В теоретичних питаннях Дафф орiєнтувався добре, але все ж недостатньо, i це порадувало Девiда, бо вiн не збирався нiкому i нi за яких обставин розкривати хiд винайденої ним реакцiї. А той якраз i вiв розмову в цьому напрямку.
- Я дещо читав про вашi дослiдження, - казав новоприбулий, - але публiкацiї, зрозумiла рiч, дуже скупi... А цiкаво! От хоча б магнiтна сiть... Як вам удалося домогтися її стабiльностi? Цього ви, звичайно, не розшифровуєте...
"I не скоро розшифрую, - думає Девiд, - аж поки ситуацiя в свiтi не змiниться на краще",
Бос кидав на нього пильнi погляди, немов хотiв пронизати, зазирнути в глибину його мозку. Та Девiд увесь час був насторожi, не проронив жодного випадкового слова, навiть мiмiкою, виразом обличчя не виявив своїх потаємних думок. Це буле схоже на химерну гру в карти, коли один має козиря, а двоє навiть не знають, який той козир.
Закiнчили розмову при свiтлi. Наперекiр домаганням боса, Девiд заявив, що розпочне роботу над новою серiєю лише пiсля того, як буде пiдписано контракт, одержано технiчну документацiю i... пiдтвердження банку iз Швейцарiї про одержання ста мiльйонiв доларiв на його рахунок.
- От вам i вчений, - бурмотiв бос у машинi, - та вiн переплюне всякого бiзнесмена!
- Нiчого, - потер долонi Дафф, - ми пiдберемо до нього ключi...
А Девiд зайшов до Террi i проголосив довжелезний монолог:
- Уявляєш? Комедiя з перевдяганням! Я одразу вiдчув, що цей Дафф вiйськовий. Мабуть, ще вчора був у погонах. Фiзикою, певне, зайнявся недавно, коли одержав завдання... Хочу знати, яке завдання?
- Комедiя пер... пер-р... - обiзвався Ара.
Террi мовчки встала з крiсла, кинула на нього журнал, який читала перед тим, i пiдiйшла до скляних дверей. Надворi шумiв дощ, краплi миготiли в променях лiхтарiв, над теплим камiнням здiймалася легка пара.
- Так от, - продовжував свiй монолог Девiд, - вiн одержав завдання вивiдати мою таємницю, зорiєнтуватися по самому технологiчному процесу... Вони не хочуть залежати вiд мене, їм потрiбна свобода рук i дiй!
Террi обернулася, губи їй сiпнулись, але не сказала нiчого. Пiдiйшла до журнального столика i швидко написала:
"Я давно попереджала тебе!"
- Так, ти добре орiєнтувалася в ситуацiї. А ти гадаєш, що я цього не припускав? Але вони всього не знають, i ти не знаєш!
Вiн ще довго говорив, ходячи з кутка в куток i розмахуючи руками. Нарештi, вiдчувши полегшення, перестав. Попросив кави й пiшов до свого письмового столу, зручно сiвши в легке крiселко, розпочав свою щовечiрню розмову з портативним, завбiльшки з друкарську машинку, комп'ютером, якого вiн звав "Сезам". Вставляв до приймальної щiлини картку за карткою i одразу ж одержував акуратнi рядки-вiдповiдi. Террi принесла каву. Девiд кивнув на комп'ютер i, усмiхаючись, сказав:
- Ми з Сезамом розмовляємо, наче з тобою. Тiльки вiн пише, мабуть, в тисячу разiв швидше...
Дружина знизала плечима i вийшла.
Девiд працював до самозабуття, не чуючи навiть телевiзора, що бубонiв у спальнi. Час вiд часу пiдводив голову i, здивовано роззирнувшись по кiмнатi, продовжував роботу.
Через вiдсутнiсть бiльш-менш точних даних про кiлькiсть водню в об'єктi дослiдження модель наростаючої ядерної реакцiї була ненадiйна, нестiйка. Зрозумiло, що Девiд не мiг заспокоїтись i невтомно конструював усе новi й новi схеми. Яку температуру повинен мати "сiрник", щоб розпалити ядерне "багаття" хоча б на мiльярд рокiв? - ось найголовнiше, що вiн прагнув установити.
Комп'ютер вуркотiв, наче жива iстота.
