Але другi розводили хибну фiлософiю, нiби усе, що робиться, на краще. Словом, усе буде так, як на роду записано, а вiд долi свосу не втечеш.
До того ж знаходилися такi розумники, якi оцей фразеологiчний туман змiцнювали утопiчними жахами i принадами.
"Якщо ми потрощимо астероуд, - похмуро пророкували вони, - то ми цим безглуздим вчинком тiльки накличемо нещастя на власнi дурнi голови. Що станеться? А ось що. Уламки астероуда неодмiнно впадуть на Таотi. Мало того, що своуми жахливими ударами вони завдадуть незлiченноу шкоди i призведуть до всепланетних стихiйних лих i катастроф, так внаслiдок оцього космiчного бомбардування наша планета ще й поважчас. А тодi що? А тодi вже неможливо буде безжурно пурхати у небеснiй блакитi, винiжуватися на бiлоснiжних хмарках i йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя".
"А що ми матимемо, коли зовсiм не чiпатимемо астероуда? - торочили далi цi легковажнi голови. - Тодi вiн стане третiм супутником нашого свiтила i почне обертатися навколо нього по все вужчих орбiтах, аж поки ця спiраль не доведе його до фатального кiнця. Внаслiдок Сонце неодмiнно поважчас, а наше життя на планетi вiдповiдно ще бiльше полегшас. Прекраснi, захоплюючi картини майбутнього нинi нi у казцi розказати, нi пером описати..."
Поки по всiй планетi вирували науковi дискусiу, час собi йшов. Астероуд спокiйно перетяв кордони Сонячноу системи, закружляв у скаженому темпi навколо свiтила, а потiм цей космiчний вир засмоктав його у бездонне термоядерне черево зiрки.
Отут i сталося лихо.
Життсдайне Сонце згасло. Назавжди. Страхiтливе тяжiння ламало його власнi променi, як сiрники, i вони безсило опадали назад у пекучi обiйми кошлатих протуберанцiв. Чорним зловiсним колом зависло над вжаханою планетою Сонце на тлi чорного похмурого неба, поцяцькованого блiдим срiблом далеких зiрок.
Життя на планетi справдi надзвичайно полегшало. Щоб пересвiдчитися у цьому, досить було шпурнути у небо камiнь. Навiть коли це була дуже важка брила, вона вже нiколи не поверталася на планету. А коли без слiду позникали деякi необережнi лiтуни, пурхання у повiтрi якось само собою припинилося.
Але справжня панiка охопила таотян лише тодi, коли вони дiзналися, що планета поступово втрачас атмосферу.
Смерть дивилася на приречену планету холодними очима Всесвiту i стискала серця крижаними пазурами.
Почалася перебудова планети. Тубiльцi, як це було за первiсноу доби, повернулися у печери i заходилися закопуватися усе глибше в теплi надра. Почали будувати пiдземнi житла, пiдземнi заводи, пiдземнi штучнi плантацiу, пiдземнi мiста. Але перед тим як назавжди заховатися у надрах планети, аборигени востаннс зiбралися на уу поверхнi. Вони вiдокремили вiд гурту апостолiв надто пам'ятноу теорiу "Чим гiрше, тим краще" i сказали ум:
- Вiд долi не втечеш...
А тодi розшукали утопiчних горе-пророкiв i запитали ух:
- Розiб'стеся чи не розiб'стеся?
А пiсля того жалюгiднi залишки атмосфери розiтнули вигуки:
- Качати ух! Качати!
Що було далi, людинi з фантазiсю не важко уявити. Скажу тiльки, що жоден з апостолiв не втiк од долi свосу, i вони живими поринули на небо.
Поступово планета втратила останнiй атом атмосфери. А тодi тяжiння узялося й за саму поверхню. Спочатку воно прибрало пилюку, потiм злизало пустелi, а тодi заходилося обточувати планету, як бiльярдну кулю.
Пiдземнi ж роботи йшли своум чином. Зайвий грунт таотяни викидали на поверхню, звiдки вiн негайно ринув у космос. I нарештi настав час, коли планета Таотi перетворилася на геометричне поправну кулю, порожню усерединi.
Ясна рiч, планета втратила власне тяжiння i не падала нi на чорне свiтло, нi на другий супутник-велетень лише тому, що уу орбiта проходила якраз на межi знешкодження ухнього взасмного притягального впливу. Тяжiння вiдчувалося лише з боку невидимого свiтила або гiгантського супутника. Ось чому так зручно було ходити по внутрiшнiй сферi цiсу дивовижноу планети.
Тепер вам зрозумiло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам приверзлося, нiби ми вистромилися?
13. КОСМIЧНА ВЕРТУШКА ГЕРОНА
Я мав необережнiсть познайомити з iсторичною давниною свого постiйного супутника по космiчних мандрах, мого вiрного штурмана Азимута. Краще було б, якби я цього не робив. Хлопець зовсiм скис. Це все одно, якби я йому прочитав вирок з найвищою мiрою покарання i без права оскарження.
