Дiвчинка радо заходилася виривати синюватi рослини. Це було досить важко - їх корiння виявилося мiцним i довгим. Дружно взявшись до роботи, дiти вирвали кiлька в'юнких стебел, заховали у мiшок.
- А тепер - уперед, - скомандував Андрiйко, пiдсмикуючи Топа за ремiнець.
Гуртом, збиваючи червоний пiсок iз барханiв, друзi кинулися до обрiю. Оглядалися навколо, перемовлялися. Не вiрилося якось, що вони опинилися на Марсi, на тiй самiй планетi, яку вони бачили тiльки в книжках та на вечiрньому небi у виглядi червоної зiрочки. Надто вже Марс був звичайним обшарпаний, рудий, схожий до якогось необжитого, запущеного мiсця на Землi. Але все ж таки це був iнший свiт - вiдчувалося по всьому. I по тому, що обрiй був зовсiм недалеко i що тiло здавалося дуже легким, i повiтря розрiджене.
- Нецiкаво, - озвався Боря. - Я думав, що ми побачимо тут розумних iстот або якiсь будiвлi....
- Вiрити треба, - палко сказав Андрiйко. - Зрозумiло? Обов'язково побачимо. Не може бути, щоб не було людей...
Дiти пробiгли кiлометри два, зупинилися. Ракета блищала на обрiї. Вiддалiк вона здавалася якоюсь iграшковою. Андрiйко показав на неї рукою.
- Треба далеко не вiдходити, бо загубимось. Пошукаємо в долинi, а потiм повернемося. Скоро має прилетiти Василь...
Мандрiвники заглибилися в широку долину. Навколо виднiлися розмаїтi каменi, блискучi мiнерали. Дiти дружно взялися збирати камiнцi.
- Пригодиться вченим, - промовив Андрiйко.
Потiм вони знайшли смуги голубуватих соковитих рослин з колючками i дрiбненькими червоними квiтами. Надiйка радiсно кинулася до них, зiрвала одну i раптом скрикнула.
- Що з тобою? - стурбовано запитав Андрiйко.
- Вкусила... квiтка. Дуже боляче.
- Може, вона отруйна? - злякався Боря. - Хай їй грець.
- Нi. Треба забрати. Загорни її камiнцем в торбу. Пiшли далi. Ще трохи позбираємо i повернемось...
Раптом збоку почулися дивнi звуки, потiм загавкав Топ. Здивованi дiти озирнулися. В долинi, позаду них, бiснувався пес. Вiн велетенськими стрибками кружляв навколо дивного предмета жовтуватого кольору з голубими смугами. Андрiйко кинувся до Топа. Предмет зненацька рушив iз мiсця i швидко помчав униз по долинi.
Надiйка захоплено вигукнула:
- Тварина! Лови!
Це, справдi, була жива iстота, марсiанська тварина. Треба було будь-що наздогнати її.
Всi троє кинулися слiдом. Топ уже доганяв звiрятко, але вхопити боявся, бо воно раз у раз пiдскакувало i тодi iз-пiд смугастого панцира блискали довгi жовтi зуби.
Вiдстань мiж твариною i дiтьми скорочувалася. Андрiйко захекався i вiдчував, що довго бiгти з важкою торбою не зможе. Вiн кинув її додолу i крикнув:
- Надiйко, забери!
Дiвчинка i Боря вiдстали i знесилено зупинилися. Але Андрiйко не хотiв здаватися. Вiн пiддав ходу, наблизився до втiкача на пiвметра i стрибнув, мiцно охопивши панцир звiрятка. Голова i лапи тварини сховалися всередину тепер вона, певне, надiялася лише на мiцнiсть своєї природної схованки.
Пiдбiгли Боря i Надiйка, знесилено хекаючи. Андрiйко теж страшенно втомився. Але всi були дуже радi з вдалого полювання. Перепочивши, розглянули дорогоцiнний трофей. Топ усе хотiв ударити марсiанську черепаху лапою, але Андрiйко одiгнав його i заховав полоненого жителя Марса в рюкзак.
