— Чергова, — пролунало в трубці.
— Чергова, мені треба повідомити про пожежу в Олдтауні, — сказав Джонні. — Будь ласка, дайте мені номер куди подзвонити.
— Гей, — озвалась одна із сестер. — Де горить?
Ейлін нервово переступила з ноги на ногу.
— Він каже, у мене вдома.
Сестра, що розповідала косметичці про своє помешкання, вражено витріщила очі.
— О боже, це ж той самий, — мовила вона. Джонні показав на панель, де мигтіло вже п’ять чи шість лампочок.
— Чом ви не підете й не спитаєте, чого тим людям треба?
Телефоністка зв’язала його з олдтаунським пожежним депо.
— Мене звуть Джон Сміт, я хочу повідомити про пожежу. Вулиця… — Він поглянув на Ейлін. — Яка ваша адреса?
У першу мить Джонні подумав, що нічого вона не скаже. Уста її ворушились, але з них не вилітало ані звуку. Дві сестри, що пили каву, покинули свої чашки, відступили в найдальший куток комірчини й там шепотілися проміж себе, наче малі дівчатка в шкільній вбиральні. Очі їхні були злякано розширені.
— Я вас слухаю, — нагадав голос у трубці.
— Ну ж бо, — мовив Джонні. — Вам не жаль своїх котів?
— Центральна, шістсот двадцять чотири, — сказала Ейлін мовби знехотя. — Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.
Джонні повторив у трубку адресу.
— Горить у кухні, — додав він.
— Як ваше прізвище, сер?
— Джон Сміт. Я дзвоню з Бангора, з медичного центру.
— Скажіть, а звідки у вас такі відомості?
— Ми будемо на телефоні до кінця дня. Мої відомості точні. А тепер їдьте гасіть. — Він грюкнув трубкою.
— …і сказав Семові Вейзаку, що його мати не…
Сестра замовкла й утупилася в Джонні. Якусь хвилю він відчував, як вони всі дивляться на нього, їхні погляди лягали йому на шкіру невеличкими гарячими важками, і він знав, що з того буде, і ця свідомість перевертала йому нутрощі.
— Ейлін, — мовив він.
— Що?
— У вас є знайомі в сусідньому будинку?
— Так… Там живуть Берт і Дженіс.
— Хтось із них тепер удома?
— Мабуть, Дженіс… атож, вона напевне вдома.
— То чом би вам не подзвонити їй?
Ейлін кивнула головою, нараз збагнувши, до чого він веде. Вона взяла у нього трубку й набрала номер. Сестри стояли, жадібно стежачи за ними, так наче випадково натрапили на захоплюючу телевізійну передачу.
— Алло, Джен? Це Ейлін. Ви в кухні?… Слухайте, зробіть ласку, вигляньте у вікно, подивіться, як там… одне слово, чи все там гаразд з моїм будинком… Та тут один знайомий каже… Ну, я потім поясню, коли ви подивитесь, добре?… — Ейлін почервоніла. — Так-так я чекатиму. — Вона поглянула на Джонні й повторила: — Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.
Запала мовчанка, якій, здавалось, і кінця не буде. Нарешті Ейлін почула відповідь. Вона довго слухала, а тоді якимсь дивним, притишеним голосом, зовсім не схожим на її звичайний голос, промовила:
— Ні-ні, все гаразд, Джен. Уже викликали… Ні… Я не можу зараз сказати, потім поясню. — Вона позирнула на Джонні. — Атож, дуже дивно, як я дізналася… але я поясню. Принаймні спробую. Бувайте.
Вона поклала трубку. Всі дивилися на неї: сестри — з жадібною цікавістю, Джонні — з незворушною впевненістю.
— Джен каже, з кухонного вікна пробивається дим, — мовила Ейлін, і всі три сестри разом зітхнули, їхні очі, розширені й наче осудливі, знов звернулися на Джонні.
«Очі суддів», — похмуро подумав він.
— Треба їхати додому, — сказала Ейлін. Владна, гостра на язик, завжди певна себе лікарка-фізіотерапевт обернулася на звичайну маленьку жінку, що тривожиться за своїх котів, свою оселю і речі. — Я… я не знаю, як вам і дякувати, Джонні… Пробачте, що я вам не повірила, але ж… — І вона заплакала.
Одна із сестер ступила до Ейлін, але Джонні випередив її. Він узяв Ейлін під руку й вивів у коридор.
