— Стривайте! Стривайте! — гукнув Сем Вейзак. — Пацієнт ще не зовсім одужав! Він хоче зробити коротку заяву і відповість на кілька запитань, але тільки за умови, що буде порядок. Відступіть і дайте йому змогу вільно дихати!
Спалахнули два телевізійні софіти й залили вестибюль неприродно ясним світлом. У дверях юрмилися лікарі й медсестри, щоб і собі побачити виставу. Джонні відсахнувся від світла й подумав: невже отак засліплює і акторів на сцені? Він почував себе наче в якомусь химерному сні.
— А ви хто такий? — закричав до Вейзака якийсь репортер.
— Я Семюел Вейзак, лікар цього молодого чоловіка, і прошу затямити: не Зак, а Вейзак.
Усі засміялись, і обстановка трохи розрядилася.
— Джонні, ви добре себе почуваєте? — спитав Вейзак.
— Цілком, — відказав Джонні.
Було вже надвечір, і оте раптове прозирання пожежі в кухні Ейлін Мегон віддалилося, втратило вагу й стало лише невиразним спогадом.
— То що ви маєте сказати? — гукнув один з репортерів.
— Ну, — мовив Джонні, — було так… Мій фізіотерапевт — Ейлін Мегон. Вона дуже мила жінка й дуже допомагає мені відновити сили. Розумієте, я попав у автомобільну катастрофу і… — Одна з телекамер подалася вперед, наставивши йому в лице об’єктив, і це на мить вивело його з рівноваги. — …і добряче охляв. М’язи наче одібрало. Отож сьогодні вранці ми були у фізіотерапевтичному кабінеті, я вже кінчав робити вправи, коли раптом відчув, що її будинок горить. Тобто, якщо сказати точніше… — О боже, ти говориш, як придурок! — Я відчув, що вона забула вимкнути газову плиту і кухонна штора ось-ось займеться. Тоді ми пішли до телефону, викликали пожежників, і оце все.
На хвилю запала тиша: репортери перетравлювали оте «я щось таке відчув, і оце все», — потім знов посипався град запитань, що змішалися в безладний галас. Джонні безпорадно озирався, почуваючи себе збитим з пантелику і страшенно вразливим.
— Питайте по одному! — гримнув Вейзак. — Піднімайте руки! Ви що — ніколи в школі не вчилися?
Зметнулися руки, і Джонні показав на Девіда Брайта.
— Ви б назвали це екстрасенсорним проявом, Джонні?
— Я б назвав це чуттям, — відповів Джонні. — Я робив вправи — згинання тулуба лежачи — і якраз закінчив. Ейлін подала мені руку, щоб помогти підвестись, і я дізнався.
Він показав на когось іншого.
— Мел Аллен, портлендська «Санді телеграм». Містере Сміт, чи було то щось ніби зображення? Внутрішнє видиво?
— Ні, зовсім ні, — відказав Джонні, але й сам уже не міг пригадати, що воно було.
— З вами таке вже траплялося, Джонні? — запитала молода жінка в брючному костюмі.
— Так, кілька разів.
— Чи не могли б ви розповісти нам про ті інші випадки?
— Ні, я б не хотів.
Руку підняв один з телерепортерів, і Джонні кивнув на нього.
— Містере Сміт, чи були у вас такі прозирання до нещасливого випадку й спричиненої ним коми?
Джонні завагався.
У вестибюлі стало дуже тихо. Телевізійні софіти пекли йому обличчя, мов тропічне сонце.
— Ні, — сказав він.
Знов безладно залунали питання. Джонні розгублено озирнувся на Вейзака.
— Стоп! Стоп! — заволав той. А коли галас ущух, подивився на Джонні. — Ви стомилися, Джонні?
— Я відповім ще на два запитання, — сказав Джонні. — А потім… справді… у мене був важкий день… Прошу, мем.
Він показав на опасисту жінку, що протислася вперед між двома молодими репортерами.
— Містере Сміт, — запитала вона гучним, трубним голосом, — кого висунуть наступного року кандидатом на президента від демократів?
— Цього я вам сказати не можу, — відповів Джонні, щиро здивований таким запитанням. — Звідки мені знати?
Піднялося ще декілька рук. Джонні показав на високого чоловіка в темному костюмі, з сухим аскетичним обличчям. Той ступив крок уперед. У вигляді його було щось бундючне й слизьке.
— Містере Сміт, я Роджер Дюссо, із льюїстонської «Сан», і мені хотілося б знати, чи усвідомлюєте ви, чому саме у вас виявився такий винятковий хист… якщо ви його справді маєте. Чому у вас, містере Сміт?
Джонні прокашлявся.
