— Джейдон Холст? — висловив припущення Воррен. — Це б мене аніскільки не здивувало. Або його мати, та збожеволіла удова м’ясника — щоб помститися за те, що зробили з її сином.
Клер похитала головою.
— У жодному разі. Вона настільки сильно боїться Катаріни, наскільки до того була нею одержима.
— Я гадаю, це зробив Стів Грант, — промовив Грім.
— Стів? Та ну… а чому?
— Я не знаю, — нахмурився Грім. Він скосив погляд і вдивився у неосвітлену половину центру управління. Головний екран був оповитий мороком. Хтось легко і швидко рухався там. Люсі нахилила голову, явно почувши те саме.
— Можливо, тому, що він — останній, кого б ти запідозрив.
— Це безглуздо, — заявив Воррен, але в його голосі прозвучала нотка сумніву.
Грім вдивлявся у пітьму. В істоти, яка там ворушилася, з’явилися товариші. Він побачив, як уздовж стіни хутко пробігла тінь у напрямку Марті, чорна як смола, жилава, її хутро кишіло блохами, але він не міг збагнути, про що говорили йому його очі. Не встиг Грім вимовити й слова, як Марті закричав і впустив ліхтарик. Промінь світла метнувся по підлозі, й щось звідти стрімголов утекло. То був монструозної величини щур. «Завбільшки з молоду кішку», — подумав Грім.
— Сучий син, він вкусив мене! — простогнав Марті й підвівся, витягнувши руку перед собою. На тильній стороні долоні в нього була рана, що кровоточила. Грім направив світло власного ліхтаря у місце перед екраном — і ніби мороз пройняв його до самих кісток. Підступними, схожими на краплини очима на нього дивилося п’ятеро щурів, а їхні схожі на черв’яків хвости обкрутилися довкола їхніх жирних тіл. Один із гризунів видавався змарнілим, його очі були вкриті білою плівкою. Тварина явно була хворою.
Клер теж це помітила.
— Забираймося звідси геть до біса, — сказала вона.
— Добре, — відповів Грім із неочікуваною рішучістю. — Люсі, допоможи Марті обробити руку. На кухні є аптечка. Ретельно продезінфікуй рану. Вона ніби неглибока, але мені не хочеться, щоб він чимось заразився. — «Ти боїшся зовсім не цього», — сказав йому голос всередині, але він зусиллям волі змусив його замовкнути. — Клер, Воррен і я беремо службову машину. Ідемо до Вест-Пойнту, а якщо з якоїсь причини ми не зможемо цього зробити, зупинимося біля першого ж будинку в верхній частині Гайленд-Фолз і викличемо першого-ліпшого, кого тільки, в біса, знайдемо. Ви з Марті можете взяти вашу машину. Я хочу, щоб ви остерігалися будь-яких незвичних явищ, взагалі будь-чого. Якщо знайдете Катаріну, тримайтеся від неї подалі, але подайте сигнал тривоги. Переконайтеся, що місцеві тримають її у полі зору, й негайно доповідайте нам на дорогу 293, там буде наша машина.
— Роберте, ми не можемо виїхати з міста…
Але Грім хотів переконатися в тому сам. Перші літні котеджі по дорозі у верхній частині Гайленд-Фолз були десь за п’ять кілометрів від Блек-Спрінга, і вперше за все життя він був справді задоволеним цим фактом, а до армійського центру відпочинку біля Круглого ставка не було навіть і восьмисот метрів. Катаріна була відьмою з сімнадцятого століття, а не якимось іншопланетним силовим полем. Наскільки погано почуватимешся, проїхавши вісімсот метрів?
![]()
Але допомога більше нізвідки не прийде.
Ніхто з них не міг здолати навіть і половини шляху до будинку армійського відпочинку, де миготіли різдвяні вогники. Дорогою вони ледве не втратили Воррена Кастільо, і Грімові довелося робити запаморочливі фігури вищого пілотажу, що йому самому ледь не коштувало життя. А ще раніше він був на межі того, щоб повбивати усіх трьох, і лише у Клер залишилося достатньо присутності духу, щоб закликати їх зупинитися на місці перед самою межею міста, щоб далі піти пішки… якщо в тому буде потреба.
