А це було головне.
До того ж, коли б Айртон погодився приєднатися до мандрівників, провести їх крізь ліси провінції Вікторія й допомогти їм дістатися до східного побережжя, вони мали б ще одну зайву запоруку успіху. Гленарван це добре розумів і, намагаючись конче забезпечити себе такою корисною людиною, як колишній боцман Гаррі Гранта, він спитав господаря дому, чи не заперечуватиме той, коли Айртонові запропонують супроводити експедицію.
Падді О’Мур дав згоду, хоч йому й було шкода втрачати такого бездоганного робітника.
- Ну то що ж, Айртоне, поїдемо разом з нами шукати тих, хто врятувався з “Британії”?
Айртон відповів не одразу; він навіть ніби вагався кілька хвилин і потім, щось обміркувавши, мовив:
- Гаразд, сер, я поїду з вами. Якщо я не наведу вас на сліди капітана Гранта, то принаймні допроваджу до того місця, де розбилась “Британія”.
- Спасибі, Айртоне, - сказав Гленарван.
- Дозвольте мені вас запитати, сер.
- Кажіть, мій друже.
- Де ви зустрінетесь з “Дунканом”?
- У Мельбурні, якщо нам не доведеться перетинати Австралію від одного узбережжя до другого, або на східному побережжі, коли нас приведуть туди розшуки.
- І тоді капітан “Дункана”...
- Капітан чекатиме моїх розпоряджень у Мельбурнському порту.
- Добре, сер, можете цілком покластися на мене.
- Я покладаюся на вас, Айртоне, - відповів Гленарван.
Пасажири “Дункана” палко дякували боцманові “Британії”. Діти капітана Гранта всілякими способами свідчили йому свої ніжні почуття. Всі раділи з Айртонової згоди, крім ірландця, що втрачав в його особі тямущого й вірного помічника. Та Падді О’Мур розумів, наскільки важлива Глє-нарванові участь боцмана в експедиції, й поступився власними інтересами. Гленарван попросив ірландця продати транспортні засоби для їхньої подорожі; вивершивши цю справу, умовившись з Айртоном про майбутню зустріч, мандрівники повернулись на яхту.
Повернення було радісне. Адже сталися великі зміни. Всі вагання зникли. Відважні шукачі вже не йтимуть вздовж тридцять сьомої паралелі наосліп. Гаррі Грант знайшов притулок на Австралійському суходолі, тепер це стало беззаперечним, і всі серця вщерть наливалися тою радістю, яку дає певність, що приходить на зміну сумнівам. Мине два місяці, й, коли обставини будуть сприятливі, “Дункан” висадить Гаррі Гранта на шотландські береги.
Джон Манглс, підтримуючи проект спільної подорожі через Австралію, сподівався, що цього разу й він братиме в ній участь. В розмові з Гленарваном, аби підперти власне бажання, він удався до сили різноманітних доказів; він казав і про свою відданість леді й лорду Гленарван, і про те, що він вельми придасться в подорожі своїми організаторськими здібностями, і що його присутність на яхті зовсім зайва. Словом, капітан навів чимало поважних міркувань, окрім головного, котре й не потребувало, щоб про нього нагадувати Гленарванові.
- Тільки одне питання, Джоне, - сказав він, - чи цілком ви звіряєтесь на свого помічника?
- Цілком, - відповів Джон Манглс. - Том Остін - досвідчений моряк. Він відведе “Дункан” до Мельбурна, керуватиме там ремонтом і прибуде на східне узбережжя точно в призначений день. Том - людина обов’язку й дисципліни. Він ніколи не наважиться знехтувати наказом або запізнитися його виконати. Ви можете покладатися на нього так само, як і на мене.
- Гаразд, Джоне, справу вирішено, - сказав Гленарван, - ви нас супроводите. Бо ж вельми бажано, щоб ви були з нами, коли ми розшукаємо батька Мері Грант, - додав він, усміхаючись.
- О сер! - тільки й спромігся вимовити Джон Манглс.
Він зблід і міцно потиснув простягнуту йому руку Гленарвана.
Наступного дня, в супроводі теслі й матросів, навантажених харчами, Джон Манглс повернувся на ферму Падді О’Мура. Він мав організувати спільно з ірландцем транспорт для учасників експедиції.