— Як я зрозумів, ви просите, щоб я обґрунтував: те, чого я сам не збагну. Цього я зробити не можу.
— Не обґрунтували, містере Сміт. А просто щоб пояснили.
Він думає, що я їх ошукую. Чи намагаюсь ошукати.
Вейзак ступив уперед і став поруч Джонні.
— Гадаю, я можу відповісти на ваше запитання, — сказав він. — Чи принаймні спробую пояснити, чому на нього не можна відповісти.
— А ви теж екстрасенс? — холодно спитав Дюссо.
— Авжеж. Як і кожен невролог, така вже це професія, — відповів Вейзак.
Усі засміялись, і Дюссо почервонів.
— Дами й панове представники преси, цей чоловік чотири з половиною роки був у коматозному стані. Ми, ті, хто вивчає людський мозок, не маємо і найменшого уявлення, чому він поринув у кому й чому вийшов з неї. Не маємо з тієї простої причини, що не розуміємо суті коматозного стану, так само як не розуміємо і що таке сон чи звичайнісіньке пробудження. Дами й панове, ми навіть не знаємо майже нічого про мозок жаби чи мурахи. Можете мене цитувати… бачите, який я безстрашний, еге?
Знов почувся сміх. Вейзак їм подобався. Не сміявся тільки Дюссо.
— Можете цитувати мене й коли я кажу, що, на мою думку, цей чоловік набув зовсім нової — чи, може, навпаки, дуже давньої — людської здатності. Чому? Коли я й мої колеги майже нічого не знаємо навіть про мозок мурахи, то як я можу відповісти на це? Не можу. Зате можу навести вам кілька цікавих фактів, які, імовірно, мають, хоча й не доконче, певне значення. Одна ділянка мозку Джона Сміта зруйнована безповоротно, це зовсім крихітна ділянка, але для мозку життєво важлива кожна часточка. Сам Джон називає її «мертвою зоною», і там, як видно, були відкладені деякі елементи пам’яті. Схоже на те, що всі ці, сказати б, стерті карби пам’яті становили частину певної підгрупи, куди входили вулиці, дороги, дорожні знаки. Така собі частка ширшої групи понять, пов’язаних з обставинами місця. І тут ми маємо обмежене, але цілковите випадіння пам’яті, що, судячи з усього, обіймає як мовні, так і зорові функції.
А щоб зрівноважити цю втрату, в мозку Джона Сміта, як видно, прокинулась інша крихітна ділянка. Вона міститься в його тім’яній частині. Це одна з найрозвиненіших частин так званого передового, або мислячого, мозку. Електричні імпульси, що йдуть із цієї ділянки, зовсім не такі, якими мали б бути. Ну як?… І ще одне. Тім’яна частина мозку має якесь відношення до чуття дотику, хоч міру його точно визначити ми не можемо, і міститься дуже близько до тієї частини, що розрізняє і визначає різні форми й структури. Так от, я спостеріг, що отим Джоновим прозиранням завжди передує якийсь дотик.
Запала тиша. Репортери гарячково записували. Телекамери, які перед тим присунулись до Вейзака, тепер від’їхали назад, щоб узяти в кадр і Джонні.
— Так я кажу, Джонні? — спитав Вейзак.
— По-моєму…
Раптом Дюссо проштовхався крізь юрбу репортерів. Спершу Джонні подумав, що той хоче стати поруч нього та Вейзака й виступити проти. Та потім побачив, як Дюссо знімає щось із шиї.
— То влаштуймо наочний показ, — сказав Дюссо. Він тримав у руках якийсь ніби медальйончик на тоненькому золотому ланцюжку. — Побачимо, що ви зможете зробити з оцим.
— Нічого ви не побачите, — відрубав Вейзак. Його волохаті, із сивиною брови грізно зійшлися на переніссі, і він дивився на Дюссо, мов пророк Мойсей. — Цей чоловік не ярмарковий фокусник, сер!
— Ви ж можете мене й дурити, — сказав Дюссо. — Він або має такий хист, або не має, правда ж? Поки ви тут наводили нам усякі міркування, я й собі де про що міркував. От хоч би про те, що ці хлопці ніколи не зроблять нічого на прохання, бо всі вони такі ж справжні, як мідні долари.
Джонні обвів поглядом інших репортерів. За винятком Брайта, що мав досить збентежений вигляд, усі вони нетерпляче дивилися на нього. І він раптом відчув себе християнином, якого кинули в яму до левів. «Вони так чи так не прогадають, — подумав він. — Якщо я зможу сказати йому щось, вони розпишуть це на всю першу сторінку. А якщо не зможу чи відмовлюся, вони теж розпишуть мене, тільки зовсім інакше».