О Боже, які образи вона їм показувала! Ніщо в їхніх повсякденних фантазіях навіть не наближалося до цього невимовного жахіття. Ніколи навіть у найпохмуріші миті свого життя не переживали вони такої ворожої меланхолії, такого руйнівного горя. Як тільки вони перетнули знак на в’їзді до Блек-Спрінга, то ніби увійшли до невидимої хмари отруйного газу, в якій висів тягар песимізму, страху і бажання вкоротити собі віку. Грімові довелося тримати Воррена, щоб той не розтрощив собі череп об щербату асфальтну поверхню дороги, але й він сам прагнув, щоб його власна голова тріснула і звідти вивалилися ті бридкі думки, які мучили її.
Якось їм вдалося розвернутися, перетнути межу міста і повернутися у Блек-Спрінг. Вони стояли там, ніби люди, що вижили в корабельній аварії, завмерши між двома океанами божевілля, втупившись у помаранчевий світлофор, що висів на невеликій відстані від них біля безпечного притулку — армійського центру відпочинку. Перед ними була смерть, але Грім боявся речей, набагато гірших за смерть.
Вони кричали. Вони сигналили. Вони розстріляли усі сигнальні ракети. До них приєдналася пара сміливців, що жили неподалік і вийшли на шум, але ніхто не вийшов із армійського будинку, і жодної машини не з’явилося на дорозі. Клер висловила припущення, що в будинку нікого не було — і це при тому, що там світилися різдвяні вогники — або що звук від їхніх автомобільних сигналів доносився не далі ніж на кілька сотень метрів, але Грімові було незрозуміло, кого вона хотіла переконати. Гаразд, могло бути й так. Через п’ятнадцять хвилин вони повернулися, взявши з собою дохріна феєрверків з кузова пікапа Боба Тукі — а Боббі був місцевим мачо, якому завжди вдавалося не потрапляти на зайві очі під час різдвяних свят. Вони влаштували безупинне, незрівнянне шоу з червоних і зелених вогнів, це шоу освітило обриси пагорбів, і його можна було побачити й почути у радіусі кількох кілометрів, у Гайленд-Фолзі, у Вест-Пойнті та, мабуть, і по той бік Гудзона.
Але й після того нічого не сталося.
Ніхто до них не приїхав.
Єдина відповідь прийшла до них за кілька хвилин до одинадцятої тридцять, коли у повітрі розсіявся запах пороху. То був пронизливий, маніакальний крик, що зринув із темряви за ними, — дошкульний, гострий зойк, від якого в Грімовому тілі, здавалося, замерзли всі суглоби. Але він відразу впізнав цей крик — авжеж, що ж іще то могло бути…
Позаду них, на відстані, всередині кордонів Блек-Спрінга, там, де була припаркована службова машина, крізь дорогу метушливо побіг павич. За ним ще один… і ще. Інші павичі виткнули голови з підліску уздовж узбіччя, повернулися до Гріма і його команди й почали хрипко, тужливо верещати, спочатку по одному, а потім усі разом в унісон. Гріму ніколи й на думку не спадало, що павичеві крики здатні сповнити його таким запаморочливим страхом, але сталося саме так, і усе перед його очима почало хитатися, ніби йому засліпило зір. Він якнайглибше вдихнув, набравши в легені холодного повітря, і йому вдалося не знепритомніти. Від повітря в голові стало трохи ясніше, і то вже було бодай якимось полегшенням.
Воррен повернувся до нього, і Грім побачив у тьмяному світлі, що з його обличчя злетіла уся та несамовита рішучість, яку він зміг знайти у собі для протистояння подіям, що насувалися, й тепер на обличчі залишилась лише похмура маска покірності та фаталістичного спокою.
— Ось і павичі. Ти ж знаєш, що це означає?
Грім нічого не відповів. Та насправді відповіді від нього ніхто й не чекав. Вони були щурами у пастці. З кожною годиною, протягом якої до них ніхто не прибував з-за меж міста, танули шанси на те, що хтось взагалі з’явиться. Грім це знав. Але що буде, якщо години перетворяться на дні? Що тоді на них чекатиме? На думку спадали легенди про прадавні морозні зими, про голод та епідемії, про запустіння мертвого міста, а тим часом павичі хрипкими голосами волали свою навіжену симфонію, і невдовзі Грім відчув, що йому нестримно хочеться заверещати разом із ними.
«Може, мені краще пройтися? — подумав він. — Просто піти трохи прогулятися дорогою. Що мені втрачати?»