- Ану прикинь ще, Сезаме, - бурмотiв Девiд, вводячи нову картку, побачимо, що нам вiдкриється...
Почувся легкий стукiт у вiкно. Девiд пiдвiв голову i побачив там високу постать Натанiела. Неохоче, з досадою вимкнув комп'ютер i, накинувши на плечi куртку, вийшов. Не любив, коли йому заважали працювати, але Натанiел, певне, з'явився неспроста.
Крiзь заростi лавра вийшли на берег. Нiчна хвиля стиха шурхотiла, набiгаючи на прибережний пiсок.
- Вони щось замислили... - сказав Натанiел. - Вiд них можна всього чекати...
- Побачимо, - спокiйно вiдповiв Девiд. - Ти вже познайомився iз цим... Даффом? Просто комедiя...
Вiн розповiв про вiзит боса i його нового пiдручного. Натанiел спохмурнiв. Кинувши погляд в нiчну млу, прошепотiв:
- Субмарина патрулює за десять кiлометрiв. Можна викликати хоч зараз...
Девiд трохи помовчав, нiби вслухаючись у шурхоти ночi, потiм сказав:
- Нi, ми ще мусимо побути тут.
- Гляди, щоб не було запiзно.
Бiльше про це Натанiел не говорив, бо знав, що його друг нiколи й нi на якi умовляння не пiддається.
Через кiлька хвилин Девiд пiшов, певне, зовсiм не думаючи про втечу з цього пекельного острова.
Крадучись повз його котедж, Натанiел побачив, що вчений знову сидiв бiля комп'ютера i працював. "От витримка у чоловiка! - захоплено подумав головний iнженер. - Але якi в нього шанси у боротьбi з таким сильним ворогом? Це ж, власне, справжня вiйна проти могутньої й добре злагодженої воєнної машини цiлої держави!"
I вже нiякого захоплення, а тiльки жаль ворухнувся в грудях. Донкiхотство! Не може одна людина - хай вона буде тисячу разiв генiальна й мужня! - протистояти такiй силi.
Аж тепер Натанiела охопив страх - огидне самовiдчуття, коли пiдгинаються колiна i в усьому тiлi розливається така слабiсть, що от упав би й лежав крижем. I нащо йому було встрявати в цю iсторiю? Чому вiн послухав Девiда i притарганився на цей проклятий острiв?
Легка й тепла нiч раптом стала нестерпно важкою, так налягла на сухорлявi плечi Натанiела, що вiн аж зiгнувся. Iшов, як п'яний, заледве дочовгав до своєї холостяцької квартири. Тiльки опинившись у лiжку, почав поволi заспокоюватись. Зрештою, що сталось - те вже сталось.
Задзвонив телефон.
- Ще не спиш? - почувся бадьорий голос Девiда, - Пробач, але я не мiг... Хочу, щоб i ти зрадiв: я нарештi сконструював пiдходящу модель. Не журися, друже, ти ще будеш свiдком здiйснення проекту С-2!
Натанiел якусь мить мовчав, дихаючи в трубку, потiм обiзвався:
- Що ж, вiтаю... Це... епохально.
- Тобi, може, нездоровиться? - стурбувався Девiд.
- Та нi, це я ще сонний. Але розумiю - ти зробив науковий подвиг, друже, ще один подвиг! Так що вiтаю i таке iнше.
Вони ще перекинулись кiлькома фразами. Натанiел увесь час боявся, що Девiд може обмовитись про зустрiч, i тому багато не розводився. Полегшено зiтхнув, коли Девiд попрощався й поклав трубку.
"Дивовижний чоловiк... - думав про Девiда, лежачи в постелi. - Вiн, мабуть, i в камерi смертникiв конструював би рiзнi моделi... А хiба цей острiв - не та сама камера?.."
Ранок був похмурий, вiтряний. На хвилях бiлiли баранцi. Гостре листи пальм зi свистом рiзало повiтря, й крони їх були схожi на вiтродвигуни. Чайки з пронизливим криком кружляли неподалiк вiд берега, i вiтер ламав траєкторiї їхнього польоту, одним подихом розганяючи зграю врiзнобiч. Проте чайки збиралися знову - може, їм краще гуртом вишукувати здобич.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