— Ви справді можете… — прошепотіла вона. — Як ото кажуть…
— Їдьте додому, — сказав Джонні. — Я певен, що все буде добре. Трохи кіптяви, трохи води, та й годі. Мабуть, загине отой кіноплакат, що висів у кухні, а більш нічого.
— Так, я поїду. Дякую, Джонні. Хай благословить вас Господь.
Ейлін поцілувала його в щоку й задріботіла коридором. Один раз вона озирнулась, і на обличчі її читалося щось дуже схоже на забобонний страх.
Сестри стояли рядком за своєю скляною перегородкою й витріщалися на Джонні. Раптом вони нагадали йому трійко сорок на телефонному дроті, які сидять і визирають унизу що-небудь яскраве, блискуче, що можна було б роздзьобати на шматки.
— Ідіть на виклики, — сердито сказав Джонні, і від самого його голосу вони злякано сахнулись назад.
А він пошкандибав коридором до ліфта, залишивши їх розносити новий поголос. Він дуже стомився. Боліли ноги. Стегнові зв’язки були мовби втикані битим склом. Йому хотілося швидше лягти.
Розділ одинадцятий
1
— То що ви думаєте робити? — спитав Сем Вейзак.
— О боже, хіба ж я знаю, — відповів Джонні. — Скільки їх там, кажете?
— Чоловік вісім. Один із новоанглійського відділення Ассошіейтед Пресс. Репортери двох телевізійних компаній з камерами й освітленням. Головний лікар дуже сердитий на вас, Джонні. Він вважає, що ви повелися негідно.
— Краще б у жінки згорів будинок? — спитав Джонні. — Що ж до преси, то, гадаю, в них сьогодні дуже бідний на новини день.
— Та ні, це не так. Форд наклав вето на два законопроекти. В одному з ресторанів Тель-Авіва вибухнула бомба. А в аеропорту поліційний собака винюшив чотириста фунтів марихуани.
— То чого ж вони тут? — спитав Джонні.
Коли Сем прийшов до палати й сказав, що у вестибюлі збираються репортери, його перша думка була про те, як це може подіяти на матір. Вона, як і батько, сиділа в Паунелі, готуючись до своєї прощі до Каліфорнії, куди мала вирушити наступного тижня. І Джонні, й батько вважали, що з тієї подорожі добра не буде. Може, звістка про те, що її син виявився екстрасенсом, змусила б Віру відмовитись від свого наміру, але Джонні боявся, що в цьому разі ліки завдали б більше шкоди, ніж користі. Така новина могла одразу загнати матір у домовину.
З другого боку, — ця думка нараз сяйнула в Джонні і й сповнила його надією, — вона могла й переконати матір знову вдатися до медицини.
— Вони тут, бо те, що сталося, також неабияка новина, — відказав Сем. — З усіма класичними елементами сенсації.
— Нічого я такого не зробив, просто…
— …Просто сказали Ейлін Мегон, що загорівся її будинок, і він таки загорівся, — тихо промовив Сем. — Облиште, Джонні, ви ж мали знати, що рано чи пізно все дійде до преси.
— Я не женуся за рекламою, — похмуро сказав Джонні.
— Ні. Я й не мав цього на думці. Землетрус теж не женеться за рекламою. Але преса пише про нього. Люди хочуть знати.
— А що, як я відмовлюся говорити з ними?
— Це не вихід, — відповів Сем. — Вони підуть ні з чим і попереказують найбезглуздіші чутки. А коли ви вийдете з лікарні, наваляться на вас усім гуртом. І тицятимуть вам під носа свої мікрофони, так наче ви сенатор чи верховода гангстерів. Як вам це?
Джонні подумав.
— Брайт теж там?
— Так.
— А що, як я запрошу його сюди? Він зможе взяти інтерв’ю, а тоді переказати його іншим.
— Можна й так, але цим ви страшенно розчаруєте решту. А розчарований репортер буде вашим лютим ворогом. Он Ніксон їх розчарував, і вони роздерли його на шматки.
— Я ж не Ніксон, — сказав Джонні.
Вейзак широко посміхнувся.
— І хвалити бога, — мовив він.
— А що пропонуєте ви? — спитав Джонні.
2
Коли Джонні ступив у західний вестибюль лікарні, всі репортери підхопились і рушили до нього. На ньому була біла сорочка з відкритим коміром і сині джинси, тепер видимо завеликі. На шиї вирізнялися рубці, що залишилися після операції. Обличчя його було бліде, але спокійне. Фотоспалахи раз у раз осявали його холодним вогнем і змушували здригатись і примружувати очі. Посипалися запитання.