Менi аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:
- От i не попаде шедевр штурманського мистецтва пiд кришталевий ковпак Музею космiчних мандрiв. Вже нiколи не робитимуть гак земнi навiгатори, i нiколи не попливуть зорянi кораблi протокою Небрехи. А ви, капiтане, казали...
На жаль, Азимут мав рацiю. З яких тiльки халеп ми видряпувалися, з яких тiльки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!
Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув'язнений у закоркованiй пляшцi. З тiсю лише вiдмiннiстю, що корком була моя власна ракета.
Звiсно, ми могли будь-якоу митi сiсти у ракету i майнути свiт за очi. Але цим егоустичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну цивiлiзацiю двоголових.
I так невесело, а тут ще Азимут докучав своуми тужливими теревенями. Вiн менi не дорiкав, нi. I не звинувачував. Але вiд цього я ще бiльше вiдчував свою провину. Це ж я, а не хтось iнший занапастив його молоде життя!
- Чого, власне, цiй клятiй в'язницi, що мас нахабство величатися планетою, бракус? - просторiкував штурман. - рдиного - поля тяжiння. А тяжiння ж можна створити штучно. Дайте менi порожню бляшанку, i я уу так розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого свiтила!
I тут мене наче осяяло.
Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець i висловив блискучу технiчну iдею, сам же пустив уу повз вуха. От що з людиною робить недоречний розпачi
- Вертушка Герона! - радiсно вигукнув я. - Так, це буде космiчна вертушка Геронау
- Якого ще Герона? - вирячився на мене Азимут.
- Герона Олександрiйського, - охоче розтлумачив я. - Старогрецького вченого i механiка. Вiн вiкував i робив винаходи ще до початку новоу ери.
- Ага! - тiльки й мовив штурман.
З його тривожного погляду я зрозумiв, що вiн мас мене за божевiльного.
- Заспокойся, Азимуте, - втiшив його я. - Твiй капiтан ще не втратив глузду. От зараз ти сам сказав: щоб надати предметовi тяжiння, слiд примусити .його обертатися навколо свосу осi.
- Правильно, - погодився Азимут.
Знову ж таки, чого цiй планетi бракус?
- Поля тяжiння.
- Так от, щоб створити це поле, слiд розкрутити планету, як дзигу!
- Але ж це иемож...
- Не поспiшай з висновками, хлопче! Пригадай, ще у школi, на уроках з фiзики, робили такий дослiд. Брали скляну кулю, зсередини порожню. По екватору кулi симетрично вiдходили коротенькi, загнутi в один бiк трубочки. Через оцi трубочки наливали у кулю воду i починали грiти уу на вогнi. Вода перетворювалася на пару, яка з силою виривалася крiзь трубочки, i куля починала усе швидше i швидше обертатися навколо свосу осi! Оце i с так звана вертушка Герона. Чому б отаку вертушку не зробити з цiсу злощасноу планети?
- Капiтане, ви - генiй! - вражено прошепотiв Азимут. - Кращого генiя й не знайти!
Хоч в очах хлопця свiтилося непiдробне захоплення, однак мусив його засмутити. Я, знасте, не прихильник усiляких перебiльшень, навiть коли вони вживаються у ювiлейних промовах.
От я й зауважив по-батькiвськи штурмановi:
- У своух визначеннях, Азимуте, завжди слiд бути точним i справедливим. Якщо я i генiй, то не найкращий, а принаймнi другий пiсля Герона.
Що не кажiть, а молодь завжди слiд вчити на власних прикладах. Особливо скромностi...
Рано-вранцi, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання Професора ППП, бо другий ППП до вiдкриття гастрономiв у нашi розмови нiколи не втручасться.
Азимут поважно нiс сувiй з проектом Герона-Небрехи i всiсю технiчною документацiсю.
Професор слухав мене, як школяр. Сидiв тихо i вiд захоплення аж тамував подих. А я викладав проект навiть без перерв на перекури:
- ...Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем тяжiння i власною атмосферою - пара, що розкрутить Таотi, оточить уу блакитним шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це рiки i озера! Це нарештi моря i океани( Незабаром космiчний пил вкриб поверхню оббiлованоу планети i утворить гори та долини! Нове життя пустить своу квiтучi паростки!
- I можливо, дiйдуть до нас тодi сонячнi променi? - тремтячим голосом запитав професор.
- Можливо, - мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора е голова, коли дотямив аж до Сонця.
Наступного дня вiдбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Пiсля грунтовноу доповiдi проект поставили на голосування. Чи варто казати, що вiн пройшов переважною бiльшiстю голосiв, хоч майже усi делегованi радники обмежились запеклими науковими дискусiями серед власного поголiв'я?
Голосувало лише четверо. Пiдняли по двi руки, як тут заведено, я i Азимут. Вiддав свiй голос наш вiдданий друг i непiдкупний патрiот проекту Професор ППП. Навiть його братня голова подала свiй голос "за".
