Галі, яка й справді стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той чоловік іде пританцьовуючи. Ще не минув її ранковий настрій і не покинула її серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок і збуджувало, і ось стоїть вона і здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жаліла його й дивувалася, і стало їй на серці дивовижно тривожно. «Оті бабині розповіді!» – думала несамохіть і озирнулася на стару, яка сиділа на ганку й дрімала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильніше дмухнув вітерець – стара збудилася й побачила, що внучка її принишкла біля паркана. В її мозку просвітліло голубе озерце, й побачила вона, як робила за щораз, ту ж таки картину: вона сама припала до паркана і дивиться, як підіймається до її обійстя чоловік у світлому костюмі і з хвацькими вусами. Стару схвилювало це видіння, вона напружилася й потяглася у бік онуки.
– Когось виглядаєш? – спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей голос.
– Та якийсь чоловік до нас підіймається, – сказала. – I так чудно він підіймається.
– Що за чоловік? – гостро спитала стара і аж руки зціпила.
– Не знаю, бабцю, – зовсім кволо обізвалася Галя. – Вперше його бачу…
Знову тенькнуло в грудях у старої і замлоїло.
– То, може, це він, Галю?
– Хто він?
– Ну, той, що має до тебе прийти!
– Оце почнеш вигадувати! – розсердилася Галя. – Може, він за ділом якимсь…
– Сюди за ділом чоловіки не приходять, – озвалася спроквола стара. – Скільки себе пам’ятаю…
– Як почнеш щось вигадувати, бабцю!
Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею діється, так не хвилювалася бозна-відколи. Може, через це стукнула спересердя палицею і зашипіла обурено:
– Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я сама його відшию… Кажу тобі: так було завжди в цьому домі і так воно буде!..
Галя повернулася до неї здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку, як на сцені, тягла до внучки палицю й тремтіла. На мить вони зустрілися очима – стара й молода: молода світилася чаром і спокоєм, а стара позеленіла. В Галі здригнулося серце, на мить повірила в бабину казку, і тривога підступила їй під серце.
– Слухай, бабцю… – сказала, але стара вже зів’яла на ганкові, як квітка. Плечі спустилися, а очі погасли. Ледь-ледь дихала, руки її звисли, а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя старої заклякло, і тільки на денцях її очей зажевріло голубе озерце, яке відбило хтозна-яку далеку картину: проситься до їхньої господи чоловік в ошатному костюмі, йому стало спечно, і він хоче напитись у них води…
14
Володимир стояв білий як стіна, з лоба йому котилися краплі поту, а все тіло побивав зрадливий трем. Очі його були розширені, і, коли повернулася до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовільно кинулася йому на поміч, бо і справді захитався, намагався налапати побіч себе опертя, але стояв серед голого двору, і його руки забалансували. Сиві з червоним кола пішли в його очах, він таки натрапив на якесь опертя, і було воно гаряче і м’яке. Це дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови каламуть, розтали кола, веселий та зелений світ плюснув йому у вічі.
Коли розплющив очі, побачив, що сидить на лаві, в руці тримає кварту з водою, навпроти в ясно-синій сукні стоїть і ніяково всміхається, показуючи чудові ямки на щоках, така жінка, яка може тільки приснитися.
– Вам погано? – допитувалася вона. – Вам погано? Володимир спробував усміхнутися і покрутив заперечливо головою.
– Спитай, що йому треба? – гукнула, наче ворон каркнув, стара.
– Я давно за вами стежу, – сказала Галя. – Так дивно ви підіймалися…
Володимир не міг не дивитися на це ясно-синє диво. Сонце заливало Галине обличчя, і чи від сонця, чи від пережитого тільки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим світлом. Там, на ганку, сиділа ще одна жінка, стара, як дерево, витяглась у їхній бік і наслухала, аж тремтіла.
– Галю, – сказала вона, – чуєш, Галю!
Але Галя, здається, зовсім забула за неї: чоловік, котрий безпомічно сидів перед нею, подобався їй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли.
