17
Сидів на розкладному стільці-палиці і був такий непорушний, що з сусіднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-місток, невеликий срібний павук. Пішов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде він по повітрі. Iван звів голову: на тому кущі, звідки йшов павук, вже зажовтіло декілька листків. Павук помандрував уже до іншого куща, і тільки ступив він на першого листка, відразу пожовтів і той. Павук скотивсь із жовтого листка і завис у повітрі між другим кущем і третім. Так він і мандрував сьогодні цілий день, і позасвічував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячі дні, хоч цвіркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срібло, жайворонок, Iван відчув, що той павучок проклав дорогу і до його серця. Забриніла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокіл – кози його розбрелися навсібіч. Він встав і слухав тонкий біль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висів у повітрі й ворушив лапками; дивився на косо зрізану кудласту хмару над горбами, бачив під ногами траву, що все ще пила з землі сік, – там, нижче, його око уздріло сірі і світло-жовті брили глини.
Він покинув палицю-стілець і раптом пішов по схилу вгору. Iшов і важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.
В полі на нього повіяло густим настоєм трав і серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожнє. Побачив він і чорногуза, що самотньо простував через те поле і насвистував пісеньку. Впізнав ту мелодію: тільки-но слухав її біля свого серця. Віддаля темніла Псищанська церква, оточена гаєм, в гаї тому густо було натикано хрестів. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми і застиг у льоті, начебто хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежці між стерні чоловіка на велосипеді і бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вітер і дерева, які похилилися на один бік, але не рухалися. Iван підійшов до вже зарослого окопу: прилетів раптом до того окопу і впав на одну з квіток лахматий джміль. Iван прислухався до мелодії, що видавав той джміль, – була то та сама пісня, що співав її чорногуз.
Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стілець і стояла на місці, замекали вони й зібралися докупи. Кілька павуків почіпляло павутиння до козиних рогів, і коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Руки в нього затремтіли, бо уздрів він і павуків, що снували навколо його кіз срібну мережу. Iван засунув руку під сорочку і стис те місце, де мало бути серце.
Грала на тонкій павутині повільну й прегарну пісню осінь. Була вже не за горами, ішла вже на землю й посилала перед собою провісників. Тоді вперше за життя стало страшно Iванові. Стояв він серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду і грубий зошит у шкіряній оправі, в якому були списані ще не всі сторінки.
18
Володимир покинув те дворисько на горі, покинув ясно-синю жінку, але забрав із собою немало її синяви та й краси, що так щиро світилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вінця і начебто захмелілий.
Галя також не дивилася йому вслід, хай іде собі цей незнайомець. Він схвилював її, але вони тільки мимовільні колеги по роботі. Хтозна-чому схотіла раптом забути його, бо це, що напливло на неї нагально, все-таки руйнувало її спокій. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою.
Ні, він таки озирнувся до неї, вона навіщось усміхнулася, і хоч була між ними чимала відстань, Володимир розцвів до неї таким же усміхом.
Тримались якусь мить, забувши про цілий світ. Вона злякалася своєї сміливості, а водночас і втішилася – стояв перед нею чоловік, котрий не застережується перед її красою. Дві рожеві підківки з’явилися на її щоках, а очі побільшали. Вуста розтулилися, і Володимирові здалося, що він легко міг би загубити на цій горі голову. Отак би й пішов звідси – вершник без голови і без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.
Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офіційна особа. Що б сказали про неї Марія Яківна і Олександра Панасівна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбів від міста, і та поки що порожня школа? Що скаже про неї й бабуся, яка й досі сидить там, на ганку?
Відвернулася од Володимира і несамохіть зирнула й на ганок. Але старої там не було. Сидів тільки на приступці великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вітрі, крильми. Галя зовсім сполошилася, адже стара без її допомоги не ходила. Занепокоєння й розкаяння плеснуло в Галину душу, і вона вже остаточно забула про Володимира і ті нитки, які так несподівано почали поміж ними плестися. Скочила на ганок, зігнавши метелика, вдарила долонями двері і розпалено влетіла в кімнату. Від вікон полилися на неї дві іскристі сонячні стяги, і вона на мент осліпла.
– Ти тут, бабцю? – тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сиділа в кріслі з виточеними на спинці людськими голівками, і це була вже зовсім інша жінка. Тепла й сива, м’яка й задумана. Звела на онуку очі, і та вразилася, які гарні вони були.
– Бабцю! – вигукнула Галя знову. – Ти встала і пішла сама?
Стара дивилася на неї з легким прижмурцем.
– Це до мене прийшов новий наш директор, – несміло виправдалася Галя.
– До мене свого часу теж приходив такий директор, – мовила стара і раптом захлюпала безпричинним сміхом, впираючись підборіддям у темне мереживо кофтини.
19
Володимир тим часом ішов через горб. Звернув на стежку, що бігла навскоси, так легше було для ноги. Цією стежкою підіймався йому назустріч Хлопець. Тягнув бідончик з молоком і посвистував, склавши губи дудочкою.
Володимирові було так легко на серці, що захотілося підхопити цей посвист.
– Застали маму? – спитав Хлопець, обриваючи свист. – А я від Марії Яківни.
– Мені теж треба до Марії Яківни, – сказав Володимир.
– То ходіть цією стежкою. А що це у вас з ногою, з війни?
– З війни, – всміхнувся Володимир.
– Ви часом не танкіст? – спитав Хлопець і подивився в долину, де стояв підбитий танк.
– Ні, я з піхоти, – відповів Володимир.
– Піхота – це не так цікаво, – сказав Хлопець. – Я б пішов у льотчики чи танкісти.
– Всі хлопці хочуть у льотчики чи танкісти.
– Ну, то я теж, як усі! – озвався Хлопець і, склавши дудочкою губи, засвистів.
– Де це ти навчився такої пісні? – спитав Володимир, підхоплюючи посвист.
– Це не пісня, а мелодія, – сказав Хлопець. – I вигадав я її сам…
Поніс свій посвист туди, угору, де стояв той загадковий дім, і Володимирові нічого не лишалося, як засвистіти й собі й рушити у бік зворотний. Гріло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та усмішка, яку він перейняв від нагірної принцеси. «Я виставився там не молодцем, – весело подумав він, – але, здається, це не мало значення!»
Звідси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються нею додому діти Олександри Панасівни. Спереду йшов підстарший син, засунувши під пахви по хлібині з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало його двоє дівчаток, кожна тримала по буханцю. Підстарший відламував від хлібини маленькі шматочки і кидав їх до рота, а дівчата йшли за ним і, певне, поспівували – Похитувалися в ході. I хоч були вони далеко, Володимир пізнав мелодію, що її плели там на вулиці два тоненькі голоси: була то та ж таки пісня, що її висвистував Хлопець. Можливо, розніс ту пісню по околиці вітер, заранжував її в хмарах, спустив додолу і вклав до вуха старшій дочці Олександри Панасівни. Старша навчила сестру меншу, а їх підслухало ще кілька дівчаток з вулиці. Володимир знав, що відсьогодні пісня ця почала свою мандрівку по землі – диво буде тільки в тому, що завтра Хлопець спуститься з гори і почує свою пісню в чужих устах. Можливо, він почує її вперше із вуст старшої дочки Олександри Панасівни, і, хто зна, може, він уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп’ячим поглядом, ясно здивувавшись із неї…
