- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.
- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...
- Ну, пора, - скомандував Андрiйко. - Топ, тихо...
Дiти дружно побiгли в напрямi космодрому. Помiж березами засяяли вогнi будiвель. На верхiвках ракет горiли червонi лампочки.
Незабаром перед ними вирiс паркан. Де-не-де горiли лiхтарi, в далинi маячiла постать вартового. Андрiйко вибрав найтемнiше мiсце, повiв друзiв туди, прошепотiв:
- Лягайте...
Нечутно пiдповзли до загороди. Пес, пiддаючись загальному настрою, теж припав до землi. Андрiйко хутко вирив пiд парканом ямку, просунув собаку на той бiк паркану
- Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, - тихенько прошепотiв вiн.
Пiсля цього Андрiйко хвацько перескочив через паркан i впав на м'яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надiйка. Топ радiсно застрибав навколо дiтей, лижучи коленого в обличчя.
Пригнувшись, мандрiвники побiгли до темних масивiв посеред космодрому. То були вишки i ракети. З того боку, де горiли вогнi, долинали голоси, гули якiсь машини. Андрiйко зробив знак рукою i лiг на бетонованi плити. Надiйка i Боря наслiдували його приклад. Усi дружно поповзли до темного громаддя космiчного корабля.
Вiн виблискував матовими боками у тьмяному свiтлi далеких лiхтарiв. Злiва нагору йшли металевi схiдцi. Андрiйко прошепотiв:
- Сюди...
Дiти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче бiг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.
Схiдцi в'юнилися все вище i вище - десь пiд саме небо. У Борi аж дух захопило. Серце колотилося, очi заливав пiт.
- Ой, як високо, - прошепотiв вiн. - Аж село звiдси видно.
- Хiба це високо, - вiдповiв Андрiйко. - Ось полетимо на Марс - хiба ж така висота буде...
Нарештi вони нагорi. Видно чорний отвiр входу - вiн зовсiм поряд. Андрiйко зупинився i... завагався. По тiлу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?
Не встиг Андрiйко вирiшити цю складну проблему, як його пiд бiк штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промiнь прожектора.
- Остання перевiрка, - сказав хтось. Йому вiдповiв голос Юрiя Сергiйовича:
- Особливу увагу звернiть на дубляжнi автомати.
- Бiжiмо, - придушено засичала Надiйка.
Дiти прожогом кинулися в отвiр, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно вiдчинилися дверi, в очi вдарило червоне свiтло ряду лампочок над кнопками i важелями, над панелями i дивними приладами. Трохи вище, наче великi риб'ячi очi, видiлялися круглi iлюмiнатори. Як тiльки мандрiвники зайшли в каюту, дверi зачинилися.
- Здорово - автоматизацiя! - прошепотiв Андрiйко.
- Сюди прийдуть, - цокочучи зубами, заявив Боря, - i знайдуть нас.
- Треба сховатися, - додала Надiйка.
Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрiйко оббiг попiд стiнкою, шукаючи якусь заглибину. В одному мiсцi вiн помiтив напiвпрозору стiну, а рядом - чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стiна зникла, i за нею з'явилася простора нiша з двома лiжками. Андрiйко радiсно кинувся туди, покликав товаришiв. Тiльки-но друзi зайшли до каюти, як дверi знову автоматично зачинилися.
- Боря, ти зi мною, - скомандував Андрiйко. - Топ лежатиме з тобою, Надiйко. Живо!
- Що це за каюта? - заїкаючись, запитав Боря.
- Для космонавтiв. Хiба не бачиш. Зараз летять автомати... але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорi, - пам'ятаєш?
Андрiйко задоволено хихикнув, умощуючись на лiжку.
- От буде шуму, як дiзнаються про нас!
Не встигли друзi як слiд улягтися, коли з центральнiй каютi спалахнуло свiтло. Пропливла чиясь тiнь. Дiти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.
"Хоч би не подав голосу", - промайнуло в головi Андрiйка.
Тiнь маячiла деякий час за дверима. Чулися якiсь гудки, дзвiнки, спалахували i згасали рiзнокольоровi вогники сигналiв. Потiм свiтло погасло. Настала повна тиша.
Дiти завмерли, пригнiченi напруженим чеканням. Минали тягучi хвилини. А, може, то були години?
Раптом почувся могутнiй гул. Здавалося, весь свiт задрижав, полетiв шкереберть. Поряд з Андрiйком хтось моторошно закричав - чи то Боря, чи Надiйка. Дико завив Топ. Дiти змiшалися в одну купу. Неймовiрний тягар притиснув їх до пiдлоги, стало важко дихати...
Але так було недовго. Гуркiт поволi затихав i перетворювався на одноманiтне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.
Боря заворушився, хрипко запитав:
- Де ми?
- В космосi, - непевно вiдповiв Андрiйко. - Мабуть, летимо...
Раптом угорi спалахнуло i вдарило прямо в очi друзям яскраве свiтло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очi. Почувся гучний тривожний голос:
- Там дiти, Юрiю Сергiйовичу!
На стiнi спалахнув голубий прямокутник телевiзора. На ньому виникло обличчя Юрiя Сергiйовича. Вiн побачив дiтей. Погляд ученого сповнився подивом i гнiвом.
- Так от як ви менi вiддячили за вiдвертiсть?! - загримiв вiн. "Зайцем" пробралися в ракету? Ви розумiєте, що ви наробили?
- Юрiю Сергiйовичу, - жалiбно обiзвався Андрiйко, але вчений урвав його:
- Що "Юрiю Сергiйовичу"? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов'язково долетить до Марса...
- Так ми ж i зiбралися на Марс! - виправдовувався Андрiйко.
- I продуктiв набрали! - пiдхопила Надiйка. Юрiй Сергiйович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом iз собою.
- Продуктiв! Ви чули?! Вони набрали продуктiв i гадають, що цього досить для космiчного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змiнює шлях польоту i можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!
- Ми вирiшили йти на жертву, - похмуро сказав Андрiйко.
- Ох i капустянi ж у вас голови! - докiрливо сказав учений. - Де ви бачили, щоб нашiй науцi потрiбнi були такi жертви? Спочатку навчiться, станьте космонавтами, а потiм уже летiть!
- А в книжках же так, у фантастичних, - виправдовувався Боря. - Разом iз дорослими летять дiти... i стають у пригодi...
- Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер iз ними робити?
Надiйка жалiбно схлипнула, хлоп'ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дiтей, потiм рiшуче махнув рукою.
- Будемо посилати другу ракету сьогоднi ж. Попередьте Василя.
- Василь полетить? - радiсно вигукнув Андрiйко. - А ми з ним зустрiнемось?
- Не радiй завчасно, - суворо вiдповiв Юрiй Сергiйович. - Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари i думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту i слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити...
У польотi
Iнструкцiї Юрiя Сергiйовича була суворими, жорстокими.
До приладiв не торкатися. Слухати його вказiвок. Iз ракети на Марсi не виходити. Ждати прильоту Василя.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
