— Хай буде й двадцять. Яка різниця?
Бронко з німим запитанням глянув на матір. Просто не зрозумів, чого це батько сердиться і яка його вина в тому.
Павлина відразу збагнула ситуацію. Заступилася за хлопця, але так, щоб не образити чоловіка:
— Скільки йому дали, стільки він і приніс. Правда, синку?
Бронко кивнув головою. Сльози від незаслуженої образи здавили йому горло. Йосиф, хоч бачив, що діється з хлопцем, таки ще раз перепитав його:
— Це все, що він тобі виплатив?
— Все.
Тепер щойно зрозумів Йосиф, що він став жертвою підлого обману з боку Бронкового принципала: той платив Бронкові стільки, скільки було зазначено в договорі, і до того ж Йосиф сам, сам визначив цю суму!
Двадцять злотих на тиждень кваліфікованому друкареві, до того ж такому здібному, такому меткому, як його Бронко, — це не лише визиск, але й глум серед білого дня!
І як той лайдак по-зміїному улесливо підповз до нього. Так запаморочив йому голову тим своїм дурним базіканням, як чемерицею, що він, Йосиф, і не опам'ятався, як сам вклав руки в кайдани.
Двадцять злотих на тиждень тоді, коли йому Зілінський у час найбільш напружених взаємин між ними платив по сімдесят п'ять! Ні, слухайте мене, від такого може чоловіка на місці нагла кров залляти.
Павлина хоч і мовчить, як і годиться розумній жінці у таку хвилину, але від нього не відступає й на крок. Чи, може, побоюється, що він вирветься з хати, допаде там-того і ще більшого клопоту стягне на свою голову? Вона так довго крутиться перед ним, доки він таки не заглянув їй у вічі й не вичитав у них те, що вона хотіла йому сказати. А хотіла вона йому сказати, що криком, лайкою, кулаками ще ніхто у світі не дійшов до порозуміння. І навіть коли б Йосифові було не п'ятдесят три, а тридцять, то вона однаково не допустила б, щоб він зопалу пішов на розправу з тим-о. Хто так робить? Треба найперше переспати свої нерви і щойно на другий, чи третій, чи котрий там день, коли вже зовсім охолоне людина, йти шукати правди.
Послухав Завадка жінки. Звичайно, не сказав цього просто: «Хай буде по-твоєму», сіле з того, як звів мову на інше, як запропонував іти пити чай, Павлина зрозуміла, що її взяла.
До Філіпчука вибрався він рівно через тиждень.
Філіпчук, який зміркував, чого до нього прийшов Завадка, не чекаючи, поки його почнуть лаяти, сам пішов у атаку:
— Ви що хочете, щоб я одну суму записував у договір, а іншу виплачував вашому синові, щоб мати мене в руках, а потім першої-ліпшої хвилини продати податковому інспекторові? Я ще, прошу я вас, не впав з третього поверху головою, щоб іти на такі оборудки! А втім, бігме, я не знаю, хто з нас вар'ят? Таж ви самі хотіли, щоб я записав у договір п'ятнадцять злотих на тиждень, а я збільшив на п'ять і тепер, — ну, я не розумію, чи ви п'яні, чи ви хворі, чи що з вами, — приходите, прошу я вас, і нападаєте на мене у моїй власній хаті й вимагаєте самі не знаєте чого. Я вас питаю: вам щось не подобається, пане Завадко? Вам мало того, що я плачу вашому синові? Ідіть до своїх профспілковців, хай вони заплатять вам більше! Можете забирати свого сина, і з богом, Парасю! Такі наші люди, прошу я вас! Добре кажуть: пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл! Замість подякувати мені, прошу я вас, що я зробив людину з вашого хлопця, дав йому шматок хліба в руки, то батько, прошу я вас, приходить сюди й влаштовує скандали! Ви… ви… подумали, що робите? Виходить, що за моє жито ще мене й побито! Я вам скажу по щирості, що мені лише прикро, що я так розчарувався у вас… Від кого, від кого, але від вас, пане Завадко, я чекав більшого доказу національної свідомості, прошу я вас, більшої, так би мовити, діловитості, навіть розуму, якщо хочете знати. А тепер, прошу я вас, дискусія скінчена, бо в мене нема часу на дурні балачки.
Він повернувся на п'ятах і зник в дверях, залишивши Йосифа одного посеред сіней.
