Присвиснувши, Сонька простягла матері список вхідних дзвінків. Дівчина з телебачення двічі телефонувала їй саме того вечора, коли вони на кухні говорили про Вів’єн Вествуд.
Вона тоді ще не навчилася як слід поводитися з сенсорним екраном. Розмова не розз’єдналася, на тому кінці зв’язку впіймали клаптик цікавої інформації й уже не змогли відмовити собі в задоволенні підслухати сенсацію. З надійного джерела! Найнадійнішого! Від самої Ірини все й дізналися.
Ірина застогнала. Вона сама в усьому винна. Стягла гумові рукавички, пожбурила у ванну. Який жах! Мої дівчата… Як вимолити у вас пробачення?…
Вона таки прорвала телефонну блокаду – в усіх трьох спочатку було зайнято, а тоді їй відповіли – і одна, і друга, і третя. Її, звичайно, пробачили, але щось гірке так і не розтануло між ними. Застрягла якась скалка, відразу й не висмикнеш.
– Тобі треба як слід відпочити, – сказала Луїза, – якийсь позитивний струс собі влаштувати, ти зовсім загнала себе, чуєш, Ірино? Ти втомилася, на тобі ця вся надмірна увага, інтерв’ю, робота, колекція… Ти не можеш отямитися після Андрієвого від’їзду, дарма що вже стільки часу минуло! – Останнє вголос не сказала, лише подумала. – Ти занадто зосереджуєшся на собі, розумієш? Егоїсткою робишся! Егоцентричною істеричкою. Що таке, зрештою, приїзд Вествуд? Ну, не змогла. Може, це на краще. А ми в тебе одні. Нас у тебе інших не буде, не ображай нас.
Ірина наревлася перед сном, було страшно усвідомити: якби вона випадково не зрозуміла, що сталося насправді, то так і тягала б у собі цю кригу чорної підозри. Знала ж: дівчата ніколи їй поганого не зроблять – а от далася на свою ж провокацію. Вона кожній про це щиро сказала. Дівчата їй відповіли, що вже обговорили тему «Що з нашою Іркою?». Вона була лиха на себе. Щось не розтануло там, де серце, і в очах холодний пісок поколював: неначе засіли і там, і там крижані скалки.
А назавтра всіх обдзвонила Луїза.
– Все, – сказала, – досить відкладати свої плани. Нам усім негайно треба перекинути увагу на щось інше. Ми геть засмикані. Їдьмо до моїх у Верховину,[8] замовляю будиночок: у бабці нема де розміститися. Тих будиночків тепер на всякий смак. А до баби до моєї навідаємося в гості. Познайомлю вас зі своєю гуцулкою Ксенею. Програма така: будемо там два дні. Котрогось із них, аби погода була добра, зійдемо на гору Піп Іван. Усе, ніяких відмовок.
Ніхто не міг собі дозволити такої розкоші – все зненацька відкласти й зірватися в Карпати. Що вони – дівчата безтурботні, не обтяжені обов’язками?
В Ірини кожен день тепер на вагу золота – показ насувається, наче поїзд, уже й стукіт коліс чути, роботи – вагони і вагони.
Галя мусить здати свій репортаж до журналу, ще й вичитувати усі матеріали наступного номера. І Віктор-старший щойно вийшов із лікарні… Нема часу на себе!
У Магди теж усе непросто: Алла, помічниця в господарстві й нянька її дітей, має якісь сімейні проблеми, тому нема з ким Соньку та Кузьму залишити. Мама з татом от-от мають приїхати погостювати.
Та й сама організаторка подорожі чекає на чоловіка – за кілька днів Кінь повертається з відрядження.
Ніхто не міг їхати, усі мали невідкладні справи. Але всі поїхали. Щоправда, вже у вересні.
3. Луїза. Піп Іван і вода з дев’яти головиць[9]
– Готуйтеся до зустрічі з Верховиною та Дзембронею,[10] перегляньте «Тіні забутих предків». – Луїза потяглася до панелі з магнітолою й увімкнула відеозапис.
Однаково розмова не складалася, відчутне напруження у салоні не зникало, нехай хоч згадають фільм Параджанова.
Волошковий «Шевроле Лачетті» щойно проминув Бібрку. Подорож тільки починалася, Луїза легко вела свого «Шеву». З безвідмовним автомобілем-розумничком коли й виникали проблеми, то лише коло брами Луїзиного будинку або поблизу станцій технічного обслуговування. Вона всім казала, що має справу з живою істотою – з другом! «Шева» неначе чув її похвалу й намагався не розчаровувати.