Фермерова родина очікувала на нього, ладна зараз же взятися до роботи за його вказівками. Був тут і Айртон, він щедро давав поради, підказані чималим його досвідом. Падді й Айртон висловились одностайно за те, щоб жінки подорожували в запряженому биками повозі, а чоловіки - верхи на конях. Ірландець давав мандрівникам фургона з биками й коней.
Цей фургон, у двадцять футів завдовжки, з брезентовою будою, підносився на своїх чотирьох колесах, зроблених з суцільного дерева, які не мали ні спиць, ні ободів, ані залізних обручів, - одне слово, просто дерев’яні кружала. Передній хід фургона прилаштовано до днища повозу доволі-таки первісним способом, що не дозволяв круто завертати. Припасоване до переднього ходу довжелезне дишло мало тридцять п’ять футів завдовжки, в нього запрягали три пари биків. Вони тягли фургона за допомогою подвійного пристрою - дерев’яного ярма, приладнованого до загривка, і нашийника, що його залізний загвіздок міцно з’єднував з ярмом.
Потрібна була неабияка спритність, аби керувати цією вузькою, довгою і хисткою запряжкою, поганяти три пари биків, підштрикуючи їх самою лише палицею з вісі рям на кінці. Та Айртон, поки робив на фермі, збагнув цю науку, і Падді ручився за його вправність. Отож йонг доручили бути за погонича.
Фургон, котрому бракувало ресор, не мав жодних вигод; та доводилось брати його таким, як він є. Джон Манглс не маючи змоги хоч трохи поліпшити незграбну будову повозу, постарався зробити його якнайзручнішим всередині. Насамперед він поділив фургон дощаною перетинкою ні дві частини. В задньому відділку мали зберігатися харчі, багаж і похідна кухня Олбінета. Передній відділок цілком призначався мандрівницям. За допомогою теслі він перетворився на затишну кімнатку, застелену пухнастим килимом, з туалетним столиком і двома канапками, що мали правити за ліжка Гелені й Мері Грант. При потребі Можна було опускати щільні шкіряні запони, вони добре захищали від нічної прохолоди. В крайньому разі, як-от під час великої зливи, і чоловіки могли б там прихиститися, але звичайно вони мали спати в наметі. Джон Манглс примудрився розмістити на такій маленькій площі всі речі, потрібні обом жінкам. Гелена й Мері Грант не повинні були надто жалкувати в цій кімнатці на колесах за вигідними каютами “Дункана”.
Спорядити чоловіків було набагато простіше: відібрати і сімох дужих коней, що призначались для Гленарвана, Паганеля, Роберта Гранта, Мак-Наббса, Джона Манглса й двох матросів, Вільсона й Мюльреді, які супроводили свого господаря і в цій новій мандрівці. Айртонове місце було, природно, на передку фургона, а містер Олбінет - їзда верхи його анітрохи не спокушала - міг чудово влаштуватися в багажному відділку.
Коні й бики паслися на луках навколо ферми, й на час від’їзду їх можна було легко зібрати..
Зробивши всі потрібні розпорядження, Джон Манглс повернувся на яхту вкупі з ірландською родиною, яка забажала завітати у гостину до Гленарвана. Айртон теж приєднався до них, і близько четвертої пополудні Джон з усім і товариством прибув на борт “Дункана”.
Їх зустріли зі щирою радістю. Гленарван запросив усіх і пообідати на яхті. Він не хотів заборгувати в ґречності перед привітними австралійцями, і ті залюбки прийняли його запросини як вияв взаємної гостинності. Падді О’Мур був у захваті від того, що побачив на яхті. Умеблювання кают, шпалери, килима на стінах, надводна частина судна, оздоблена кленовим і палісандровим деревом, - усе викликало в нього палке захоплення, Айртон, навпаки, поставився стримано до цієї надмірної розкоші, котра коштувала неабияких грошей.
Натомість боцман “Британії” надзвичайно уважно оглянув яхту з погляду мореплавця; він спустився аж до споду трюму. Побував у машинному відділі, камбузі, вугільних ямах: поцікавився потужністю парових котлів, видатком пального, запасами пороху; надто пильно він обдивився склад зброї й гармату, кілька разів спитав про її далекобійність. Гленарван упевнився, що має справу з вельми обізнаною у мореплавстві людиною, про це свідчили спеціальні запитання Айртона. Боцман врешті закінчив мандрівку по яхті, оглянувши щогли й такелаж.