Ідучи сюди, Йосиф припускав, що Філіпчук буде з ним сперечатися, буде, — щиро чи не щиро — то інша річ, — доводити, що йому нема звідки більше платити, буде обіцяти, буде просити почекати до кращого часу, буде, зрештою, викручуватись брехнею, але що взагалі не схоче з ним говорити — це йому й на думку не спадало.
Усвідомлення, що такий… такий… шмаркач навіть говорити з ним не хоче, так приголомшило Йосифа, що він став наче напханий тирсою, нездібний ні рухатись, ні думати. Такого зазнав він тільки під час війни, коли його присипало глиною. Тоді теж начебто все бачив і чув, проте ніщо з того не доходило до його свідомості.
«Все! — нарешті сказав сам до себе і тим наче пустив в рух машину, що затримала його думки і ноги. — Все! Це моя друга, але й остання вже наука. Зілінський добре вчив, але не довчив. Цей завершив науку. Тепер ти, старий дурню, до кінця свого життя пам'ятатимеш, що буржуй — свій чи чужий — то одна пара чобіт. Маєш свого! А тепер гризи кулаки та бий себе по дурній довбешці, щоб аж розтріскалася тобі! Ти хотів свого пожаліти, щоб бідак не платив високих податків, і дістав нагороду… Заманив тебе тією Україною, як бахура цукерком, а тепер іди хоч до бога на скаргу… а людям і не розповідай, бо засміють».
Найбільш соромно було йому перед Бронком. Мало того, що власними руками обдер дитину, але, можливо, ще довів до того, що у друкарні тепер сміються з хлопчиська, що такого «розумного» тата має.
Очевидно, якась розмова в друкарні про цю зустріч була, бо Бронко якось буркнув матері так, щоб батько почув:
— Не малий я вже, слава богу, і сам зумію постояти за себе… А татові скажіть, хай більше шанують себе та не заводяться з усяким дрантям…
Завадка змовчав. Змовчав, бо раптом зрозумів, що з них двох Бронко відтепер буде тим, що боронитиме і захищатиме. Відтепер син буде йти першим і захищати його своєю спиною… Колись він сина водив за ручку, а тепер син протоптуватиме йому стежку. Це була гордість за сина, змішана з болем за власне безсилля, нове гнітюче почуття, яким не міг Йосиф поділитись навіть з Павлиною.
Вона при всьому своєму розумінні була тільки жінкою, якій були чужі і незрозумілі мужські амбіції, бо ніколи їх не мала.
Ні батько, а тим більше син не поверталися до цієї історії. Але Завадка серцем відчував, що Бронко не занехаяв справи. Не такий характер в його сина, щоб дозволити собі наплювати в кашу. Може на хвилину спалахнути, як його мати у молодості, — це правда, але від батька успадкував мурашину впертість, і коли собі щось постановить, то щоб впасти і не піднятись більше — своє докаже.
Коли до Бронка прийшла поліція, Йосиф дізнався, що син у нього комуніст.
Завадку викликали до поліційного комісаріату. Товстий рожевощокий блондин у мундирі комісара спитав його:
— Як це сталося, пане Завадко, що ви, такий порядний, тихий чоловік, виховали сина на комуніста?
Завадка злякався не того, що почув про сина, але від кого почув.
Так як від усякого болю всередині визнавав тільки одні ліки: горілку з перцем, так і в боротьбі з поліцією тримався тільки одного методу: заперечувати.
Син його, прошу пана комісара, не є жодним комуністом. Невже ж він, батько, не знав би про це? Це сусіди, прошу пана комісара, набрехали на нього з помсти, бо з хлопчиськами робить їм шкоду в садах. Хай пан комісар придивляється до нього добре, — хіба такий вигляд має комуніст?
А вже по дорозі додому метикував.
Комуністи за те, щоб знищити цей проклятий суспільний лад, за якого один біситься з жиру, а другий риється по смітниках за кухонними покидьками?
Він, Йосиф Завадка, теж за це!
Комуністи за те, щоб відібрати в тих товстопузих дармоїдів фабрики, заводи, шахти, друкарні й дати в руки трудового народу?
Завадка перший за це!
Комуністи за те, щоб земля належала тим, хто працює на ній? А котра чесна людина буде проти того? Комуністи за справжнє, непідробне братерство між народами? Комуністи за те, щоб не було ні панських, ні хлопських націй? А хіба ж він, Йосиф Завадка, проти цього? Хіба він усе своє життя не був за це?
