він співає.
— Він має чудовий бас і тямить у музиці.
— А міс Інґрем? Який у неї голос?
— Дуже приємний і дзвінкий. Вона чарувала своїм співом. Що то за розкіш була її слухати! А потім вона грала. Я не дуже розуміюсь на музиці, а от містер Рочестер прекрасно її знає, і я чула, як він казав, що міс Інґрем обдарована піаністка.
— І ця чарівна й талановита дівчина досі не заміжня?
— Виходить, що ні. Десь, певне, ні вона, ні її сестра не мають великого посагу. Маєток старого лорда Інґрема за законом не можна ділити, і він мало не весь перейшов до старшого сина.
— І все-таки дивно. Як це жоден багатий чоловік — з титулом чи без титулу — не накинув на неї оком? От хоч би й містер Рочестер. Адже він багатий, правда?
— О так! Тільки ж, бачте, він набагато старший за неї. Містерові Рочестеру от-от сповниться сорок, а їй тільки двадцять п'ять.
— То й що? Бувають ще й не такі нерівні шлюби.
— Воно так. Тільки я не уявляю собі, щоб містер Рочестер одружився з нею. А чого ви нічого не їсте? Як сіли за стіл, то ще і в рот нічого не брали.
— Дякую. Мені тільки пити хочеться. Чи не дозволите мені ще одну чашку?
Я вже хотіла була спитати про можливий шлюб містера Рочестера з прекрасною Бланш, аж тут зайшла Адель і розмова звернула на інше.
Тільки знову опинившись на самоті, я ще раз передумала все те, що довідалась, ще раз назирнула собі в серце й доклала зусиль, щоб вивести розум і душу з манівців та бездоріжжя на тверду стежку здорового глузду.
Покликана на суд моєї совісті, пам'ять призналася, що останніх два тижні я потурала своїй уяві, а від учора ще й голубила химерні надії, бажання й прагнення.
Потім виступив розум, який спокійно, ясно й переконливо показав мені, що я втекла від дійсності у світ захмарних мрій. І я винесла такий вирок:
«Ще не було в світі такої дурепи, як Джейн Ейр, і навіть найвигадливіша ідіотка не живила себе такою солодкою брехнею й не пила отрути так жадібно, як п'ють нектар. То ти, — казала я собі далі, — подобаєшся містерові Рочестеру? Ти зачарувала його? Ти дорога йому? Тьху! Яка ти дурна! Родовитий джентльмен, світська людина виявляє часом крихту уваги до своєї підлеглої, наївної дівчини, а вона й рада! Чого? Дурне, смішне дівча! Невже навіть самолюбство не зробило тебе мудрішою? Щоб ото ще раз переживати подумки коротку вчорашню сцену?.. Сховай своє лице, безсоромна! Він сказав щось на похвалу твоїм очам? Сліпа лялько! Зніми з очей полуду і глянь на свою несосвітенну дурість! Хай не жде добра та жінка, що п'є мед з вуст свого господаря, який не може одружитися з нею. І хіба що тільки божевільна ятрить собі серце й віддається прихованому коханню, бо, притаєне й невзаємне, воно лише спалить ту душу, в якій зайнялася його перша іскра. А якщо воно стане відкрите і взаємне, то, як облудний вогник, заведе тебе в грузьку драговину, звідки нема вороття.
Отже, слухай, Джейн Ейр, собі вирок. Завтра ти сядеш перед дзеркалом і змалюєш сама себе точнісінько такою, як ти є, не затираючи жодної вади, жодної гострої риси, жодної неправильної лінії, і підпишеш так: «Портрет бідної, негарної та безрідної гувернантки».
Потім знайди у своїй скриньці з фарбами пластинку із слонової кістки, візьми палітру, змішай найкращі, найсвіжіші й найчистіші фарби, добери найтонший пензлик з верблюжої шерсті і змалюй найкраще з кращих личко, яке тільки можеш собі уявити. Змалюй його точнісінько за описом Бланш Інґрем, який зробила місіс Фейрфакс. Не забудь чорних-пречорних кучерів та східних очей... Що? Ти хочеш скопіювати очі містера Рочестера? Стривай! Годі вагатися! Годі зітхати! Не жалій за тим, чого немає! Я визнаю тільки розум і рішучість! Пригадай величні й гармонійні риси, античну шию та груди, покажи білу як сніг руку; округле плече, не пропусти золотого браслета та ще каблучки з діамантом, змалюй одяг: і пишні мережива, і веселкову гру атласу, і гарну лінію шарфа, і золотисту троянду, і підпиши цей портрет так: «Бланш, довершена високородна леді».
