Когда сыну исполнилось три, его забрали. Она его больше никогда не увидит, он со временем почти забудет её, останутся только восемь слов, те самые, которые он, трехлетний, скажет на интернатской комиссии, в ответ на вопрос, как тебя зовут:
— У меня есть бабушка, Середа Анна Федоровна, Киев.
Он будет повторять эти слова, когда равнодушные врачи станут привычно замерять его рост и вес, слушать сердце, заглядывать в рот и умелыми руками щупать лимфоузлы. Он будет повторять их. И тогда кто-то в комиссии неожиданно сжалится, и подаст запрос, и окажется, что действительно, есть такая бабушка, и она признает его своим внуком, и он поедет не в интернат, а к бабушке, в киевскую коммуналку.
Наверное, тут в этой истории можно было бы поставить точку, если бы не далекий американский паренек из штата Миссури.
Когда в назначенное время его любимая не приехала и не подала никаких вестей, он написал ей письмо по адресу, который она оставила. И пришел ответ, что все у неё хорошо, что она жива и здорова, что встретила она прекрасного парня, литейщика-передовика с завода «Серп и Молот», и скоро они поженятся. Американец из Миссури, полный любви и отчаянья, писал ей, как он ждет, и помнит её, и никогда не забудет. Писал он часто, письмо за письмом, и всегда аккуратно и в срок ему приходил ответ, что у неё по прежнему все очень и очень хорошо, спасибо большое, дорогой американский друг.
Эту историю я написал год назад, со слов внучки главного героя, которая, потратив много лет на поиски, узнала все подробности жизни своего деда. Она видела и приговор своей прабабки-танцовщицы, и письма, которые сохранил американский жених из штата Миссури.
Когда я сказал, что напишу её рассказ, она спросила — зачем?
— Чтобы помнили.
— Те, кому надо бы помнить, они всё равно не читают, — ответила она. — Наверняка, не читают.
16.09.2015
Дідові діти
Тієї зими я бачив їх щодня — сутулий шістдесятирі́́чний дід та двоє близнюків років чотирьох йшли скрізь двір до дитячого садка, тримаючись за руки. В діда зосереджений погляд. Малюки копіюють діда, теж сутуляться, в обох зосереджені обличчя, обидва смішно кучеряві в однакових шапочках у синю смужку. Завжди охайні, начищені, випрані і відпрасовані.
Їх мати я бачив значно рідше. Було їй на вигляд років двадцять, і по чуткам бабусиного телеграфа, що кожного вечора розповсюджує по двору інформацію від лави до лави, народила вона у неповні вісімнадцять неясно від кого, але ж, напевно, від якоїсь непорядної людини. Далі бабці розповідали подробиці, на які вистачало їх перестарілої уяви. Але ж факт — батька близнюків ніхто не бачив. І факт — з пологового будинку забрав додому вісімнадцятирічну маму з двома крикливими згортками на руках її батько, той самий дід близнюків. А мами у неї немає, померла ще до народження онуків, не дожила. Теж факт залізний, від бабусиного телеграфа.
Я пам'ятаю, як вона кожного ранку поспішала на навчання, а дід вслід за нею виходів у двір з малюками та коляскою й розгойдував її правою рукою, дивлячись одним оком на близнюків, а іншим — в книжку, затиснуту в лівій руці. У будь-яку погоду. У будь-який день тижня. В обід він заносив їх додому, тримаючи згортки з малюками, ніби батони хліба. І через годину знову розгойдував їх у колясці посеред двору. Ввечері згортки прокидалися і гірко плакали, якщо мама запізнювалась, або голосно сміялись, якщо вона своєчасно поверталася з навчань. Я пам'ятаю їх сміх. У нас половина двору потім сміялася цим сміхом, намагаючись копіювати близнюків.
Тієї зими вона вже тікала вранці на роботу, а дід вів близнюків або в дитячий садок, або на майданчик.
Ми якось зустрілися в одній пісочниці, я з дочкою і дід з онуками.
Один з близнюків зламав пластмасовий совок, і дід став його сварити і соромити, мовляв, що ж ти такий, як можна, мама працює, заробляє гроші, себе не шкодує, аби придбати тобі іграшки та одяг, а тобі ось як її не шкода. Близнюк стояв перед дідом, опустивши голову, винувато шмигав носом, смикав за спиною руки. Інший близнюк дивився на сцену з боку, дивився, потім глянув на свій цілий совок, потім знову на винуватого брата, знову на совок, а потім з силою кинув совок в пісочницю, підійшов і став поруч із братом, теж винувато відпустивши кучеряву голову. Дід замовк, раптом підсів ближче і міцно обійняв хлоп'ят, притиснувши їх до себе.
