Та й до нього промовляю:
«Синку любий, заспокійсь!
Віщий сон сьогодні мав я -
І на тебе вже чекав я,-
Проковтну тебе як стій!» -
«Ну,- Баран рік,- богу слава
Та й тобі, судьбо ласкава!
От тепер в душі спокій.
Пане любий, стійте ж тутка!
Я на горбик вийду хутко,
Розбіжусь і просто в рот
Кинусь вам, а ви ковтайте
І, ковтаючи, згадайте:
Так вмирає патріот!»
Треба ж дурня, щоб згодиться!
Мій Баран як розбіжиться
Та й рогами в лоб мене
Як не грюкне! Я скрутився
Та й зомлілий покотився,
А Баран як не чкурне!
От я встав, аж плачу з болю.
Проклинаю злую долю
Та й клену нерозум свій.
«Чи то я овечий батько?
Чом не вхопив швидко, гладко
Барана й не з'їв як стій?
Всьому винна та чутливість!
Пощо мав я терпеливість
Слухать теревенів всіх?
Ну, тепер не зловиш, Грицю!
Затверджу чуття, як крицю.
Я голодний! Се не сміх!»
Отаке постановивши,
Зуби міцно заціпивши,
Я пішов у дальший шлях.
Лізу, лізу, шкандибаю,
Чоловіка надибаю,-
Кравчик був, мені й не страх.
Скоро лиш його я зочив,
То й до нього я прискочив:
«Кравче, кравче, з'їм тебе!
Не тікай, не боронися!
Не благай і не просися,
Бо в кишках мене шкребе!»
«Я тікати - не прудкий,
Борониться заслабкий,
А проситься - хто повірить?
Тільки ж: як мене з'їси?
Трошки замалий єси.
Ну, позволь тебе помірить!»
Поки я поміркував,
Злегка він мені приклав
До хребта своє мірило,
Потім враз хахап за хвіст,
Як не швасне разів з шість,-
Аж на серці зав'ялило.
«Ой,- кричу,- що робиш, кравче?»
«Маєш! Щоб ти знав назавше:
Чоловіка не займай!» -
«Ой, не буду, поки жити!»
Та кравець, лихий, сердитий,
Б'є та й б'є, хоч ти конай.
Що я вию, що ридаю,
Що кленуся і благаю,-
Він за хвіст мене держить
Та й перешить, повен злості,-
Швидко, бачиться, від кості
Шкіра й м'ясо відлетить.
Чую я, що ось вже гину!
Як не шарпнув - половину
Власного хвоста урвав!
А тоді давай бог ноги!
Як забіг я до берлоги,
То три дні відхорував.
Отаке-то вовче лихо!
Ну, скажіть, як бути тихо,
На таке не нарікать?
А тепер іще вдодатку
Зрадник Лис цареві-батьку
Кинувся на нас брехать!
Ні вже, ні, я не потішусь.
Ще поплачу та й повішусь!» -
Так Неситий гомонів.
Спав Бурмило вже й Мурлика,-
То Неситий з горя, з лиха
Всі три саламахи з'їв.
ПІСНЯ ВОСЬМА
Вранці-рано по сніданні
В подорожньому убранні
Лис царю вклонивсь до ніг.
«Царю, будь мій рідний тато,
Поблагослови в се свято,
Щоб на прощу йти я міг!»
Лев сказав: «То шкода, сину,
Що так швидко йдеш в чужину!»-
«Царю,- скрикнув Лис,- ох, цить!
Серце в мене краєсь тоже!
Та що вдіємо! Що боже,
Богу треба заплатить!»
Лев сказав: «Так, так, мій друже!
Радує мене се дуже,
Що такий побожний ти,
Рад би я тобі й від себе
Для мандрівної потреби
Хоч чим-будь допомогти».
«Ца… рю,- хлипав Лис крізь плач,-
Дуже ласкав ти… Ось бач:
Я і торби в путь не маю!
А в Медведя у Бурмила
Доброго кожуха сила,-
Він шматок віддасть, я знаю…»
«Схоче чи не схоче дати,
Ми накажемо зідрати! -
Мовив Лев.- Ну, ще чого?» -
«Дуже ласкав ти, мій царю!
Чобіток би ще хоч пару.
Бач, я босий! Як його
Тільки світ чимчикувати,
Ноги шпигать та збивати!
Скалічію де-небудь!
А он має Вовк дві парі,
То одну чей схоче в дарі
Відступить мені в ту путь».
«Що там схоче чи не схоче! -
Крикнув Лев та аж тупоче.-
Гей, там! У тюрму підіть,
Із Бурмила торбу здріте,
А з Неситого здійміте
Пару Лисові чобіт!
Ви ж, моя дружино славна,
Щоб усім зробилась явна
Ласка наша для Микити,
Проведіть його з гонором
До могили там, під бором!
Я ж іще піду спочити».
І потюпав Лис мій гладко.
Смирний, тихий, як ягнятко,
При торбині, з костуром…
А круг нього, мов ворони,
Всі бояри та барони
Проводжають всім двором!
Цап - секретар гоноровий,
Зайць - гвардиста народовий,
Поруч Лиса дружно йдуть.
Хоч і як розмова мила,
Та вже ось тога могила,
Попрощаться треба тут!
Лис Микита промовляє,
Сльози рукавом втирає:
«Ах, Яцуню, притулись!..
Я… з тобою розстаюся!
Ах, подумати боюся,
Жаль пройма мене наскрізь!
