От тоді, коли сонце злетіло найвище, коли поморені люди збирались на обід, чорною марою з балок виринули татари.
Чоловіків кого стрілою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто кіньми потолочили.
Жіноцтво, безборонне, зморене і оголомшене жахом, поборкали арканами чи похапали руками. Пов'язали руки сировицею, погнали до знаних ординських шляхів.
Поспішали татари, тому й добивали тих, хто занепадав силами. Боялись ординці відплати, бо таки в цю землю вони далеко залізли. Дітей цього разу не хапали – кололи дардами та сікли шаблями. І чоловіків наказав їхній ватаг не ловити…
Щоб забезпечитись від погоні та помсти – праворуч і ліворуч висилав татарин стрільців-підпалювачів. Здалеку били вогненними стрілами і мчали далі.
На всяке зло татари мали добру тяму – розуміли криваві пси: коли палає твоя хата, не будеш когось рятувати.
Коли ж підігнали татари свою здобич до річки Гнилої, їх там чекали ще два чамбули з бранками. З'єднались людолови і почали переганяти бродом свою здобич.
Саме тоді на них і вискочили козаки. То були Омелько Баламут, Левко Барило, Семен Ботало, Степан Хрін, Степан Кринка та їхній отаман Іван Грак. Вертали вони з ярмарку у лядській землі. Торгували там рибою.
Отаманом у них був Іван Грак, але все в Черкасах облаштував Омелько Баламут. Він підніс барильце осетрової ікри писарю черкаського старости і писар виправив грамоту в лядську область, що ніби вони надвірні козаки старости і везуть старостівський товар на ярмарок.
Ярмарок був багатющий. Тільки козаки привезли рибу, то торгувалося як у казці – тільки встигай монети рахувати.
Та щось Омелькові почулося не те в гутірці базарних нахлібників. Тому Омелько, не гаючи часу, подався до корчми. Удав, ніби вже добре на підпитії. Взяв штоф, чарчину та й упав на лаву якраз поруч одного калічного, жебрака, чи що воно. Той досьорбував пиво з мідної битої кумпанії. Омелько непевними рухами, розхитуючись збоку на бік, витяг з-за халяви здоровенну тарань, побив її об лаву і в два порухи здер із неї всю шкіру з лускою. Каліка завмер з піднятою кумпанією, потяг носом і від спокусливого запаху аж очі закотив під лоба. Омелько націдив собі чарчину, цокаючи штофом об вінце та проливаючи оковиту на стіл. Тоді плюснув убогому сусіду в його битий мідний кухоль. Розломив запашну жирнючу тарань і посунув кусень по мокрих дошках… Випили по першій, потім по другій, після третьої Омелько витяг тарань з другого чобота.
Старець пожадливо пив і дер зубами тарань, і слина з його масних варг капала на дошки столу. А він навіть і не втирався – поспішав заковтати смачне пригощення. Очі його від оковитої і від насолоди наїдком почали розпливатись на різні боки.
Омелько непомітно і швидко озирнувся по корчмі і враз міцно прихопив сусіда за лікоть.
– Ну, базарна душо, – просичав на вухо старцю, – що ляхи проти нас замишляють?!
– Ой, пане-козаче… відпустіть! – Зашепотів, затинаючись, жебрак. – Ляхи кажуть… що ви не надвірні козаки… черкаського старости… І грамота ваша підробна… Треба вас… схопити… І допитати… Тільки не наважуються самі… чекають підмогу… зі Львова… А вірмени… ну оті купці, що торгували… у вас всю рибу… купно з возами і волами… пустили поголос… ніби ви не надвірні, а запорожці- злодії… І що ваші осетри не черкаські, а лиманські… з турецьких володінь… значить ви… не все мито сплатили… Бо вище Порогів таких здоровенних осетрів немає… Ага… ще тут один шинкар… з Олеська він… говорить він… ніби впізнав він одного вашого… ну, отого, щербатого… А той щербатий колись, давненько вже… покалічив одного шляхтича… Коли його ляхи схопили… то він оголомшив стражника… І втік із в'язниці… На Україну втік…
– Цікаво, цікаво. А скажи мені, ваш війт гроші любить чи дарунки?