Не бачив у ній звичайних жіночих принад, пізніше, коли спустився він у долину, не міг сказати, чорні чи сині були в неї очі. Пам’ятав тільки голубу барву, відчуття дивної, запаморочливої краси, а поруч із тим якийсь острах, наче був він метеликом, а вона огнем, і він, сидячи тут, на горі, з квартою в руках і отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жінку, раптом повірив, що всі людські казки – це таке ж життя, як і те, що реально бачать наші очі. Йому захотілося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупається він у хвилях такого п’янкого гіпнозу – не мав сили не дивитися на неї, хоч не мав уже сили й дивитись.
– Що йому треба? – спитала вже спокійно стара. Той голос протверезив Володимира. Зірвався на ноги й почервонів до вух: його місія все-таки офіційна.
– Мені Галину Iванівну, – сказав і випростався неприродно.
– То це я і є Галина Iванівна! – всміхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, і сміялася на обидві щоки: він ледве не осліп, дивлячись на неї. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед підлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасівною, так не вдалося й тут. Був уже давно підлеглий тій першій жінці як матері і цій, другій, бозна й чому. Тому й голос його став хрипкий і ледве видобувся з його розпечених вуст.
– Я, Галино Iванівно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись із учителями, бо вже пора було б нам зібратися на нараду.
Уже не дивився на неї, не міг дивитися, щоб не осліпнути до решти. Дивився охочіше на стару: витяглася тривожно в його бік і аж вуха в неї ворушилися, так наслухала.
– Що він хоче, Галю? – спитала в онуки.
– Це новий директор школи, – відгукнулася Галя. – Прийшов знайомитися.
– А чому він не прислав за тобою?
– Чому ви не прислали за мною? – м’яко спитала Галя, як питають дорослі в малих. – У нас тут так заведено…
– Бачите, – розвів руками Володимир. – Я ще ніколи не ходив у директорах…
Вони засміялися водночас, а стара на ганку посутеніла.
– Ви мене дурите, – сказала вона. – Ніякий він не директор. Директори сидять по своїх кабінетах…
– Не зважайте на неї! – шепнула червона, як квітка, Галя. – Вона, моя бабця, дуже й дуже ветха…
– Може, я й справді невчасно, – пробурмотів Володимир. – Я от трохи посиджу…
Віддав їй кварту, яку тримав у руках, і вона крутила її, не знаючи, де діти…
– Чого він сидить, а ти стоїш? – спитала стара.
– Я зараз сяду, зараз! – заметушилася Галя і схопила якогось дуже вже стародавнього услона з вирізаними голівками на спинці. Сіла, війнувши ясно-синьою хвилею шовку, і він знову змушений був зустрітися з нею очима. Вже не була зашаріла, а бліда і спокійна, трохи зморена, очі її розширилися – глибоке море хвилювало в них. Він задихнувся, проковтнув слину, була вона наче морська вода.
– Галино Iванівно! – сказав він тихо й тепло. Вона давно не чула таких інтонацій із чоловічих вуст, окрім того, його обличчя перестало здаватися незнайомим, зустрічала його й раніше. Через це осмутніла й посерйозніла ще більше, і, хоч так само чарівно світилося її лице, холодна хвиля на мить розділила їх. Він злякався цього раптового відчуження, опустив голову і натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик.
– Були поранені? – спитала тихо Галя.
– Протез! – сказав він, рипнувши зубами, і встав.
– Сидіть, сидіть, будь ласка! – перелякалася Галя. – Ви мені не сказали, коли буде та нарада.
Стара сиділа на ганку, наче забутий корч. Змаліла, позеленіла, скоцюрбилася, її пальці прикипіли до палиці, очі перетворились на кругленькі гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в ній промалювалися контури гори і замку на ньому, і ступав на подвір’я того замку красень чоловік, якому судилося потім тут жити, – навіки зачарувався він у голубій красуні, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у старої з очей сиві сльози, уздріла вона дочку тої красуні й пришельцеву – крапля від краплі була вона в матір. Вже друга хмарка розквітала в її свідомості, і другий чоловік заходив до їхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустріч красуня в червоному, і новий пришелець також не міг не зостановитися й не зачаруватися нею…
