Цей імпульс був таким спокусливим, і скидалося на те, що від тієї прогулянки вже нікуди не дітися… але Воррен Кастільо простим, сповненим симпатії жестом вхопив його за руку, легко її стиснув і потягнув його назад. Капітан мав останнім залишати корабель, що тоне.
![]()
На ранок Грім планував повернутися до міського кордону, як тільки перший промінь світла торкнеться неба над Гудзоном. У п’ятницю зранку на дорозі неодмінно мають бути жителі передмість, що їдуть на роботу. Шосе 293 не було автомагістраллю, але на ньому завжди були машини. Завжди. Вони зможуть зупинити їх, коли ті наблизяться.
«Гаразд, а що потім? Що, гадаєш ти, зможуть зробити офіційні особи у Пойнті?.. Промовлять «авада кедавра», і відьма зникне?»
Грім відкинув цю думку. Але, як з’ясувалося, то була найменша з його турбот. Бо він почув його навіть з вулиці Олд-Майнерз-роуд, почув цей приглушений, неспокійний гомін юрби, що зібралася на майдані й на вулицях навколо Кришталевої церкви. З усіх боків туди стікалися невеликі групки людей, щоб подивитися, що відбувається. Грім збліднув, побачивши, що в багатьох людей, наляканих невідомістю, що підстерігала за стінами їхніх будинків, були кухонні ножі, молотки, бейсбольні битки… а в декого — й вогнепальна зброя. Здебільшого ця зброя була просто частиною екіпіровки, але руки в тих людей явно свербіли, і в разі потреби вони були готові пролити кров. Охайно одягнена жінка, в якій він упізнав доглядальницю з будинку для літніх людей, зірвала зі стіни розп’яття і, похмуро тримаючи його над собою, йшла за натовпом, спотикаючись і хитаючись, ніби сп’яніла.
— Отже, почалося, — сказав Грім. — Усім тепер торба і гаплик.
Воррен похмуро похитав головою:
— Торба і гаплик почалися вже дуже-дуже давно.
Його охопило потужне почуття дежавю. Знову та сама загальноміська травма, знову — повторення масових зборів п’ятнадцятого листопада, коли юних звинувачених у каменуванні відьми публічно катували у присутності усіх жителів міста… Щоправда, сьогодні на вулиці вийшло і значно менше людей, аніж тоді. І атмосфера зараз також була іншою, більш гнітючою. У повітрі ніби витав зловісний сморід, що провіщав наближення якоїсь жахливої події. Жителі міста до ранку не склепили очей, вони промерзли до самих кісток, але були здивовані вже самим фактом того, що взагалі вижили після цієї першої ночі. Тепер же тьмяне денне світло надало їм нового натхнення… у вигляді люті, яка посіла місце страху, ніби між ними відбулася зміна варти. Підбурені провісниками Армагеддону на кшталт Джона Бланчарда, всі люди ніби подуріли. Вони прагнули почути від когось, що їм робити далі.
А ще вони хотіли дізнатись, хто у цьому винен.
Коли Грім проштовхувався крізь натовп на перехресті, крізь юрбу раптом прорвався Марті Келлер і вчепився у нього. Його почервонілі очі були вирячені, а на губі засохла краплина крові, що витекла з ніздрі.
— Роберте, нам треба з цим щось зробити!
— Марті, що це за чортівня?
— Тут скрізь таке твориться! Вони сплюндрували «Маркет енд Делі», ніби зграя диких кабанів. Хтось кинув стілець у вітрину складу-магазину Джима, і його спустошили, кажу вам правду. Люди роблять запаси, вони бояться, що допомоги не буде. Але ж то неправда? Допомога ж буде, правда?
«От вже й почалося, — приголомшено подумав Грім. — Як легко люди божеволіють — лише за одну ніч, яку вони провели наодинці з самими собою та зі своїм найбільшим страхом».
Марті висів на його руці. В нього був такий вигляд, ніби він ось-ось заплаче.
— Ви ж так не думаєте, правда? Я ж бачу це на вашому обличчі. Кажуть, на 293 дорозі з півночі й півдня запалили вогнища, проте ніхто на них не з’явився. Але ж електричні компанії мусять знати, що сталося щось дуже серйозне, починаючи з довбаного учорашнього дня. І чому мовчать члени сімей? Вони мали б підняти ґвалт, вже ж майже Різдво. Чому ніхто не приїжджає? Якого біса?
— Марті, я не знаю, — промимрив Грім. — У тебе все гаразд? Вигляд у тебе препаскудний.
