Ця палка й нестримна тирада, здавалось, не матиме краю. Красномовний секретар Географічного товариства не міг уже опанувати себе. Він говорив, наче летів навскач, одним духом, безупинно жестикулюючи й вимахуючи виделкою - серйозна небезпека для сусідів за столом! Та врешті грім оплесків заглушив його голос, і він замовк.
Само собою, по цій промові нікому не спало на думку далі розпитувати географа.
Тільки майор запитав спокійно, як завжди:
- І це все, Паганелю?
- Та ні, анітрохи! - вигукнув з новим завзяттям учений.
- Як? В Австралії є щось іще чудніше? - запитала здивована й зацікавлена Гелена.
- Так, пані, - її підсоння. Своїми особливостями воно переважає геть усі дивовижі, про які я перше вам розказував.
- А саме? - залунало з усіх боків.
- Я не казатиму про цілюще повітря, багате на кисень і майже позбавлене азоту; також і про те, що тут немає вологих вітрів, бо мусони дмуть рівнобіжно берега, і що чимало недуг - тиф, кір та різні хронічні захворювання - тут невідомі.
- То це аж ніяк не дрібна перевага, - сказав Гленарван.
- Безперечно, але я мав на увазі інше. Тутешнє підсоння має одну властивість, можна сказати... неймовірну.
- Яку ж? - запитав Джон Манглс.
- Ви нізащо мені не повірите...
- Повіримо! - гукнули враз вельми зацікавлені слухачі.
- Ну, так воно...
- Що воно?..
- Підвищує моральність.
- Моральність?
- Атож, - відповів учений переконано. - Австралійське підсоння сприятливо діє на моральність. Тут метал не іржавіє, а люди - й поготів. Тут чисте й сухе повітря швидко відбілює все - і білизну й душі людські. В Англії запримітили цю чудасію й ухвалили засилати сюди злочинців на виправлення. Хіба ж ви ніколи про це не чули?
- Та невже? Цей вплив справді такий відчутний? - спитала Гелена.
- Так, пані, він відчувається і на людях, і на тваринах.
- Ви не жартуєте, пане Паганелю?
- Анітрохи. Навіть коні й рогата худоба тут напрочуд лагідні. Ось побачите.
- Неймовірно!
- Але ж так воно є! І злочинці, що потрапляють у цю живодайну, здорову атмосферу, перероджуються тут за кілька років. Це відомо філантропам. Людська вдача в Австралії кращає.
- Тож який будете ви, пане Паганелю, в цій щасливій країні, коли ви й так вельми добрий? - усміхаючись спитала Гелена.
- Я стану досконалий, пані, просто досконалий! - відповів учений.
Розділ X
РІЧКА ВІМЕРРА
Наступного дня, 24 грудня, вибрались на світанку. Спека була вже досить відчутна, але все ж стерпна, дорога рівна й зручна для коней. Маленький загін попрямував крізь обрідкуватий лісок, і ввечері, по чималому перегонові, став табором на березі Білого озера, що мало солону, негодящу до пиття воду.
Тут Жакові Паганелю довелося визнати, що це Біле озеро не більш біле, ніж Чорне море - чорне, Червоне море - червоне, Жовта річка - жовта й Голубі гори - справді голубі. Однак із професійного самолюбства він палко сперечався, виправдовуючи ці назви, та нікого, проте, не переконав.
Містер Олбінет як завжди вчасно зготував і подав вечерю. Потім мандрівники, одні в фургоні, інші в наметі, міцно і поснули, незважаючи на жалібне виття динго, цих австра-лійських шакалів.
За Білим озером розіслалась розкішна долина, вся барвиста від хризантем. Прокинувшись уранці, Гленарван і його друзі ладні були вітати захопленими оплесками чарівну красу, що стала перед їхні очі.
Знову рушили в дорогу. До самісінького обрію зелена прерія в своєму весняному буянні паленіла розмаїтими квітами. Дрібнолистий льон мигтів блакитними цяточками поміж шарлатовим акантусом. Численні гатунки “eremophilas” звеселяли пишне зелення рівнини, а смуга солонців рясніла синьо-зеленим і червонястим цвітом срібняка, лободи й інших рослин, що полюбляють солоні ґрунти. Всі вони корисні для промисловості, бо, спалюючи їх і промиваючи попіл, можна одержати добрячу соду. Паганель, котрий обернувся на ботаніка, опинившись серед квітів, назвг вав їхні види і, повсякчас залюблений у цифри, виголосив, що австралійська флора нараховує чотири тисячі двісті гатунків рослин, які належать до ста двадцяти родин.