Ох, Базильку, любий друже!
Я тебе люблю так дуже,
Що без тебе й жить не рад.
Не відмов же просьбі моїй,
Ще шматок дороги тої
Проведи мене як брат!»
Се сказавши, просльозився,
Їм у ноги поклонився.
«Ви оба з-між всіх звірів
Справедливі й непорочні,
Лиш траву й листочки сочні
Все їсте - і я так їв!
Про убійства, про рабунки
В вас немає ані думки,
Вам м'ясних не хочесь страв.
Вас-то, щирі, праві душі,
Я, пустинником ще бувши,
За взірець собі обрав».
Так-то лестними словами
Лис їх знадив, аж до ями
Лисової підійшли.
«Слухай,- каже Лис,- Базильку,
Ти зажди на нас тут хвильку,
Ось траву собі щипли!
Ти ж, Яцуню, любий свату,
Потрудись зо мною в хату!
Знаєш, жінка там моя
Як почує чутку тую,
Що на прощу я мандрую,
То-то буде плач!.. А я
Страх не рад з жінками плакать
І не вмію забалакать.
Ти потішить їх гаразд!
Мій Яцуню, ти в тім справний!
Тож ходи, мій друже давний,
Вид твій духу її додасть!»
Серце в Заяця добряче:
Вчув се й мало сам не плаче.
«Бідна жінка! - він озвавсь.-
Я її, як рідну маму,
Рад любить!» І в лисю яму
Він з Микитою попхавсь.
Входять - боже! Серед ями
Микитиха з діточками
Плаче, сліз потоки ллє!
Як побачила Микиту,
Схопилась… «Микито! Ти тут!
Діти! Батько ваш жиє!»
Ну Микиту цілувати
І до серця пригортати!
«Любий! Що ж? Біда пройшла?
Говори-бо швидше, швидше!
Я гадала, що ти згиб вже…
Ох, що сліз я пролила!»
«Радуймось! - сказав Микита.-
Цар наш - славою покрита
Будь його держава вся! -
Дарував мені провини,
І від нинішньої днини
В ласці царській тішусь я.
Вороги ж мої запеклі
Десь там нині ледве теплі:
Царський гнів їх б'є всіх трьох:
Кіт, Неситий і Бурмило
Мусили стулити рило,
Ще й попали в темний льох.
А отсей фальшивий паяц,
Що свідчив на мене, Заяць,
Відданий мені у власть:
Чи живим його лишити,
Чи відразу задушити,
Скоро викупу не дасть!»
Як почув се Яць сарако,
Стало так йому ніяко,
Мовби хорт за ним туй-туй.
«Базю! - крикнув.- Чесний отче,
Лис мене тут з'їсти хоче!
Базю, Базю, ох, рятуй!»
«Зараз тихо будь, драбуго!» -
Крикнув Лис і вхопив туго
Зайця й горло перегриз.
«Ось тобі від мене штука!
І всім злюкам то наука,
Щоб Микити стереглись!»
А відтак, поссавши крови,
Лис Микита втішно мовив:
«Та й смачний же, бестіон.
Діти, нині на вечерю
Маєм з Заяця печеню!
Славний буде потім сон!
А тепер послухай, люба,
Як мені грозила згуба
І як вибрехався я!»
І, розсівшися вигідно,
Розповів усе довідно
З початку аж до кінця.
А Лисиця й Лисенята
Посідали коло тата -
То сміються, то тремтять.
«Голово моя ти мила! -
Так Лисиця говорила.-
Ну, та й знав ти, як їх взять!
Лиш одно тото негарно,
Що ти нас покинеш марно
І на прошу йдеш кудись».
«Жінко,- скрикнув Лис поспішно,-
Ти гадаєш, що я дійсно
Зараз дурень став якийсь?
Там, де смерть перед очима,
То плелось, що тільки слина
Приносила на язик.
Чи я паломник, абощо?
Що там Лев мені і проща?
Я тепер сміюся з них!
Най їсть сіль, в кого оскома!
Я ж лишусь з тобою дома,
А про прощу ні ду-ду!»
Втім почувся крик знадвору:
«Яцю, де ти? Кільку пору
Я вже тут на тебе жду!»
Вибіг Лис. «Базильку, друже,
Ти не гнівайся так дуже!
Нічим нам тебе занять.
Яць там з жінкою моєю,
І з маленькою сім'єю
Преприязно гомонять».
«Кажеш: гомонять приязно?
Але ж бо я чув виразно
Яців крик: «Рятуй!» - ряс Цап.
«Правда,- Лис рік,- як Лисиця
Вчула, що нам тре проститься,
Вмліла і на землю хляп!
Тут-то Яць - здоров най буде! -
Жбухнув їй води на груди
Та й почав рятунку звать:
«Ой-ой-ой, рятуй, Базильку,
Моя тітка вмре за хвильку!»
Та тепер вже благодать».
«Ну, то дякувати богу!
Я гадав, що Яця мого
Там зо шкіри хто дере».-
«Базю, чи ж тобі не стидно?
Яць прийде, лиш що не видно,
Ще й дарунків набере.
Базю, бородатий ребе,
В мене просьба є до тебе!
Бачиш, цар мені казав,
Щоб, заким ще рушу з дому,
Про одну річ, нам відому,
Лист йому я написав.
Отже, поки Яць там бавивсь
З жінкою й дітьми, я справивсь:
Два грубезнії листи
Написав. Тебе, мій друже,
Я просити хочу дуже