— Я… я не дуже добре почуваюся. Гадаю, в мене температура.
— І куди, в дідька, подівся Метерс?
— А ви все ще про це не знаєте?
— Про що?
— Метерс наклав на себе руки.
За будь-яких інших обставин Грім узяв би альпійський ріжок і пішов би з ним мандрувати горами і долинами, й на всьому шляху він урочисто й гучно гудів би в нього, сповіщаючи радісну новину про смерть Метерса, але наразі в його голові крутилась лише одна думка: «От же трясця його матері! Саме зараз, коли стало справді гаряче, цей слинько усунувся, залишивши нас напризволяще».
Голова ради принаймні зміг би заспокоїти юрбу. А тепер це намагався зробити священик, стоячи на брукованому майданчику перед церквою, але його голосу зовсім не вистачало сили, щоб бути почутим серед сум’яття, яке панувало навколо. Він був вдячний Грімові, коли той піднявся церковними сходами і зайняв його місце.
— Увага! — ревонув Грім. — Будь ласка, зберігайте спокій!
— Засунь той спокій собі в дупу, Гріме! — крикнув якийсь чолов’яга з натовпу. Він плакав, і це чомусь глибоко засмутило Гріма. — В неї відкриті очі. Який тепер вже сенс бути спокійним?
Хтось іще докинув пару слів до сказаного, і за мить вже весь натовп перетворився у дике поєднання очей, що палали люттю, й кулаків, які погрозливо здіймалися вгору. І хоча люди не вигукували жодних гасел, до того ж у цьому морі звуків важко було розрізнити окремі голоси, в загальному гомоні виразно вчувалися лють і ворожнеча. Віруючі, невіруючі, позбавлені будь-якої надії — усі вони з’єдналися і підбурювали одне одного одними й тими самими запитаннями:
— Де вона?
— Чого вона хоче?
— Що вона збирається робити?
— Що буде з усіма нами?
— Ми — американці, ми маємо право знати!
— Чому ніхто не приходить на допомогу?
— Чи правда, що цей страхополох Метерс учинив самогубство?
— А наші рідні, що опинилися за межами міста, де всі вони?
Незабаром майдан став надто малим для стількох загублених душ, і люди в натовпі почали соватися, штовхатися, тиснути, так ніби кожен мусив пробратися до свого сусіда, а потім, опинившись поблизу, потрапляв до хвилі, що несла його назад. Хтось у цій тисняві втратив рівновагу і впав, деякі люди почали битися. Грім побачив, як на бруківку впала молода жінка, потім якийсь огрядний чоловік наступив каблуком їй на обличчя і зламав щелепу.
«Це вже божевілля, — подумав Грім. — Справжнє божевілля. А ще вчора у другій половині дня ці люди були звичайними, добродушними американцями двадцять першого століття…»
— Треба принести жертву! — раптом закричав Джон Бланчард із пристрастю душевнохворої людини. — Ми повинні принести їй криваву жертву! Мені байдуже, хто спричинив цей страшний суд! Приведіть його сюди! Каменуймо його!
Почулися схвальні вигуки, вони лунали дедалі голосніше.
— Заспокойтеся, чорт забирай! — кричав Грім, але лише кілька десятків людей навколо нього замовкли і налаштувалися слухати. — Ми робимо усе, що можемо, щоб втримати ситуацію під контролем, але жодного сенсу в тому не буде, якщо ми втратимо самовладання! Оскільки засоби комунікації не працюють, ми збираємось кожні три години оприлюднювати повідомлення на міському майдані…. Агов, слухайте ж сюди!
— Скажи нам краще щось, чого ми ще не знаємо! — заревів хтось. — Хто, наприклад, відкрив їй очі?
— Еге ж, хто це зробив?!
— Вб’ємо його!
— Роздеремо його на шматки!
Грім почав панікувати. Перед розлюченою юрбою він був безсилим. Одна людина не могла вигнати з цих людей бісів гніву, якими вони були одержимі, й Грім відчув, що зараз станеться щось жахливе.
У нижній частині майдану натовп почав, штовхаючись, відступати від вітрини Гризельдиної крамнички «М’ясні вироби і делікатеси». Пані Холст і її син щойно вийшли на вулицю і заклякли на місці, побачивши стільки людей. На Джейдоновому обличчі застиг вираз абсолютного замішання. Грім подумав, що, може, він і справді не тямив нічого із того, що відбувалося навколо. Навіть юрба притихла, опинившись віч-на-віч з їхнім єретиком, їхнім злочинцем, їхнім відщепенцем.