Подолавши ще з десяток миль, фургон заглибився між гайками високих акацій, мімоз і білих камедних дерев з пишними суцвіттями. Рослинне царство цього краю, зрошуваного численними джерелами, не залишалося невдячним до денного світла й повертало пахощами та барвами те, що йому дарувало живодайне сонячне проміння.
Тваринний світ був бідніший. Кілька прудконогих казуарів блукало рівниною, але підійти до них було неможливо. Майорові усе ж пощастило влучити з рушниці в іншого птаха, що вже зникає й зустрічається дуже зрідка, - ябіру, велетенського журавля, мешканця англійських колоній. Птах мав п’ять футів заввишки, а його чорний широкий трикутний дзьоб сягав до вісімнадцяти цалів. Фіалково-пурпурова голова контрастувала з глянсувато-зеленою шиєю, сліпучо-білими грудьми й ясно-червоними цибатими ногами. Здавалось, природа взяла зі своєї палітри найчудовіші первинні барви, аби якнайгарніше вбрати ябіру.
Всі довго милувалися птахом, і майор здобув би лаври цього дня, якби на кілька миль далі малий Роберт не уздрів і не забив одважно якусь чудну тварину, напівїжака, напівмурахоїда, зародкове створіння первісних часів. З її стуленої пащі звисав розтягнутий, довгий і липкий язик, що ним вона ловить комах - головний свій харч.
- Це єхидна! - вигукнув Паганель. - Чи ви коли бачили подібну тварину?
- Вона огидлива, - мовив Гленарван.
- Огидлива, але цікава, - зауважив Паганель. - Більш того, це - особливість тваринного світу Австралії, надаремно шукати її деінде.
Паганель, цілком природно, забажав узяти з собою бридку єхидну й хотів був покласти її у багажний відділок. Але Олбінет так обурився, що вченому довелось відмовитись од думки зберегти для майбутніх поколінь цей взірець австралійських однопрохідних.
Того дня мандрівники досягли 141°31΄ довготи. Досі вони майже не зустрічали колоністів і скватерів. Країна здавалась знелюдненою. Ніде не було видно ані сліду тубільців, бо дикі племена блукали десь далі на північ у безмежних пустелях, зрошуваних притоками Дарлінгу й Муррею.
Увагу Гленарванового загону привернуло цікаве видовище - величезна череда худоби, котру спритні спекулянти переганяли з східних гір до провінцій Вікторія й Південна Австралія.
Десь о четвертій пополудні Джон Манглс запримітив велетенський стовп куряви, який здіймався на обрії милі за три попереду. Що воно було? Хтозна. Паганелеві спало на думку, що то якийсь метеор, і жвава уява вченого вже підшукувала природне пояснення цьому феноменові. Але Айртон зупинив його серед цих здогадів та припущень і впевнено зазначив: пилюку зняла череда.
Боцман не помилився. Густа курна хмара наближалась. Уже чутно було, як мекала, іржала, ревла худоба; домішуючись до цих звуків, людські голоси - вигуки, свист, лайка - зливались у справжню пастушу симфонію.
Нарешті з галасливої порошної хмари показалась людина. То був головний ватажок цієї чотириногої армії. Гленарван під’їхав до нього, й знайомство відбулось без зайвих церемоній. Ватажкові, або “стоккіперові”, належала чимала частина череди. Звався він Сем Мак-Білл і прямував із східних провінцій до бухти Портленд.
Череда мала дванадцять тисяч сімдесят п’ять голів: тисячу биків, одинадцять тисяч баранів і сімдесять п’ять коней. Усіх цих тварин, куплених сухоребрими на плоскогір’ях Голубих гір, тепер переганяли відгодовуватися на родючі пасовиська Південної Австралії, аби потім перепродати з великим зиском. Заробляючи по два фунти стерлінгів на кожному бику й по півфунта на барані. Сем Мак-Білл мав дістати сто п’ятдесят тисяч франків чистого прибутку. Це була вигідна оборудка. Але скільки терпіння, яких зусиль треба було докласти, щоб перегнати норовисту череду, які труднощі подолати дорогою! Справді ж бо, нелегко здобувати пожиток од такого суворого ремесла!