Лише тепер друзi помiтили, що почало сутенiти. Сонце зникло. Небо стало зовсiм темним. Андрiйко тривожно оглянувся, сказав:
- Пора до ракети...
Дiти попрямували на горб. Довго дивилися навколо. Але в сутiнках марсiанського вечора вони нiде не могли помiтити ракети. Скрiзь, куди не глянь, тягнулися одноманiтнi горби i скелi. На небi, в одному мiсцi, горiла червоно-багрова стежка. Певно, в тому мiсцi зайшло сонце.
Дiвчинка торкнулася руки Андрiйка, тихенько запитала:
- Де ж ракета?
Вожак мовчав. Вiн нiчого не мiг сказати своїм друзям. Вiдчай закрадався в його серце, до очей пiдступали сльози. Але хлоп'яча гордiсть перемогла. Нетреба показувати товаришам, що прийшла небезпека. Може, щось удасться зробити.
- Виберемо затишне мiсце, - озвався вiн. - I будемо ждати. Василь, як прилетить, знайде нас...
- Як? - цокочучи зубами, схлипнув Боря. - Як вiн знайде?
Андрiйко не вiдповiв. Вiн рiшуче пiдiйшов до купи камiння, знайшов затишок i покликав туди друзiв. Усi троє вмостилися пiд захистом скель, притислися одне до одного, мовчали. Топ витягував нiс назустрiч вiтру, щось винюхував, тихенько вищав.
По спинi в Андрiйка забiгали мурашки. Невже так нещасливо закiнчилася їх мандрiвка? Згадалася школа, докори вчителiв i пiонервожатого, Юрiй Сергiйович, йому стало жаль їх. Стiльки клопоту принесли вони дорослим своєю мандрiвкою. I нiякої користi. Хто їх знайде тут, мiж скель, на чужому невивченому Марсi?
Навколо зовсiм потемнiло, на небi загорiлися зорi - колючi, великi. Поволi викотився маленький мiсяць, разiв у двадцять менший земного. Згодом з'явився другий. Вiн дуже швидко пересувався По небу- можна було помiтити простим оком.
Друзi мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всi вiдчували: одна мить, один натяк вiдчаю - i вони розревуться, як маленькi дiти. А хiба ж можна плакати космонавтам?
- Що то, Андрiйку? - дрижачим голосом запитав Боря.
- Де?
- А в небi... пливе... Нiби м'ячик?
- А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий - то Фобос. Чув же на лекцiї, що вони штучнi...
- Ой, як цiкаво, - прошепотiла дiвчинка. - Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?
- Чого захотiла, - жалiбно озвався Боря. - Хто нас побачить у такiй темрявi... та ще й у пустелi, серед горбiв?..
Дiти знову понуро замовкли. Дмухнув вiтер. Спочатку слабенький, вiн iз кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стiна куряви, потiм повалив сухий снiг. Мандрiвники задерев'янiли вiд страху й холоду. "Приходить кiнець", - така думка невблаганно зрiла у кожного.
Раптом Андрiйко помiтив, що Топ зiрвався з мiсця i закружляв навколо скель. Потiм вiн повернувся назад, скочив на груди Андрiйку, i, оглядаючись, побiг у долинку, щось винюхуючи.
- Що з ним? - здивовано прошепотiла Надiйка.
- Може, вiн по слiдах виведе нас до ракети? - з надiєю вигукнув Боря.
- За мною! - рiшуче скомандував Андрiйко, зриваючись на ноги.
Дiти дружно кинулися слiдом за Топом...
Рятунок
Пес кiлька разiв зупинявся i, поводячи головою в рiзнi боки, нюхав повiтря. Вiн нiби чув якiсь далекi запахи. Потiм знову схиляв голову до грунту i пiдтюпцем бiг крiзь iмлу. Дiти не вiдставали вiд нього, тримаючись за руки i одвертаючись вiд снiгу, що сипав прямо в обличчя.
Пес вiв дiтей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снiгопад стишався, тепер снiжинки падали згори м'якими бiлими метеликами. Нарештi, ущелина вперлась у круту кам'яну стiну. Мандрiвники здивовано зупинились.
- Що трапилося? - процокотiв зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрiйка.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