Фільм Параджанова пам’ятали фрагментами, а повість Коцюбинського читали всі, крім Ірини. Вона пообіцяла виправитися.
– Тільки нікому не розказуйте, – незграбно пожартувала. Що їм тепер, вічно пам’ятати про те непорозуміння з приїздом Вів’єн?…
Не надто вдалою була ідея поєднувати краєвиди за вікном із подіями на екрані. Ще й телефони дзвонили – то в одної, то в другої. Давали інструктажі, обговорювали якісь робочі й побутові питання. Омріяному спокоєві заважали обов’язки, покинуті в місті, – тримали на міцному повідці, а той лише розкручувався на довшу відстань, проте не відпускав.
Зупинитися надумали вже за Франківськом, у якомусь придорожньому кафе.
– А ми що, через Надвірну їдемо? – Ірина щойно сховала мобілку до кишені, відповівши на ще один дзвінок, і доведеним до автоматизму рухом перевірила, чи вимкнула з’єднання.
На узбіччі промайнув дороговказ із назвою районного міста.
– Через Надвірну, – озвалася Луїза. – А тоді на Яремче… Повертатимемося іншим шляхом – через Коломию, хочу, щоб ви більше побачили дорогою.
На довгій вулиці, що вела до центру міста, Ірина припала до вікна й вигукнула:
– Стій! Це ж… моя школа. Стій!
І Луїза припаркувалася навпроти маленького наріжного магазинчика «Хліб».
– А це, – Ірина вийшла з машини й роззирнулася, – а це, дівчата, хлібний, де ми після школи купували сайки. Пам’ятаєте сайки?…
У хлібному сайок не було, дівчина-продавець навіть не зрозуміла, про що йдеться. Он рогалики, булки для гамбургерів, булки для хот-догів, усе свіже; є калачі, є з маком, із родзинками – які хочете. Ромові баби щойно привезли, в роті тануть. Які такі сайки, які на вигляд?…
Дівчина, без сумніву, вміла пропонувати товар. Незчулися, як уже тримали в руках просочені ромовим сиропом апетитні пасочки і просто тут-таки, у порожній крихітній крамничці, наминали ті ромові баби, политі білою помадкою, розпитуючи, де поблизу є кав’ярня. Навіть Луїза, що так довго трималася, забула про свою білу дієту. Лише Ірина не піддалася загальному настрою, вона і сайок не хотіла, лише згадала про них. Вона так розхвилювалася, що тримала долоню на потилиці, певно, тиск підскочив, бо тут, за рогом, мало бути подвір’я її старого дому – дому її дитинства.
Умить згадала, як спускалася сходами – вони були зовсім не схожі на ті, що в новобудовах, – ішла з альбомами й олівцями до міцного дерев’яного столу під високим горіхом. Сідала малювати ляльок собі та подругам, усім, хто хотів. А тоді тих ляльок обережно вирізували ножицями, зважаючи на найуразливіше місце – шию. Голова часто відривалася, її повертали на плечі за допомогою клею і смужки картону, рятували як могли – не викидати ж ляльку на смітник лише через те, що вона мала необережність утратити голову. Спіднички, сукні, кофтинки, пальтечка, чобітки, капелюшки, берети – усе в гардеробі тих картонних Оль, Сніжан, Марин, Ганнусь було паперовим, а найпершою у дворі кравчинею для них була маленька Ірина. По контуру з боків вона залишала по кілька клапанів. Важливо було пам’ятати про них, вирізуючи намальований одяг. За допомогою тих загнутих клапанів одяг тримався на ляльках. Згодом у книгарнях і крамничках канцтоварів почали продавати готові набори: картонну ляльку з паперовим гардеробом. Але через цю заздалегідь укомплектовану передбачуваність, що позбавляла можливості творити самій, цікавість до гри поступово минула. А може, дівчата постаршали.
Ірина жила тут із батьками лише два роки, у перших класах школи, а згодом сім’я переїхала до Львова. Той двір дитинства – за кілька хвилин ходу звідси.
Троє ласунок піднесено вмолотили ромові баби, витерли вологими серветками сліди на пальцях і губах, замовили ще і рушили з коробкою солодкого за Іриною. Вони шукали кав’ярню: їм закортіло кави. Але Ірина не хотіла кави, не прагнула розмов, вони їй тепер тільки заважали, вона б радо залишила подруг за якимсь столиком під парасолькою й побігла на своє подвір’я, сама, без нікого, піднялася б сходами до своїх дверей. Щоб тільки глянути. Дівчата ж ішли за нею назирці, теревенили й реготали, їм було цікаво подивитися, де малювала Ірина свої перші моделі, під яким горіхом.