Потім близнюки побігли кататися з гірки, а дід підсів до мене на лавку, дістав з пачки цигарку, покрутив її в руці, понюхав, поклав назад у пачку і, нарешті, сказав, ніби ні до кого і не звертаючись:
- Хороші хлопці ростуть. Дружні.
Пам'ятаю, до нас додому зайшла сусідка, дізнатися, чи теплі у нас в квартирі батареї. Батареї були холодні, мов остигаючий труп, я торкнувся ребристого чавуну і побачив у вікні близнюків і діда. Вони повертались з прогулянки, саме час.
- Скажи, — запитав я у сусідки, — а ти зважилася б народжувати у вісімнадцять років, якби раптом залетіла?
Сусідці трохи за сорок, в неї чоловік, син закінчує навчання в якомусь університеті, вже підробляючи десь програмістом.
- Що я, дурна зовсім! Все життя собі калічити!
Сусідка із стурбованим обличчям теж торкалась батареї і хитала головою. А вони йшли утрьох, я бачив їх крізь вікно, у неї за спиною, марширували через калюжі, тримаючись за руки, дід хмурився, а близнюки посміхалися короткому зимовому сонцю, і не тямили, курчаві, що моя сусідка тільки що їх обох поховала під байдужим ножем абортарію.
Наприкінці тієї ж зими дід пішов добровольцем до армії і поїхав приймати участь в АТО.
Напевно, для ефекту, треба б було далі написати, що дід загинув десь під Луганськом, і у парчевої труни поряд з почесним караулом голосно ридали донька й її, нічого не розуміючі, малюки.
Але ж це була б брехня.
Адже кілька днів потому дід повернувся живий та неушкоджений. І малюки того дня голосно сміялись, тим самим відомим на вісь двір сміхом. А дід обіймав їх та казав, що готовий на все заради того сміху.
18.09.2015
Не велено говорить
Она просыпается от звонка в дверь, сонная и растрепанная открывает. На пороге курьер, с букетом роз. Двадцать пять бархатных роз. И улыбающийся курьер.
— От кого? — как всегда спрашивает она.
— Не велено говорить, — привычно склоняет голову курьер. И убегает вниз по лестнице.
Так уже полгода, пятнадцатого числа каждого месяца, звонок, курьер, розы, не велено говорить.
Она варит кофе, пьет на кухне, забравшись на стул с ногами, греет руки об чашку, глядит на букет и улыбается.
Так с улыбкой она выходит из дома в Ростовскую слякоть. Едет в университет. Пишет на лекциях в конспект круглым детским подчерком.
Он просыпается от хлопка разорвавшейся мины. Или от толчка в плечо — пора, время, пора.
Два года назад он поступил в Национальный Университет имени Тараса Шевченко.
Потом был Майдан, пропахший шинной гарью пуховик, сбитые о брусчатку ботинки, травма руки от удара дубинкой. Когда «зеленые человечки» высадились в Крыму, он пришел в военкомат. Его взяли в армию, сначала направили в военную часть в Харьков, оттуда, позже, под Луганск.
Он просыпается, выходит в туманную слякоть, перепаханную танковыми гусеницами, со сна его морозит.
Она улыбается. Её парень, одногруппник и спортсмен, подозрительно интересуется:
— Что, опять?
— Опять, — улыбается она.
— Букет?
— Букет…
— И опять никакой записки.
— Опять. Никакой.
Парень качает головой. Раньше парень сильно нервничал каждого пятнадцатого числа, но ничего не происходило, кроме букетов, ни звонков, ни писем, ни встреч, парень проверял, знает, и парень успокоился, хотя помнит и немного все равно нервничает.
Она не обращает внимания. В пол-уха слушает сплетни подруг.
Он с телефона заходит в интернет, проверяет почту, просматривает отчет о доставке.
Он вспомнил о ней, когда рядом ранило товарища, ранило плохо, в живот, и было много крика и крови.
Нет, не так.
Он и не забывал о ней. Помнил, когда «беркут» сломал строй и побежал, наступая, вниз по Грушевского. Помнил, когда читал слова военной присяги перед строем бойцов. А когда раненный товарищ забылся в обмороке, он понял, что просто думать о ней мало, мало просто надеяться на встречу завтра, потому что завтра может никогда не наступить. Тогда он с телефона зашел в интернет, и заказал для неё доставку букета. Пятнадцатого числа. А адрес её он узнал раньше, у её родителей.