– І дарунки теж…
– Як шапка з куниці?
– Піде… за милу душу…
– Спасибі тобі за пораду… А тепер іди на базар і слухай. І все мені перекажеш. – І зразу ж без всякої перерви гостро і люто. – Хоч одне слово ляпнеш із чужої намови – втоплю отам на тирлі в багнюці! Та не думай мене дурити. Мені все докажуть… Ось тобі «пулка», нагодуй своїх байстрюків. Та гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди!
Жебрак тремтячими руками схопив монету і швидко подріботів геть із корчми, забувши, що він кульгавий на обидві ноги.
А в обід війт мав у дарунок зелену оксамитову шапку з кунячою опушкою та венеційського сап'янового гаманця із новісіньким таляром всередині. А козакам написали справний папір, що всі мита вони сплатили і тепер вільні від інших податків у лядських володіннях.
Коли наступного ранку відкрились торги, то з козацьких возів продавали рибу два острозьких купці.
Раннім-ранком пустили козаки своїх вірних коників у зворотну путь.
Бадьорою риссю йшла козацька батова. Верхи козацьких шапок як квітки вигравали на сонці. У всіх нові справні чоботи, пояси, хто й жупан прикупив… Та, найголовніше, добрим порохом та свинцем у шльонських німців розжилися.
Однак в Омелька було погано на душі. Все не так з цими хлопцями пішло. У степу, як билися з турком і татарвою, орли. А тут всіх понесло, як з гори в ожеледицю. Отаман Іван щодня бражничав з панотцем Миколаївської Церкви, Левко Барило все в кінський ряд бігав, у торги втручався, покупців розбивав, могоричив з ними. Семен Ботало годинами лірницькі псалми слухав та все сльози витирав. Степан Кринка, як ставав до воза, то рибу, не торгуючись, продавав. Коли йому Омелько виговорював, закипав: «Що я, вірменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мідяк гризтися?!» Ну й Степан Хрін, той до цієї чортової вдовиці-шинкарки щоночі стрибав.
І виходило Омелькові і рибою торгувати, і гроші пильнувати. Та й за двома пастухами, що їх він найняв до коней і волів треба було пильнувати, щоб своєчасно вигнали на леваду, і щоб почистили і напоїли, і до заїзду ввечері, не гаячись, повернулись.
Отож, Омелько при возах з рибою і днював, і ночував. Не випадало ніякого передиху і ніякої втіхи. А могла бути і втіха. Бо з першого дня примітив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брівки по шнурочку, а циці аж пазуху пипками проколюють… Одначе біда, та й годі, – не міг покинути діло – як узявся йти з хлопцями у ці землі, що під ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…
Бубличниця вертка, язиката, а як при Омелькові, то така тиха, як перепілочка.
Якось він кинув їй, як ото вранці купував гарячі бублики, що от стільки клопотів у нього, має за всім пильнувати.
– Та бачу, голубе мій, – проспівала бубличниця, – я терпляча…
Омелькові аж теплом залило від тих слів, а як вона ще своїми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче іскра між ними вдарила.
А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мріяв вже два роки розговітись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтіло. Все через того Степана: ну хіба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де із владою заївся?! Та ще й товариство не попередивши.
Ну, звичайно, панове-браття щасливі – у литовських землях таких грошей ніколи б не вторгували.
Від зорі до зорі поспішали козаки на південь. Тілесно Омелькові було добре й бадьоро, бо він не пив учора.
Могоричили вчора з Острозькими купцями в тієї шинкарки, до якої вчащав щербатий Степан Хрін. Привітна, усміхнена, говорить, просто мед з вуст ллється, а сірі очі зизі все обраховують – хто який кусень взяв, хто скільки випив.
Як вподобав він зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидів. Наче й не було за що. Зате тепер було за що – не сподобалась Омелькові горілка, настояна на калгані. Гірка була не гірка, а якась їдуча. Другої чарки Омелько і не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили її, як узвар у спекотний день.
І тепер, вже на другий день, братство було геть подуріле від вчорашнього бенкету. То спало в сідлі, то, як тільки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пісні горлати.
