– Це гріх, батьку, – каятися за добрі почуття, – насупилася Ревекка.
– Справді, – старий жваво обернувся до дочки, – однак я не маю ані найменшої впевненості в тому, що навіть найблагородніші лицарі зазвичай повертають свої борги.
Слуги тим часом поставили на круглий столик із чорного дерева дві запалені лампи і почали неквапом накривати до вечері. Невдовзі один із них вийшов і повернувся з повідомленням, що на пана чекає відвідувач. Ісаак відставив глечик із грецьким вином і звелів Ревецці затулити обличчя покривалом.
Двері відчинилися. До покою увійшов Гурт і зупинився, не знявши шапки й роззираючись навсібіч.
– Чи ти Ісаак із Йорка? – запитав підозрілий гість.
– А ти хто такий?
– Чи тобі не однаково, з якої річки припливе до тебе золота рибка?
– Ти приніс гроші? – старий квапливо зробив крок до Гурта. – Хто тебе послав?
– Лицар, Що Втратив Спадщину. Кінь уже стоїть у твоїй стайні. Що винен тобі лицар за все інше?
– Я ж казав: це по-справжньому добрий юнак! – вигукнув захоплений Ісаак. – Скуштуй вина, посланцю… Скільки ж там у тебе в гамані монет?
– Вісімдесят золотих.
– Небагацько… – Жадібність запекло боролася у старому з великодушністю, але остання все ж таки перемогла.
Поки Ісаак писав розписку, свинопас без церемоній вицмулив іще один кубок, схвально гмикнув і кивнув слузі знову наповнити посудину. Потім засунув шматок пергаменту за підкладку пошарпаної шапки і, не попрощавшись, залишив кімнату.
Не встиг він ступити за поріг, як гаряча жіноча долонька міцно схопила його за руку й повела темним коридором. Гурт вирішив, що це діє невидане вино, якого йому досі не доводилося куштувати, і не дуже опирався, поки його не притисли до стіни передпокою, освітленого тьмяною лойовою свічкою.
– Тихіше, друже, – шепнув привид срібним голосом. – Мій батько пожартував… Скільки ти йому віддав?
– Вісімдесят золотих. – Уражений свинопас нарешті впізнав Ревекку.
– Ось тобі гаманець, – сказала дівчина, – у ньому сто монет. Візьми собі двадцять, решту віддай лицареві. Я зачиню за тобою двері. Будь обережний на міських вулицях. Мерщій…
Коли за Гуртом захряснулася брама, він іще довго стояв у нічній тиші, почісуючи потилицю та бормочучи:
– Десять монет від мого пана і ще двадцять від янгола небесного! Гарний день! Якщо так буде й далі – кінець твоїй неволі, свинопасе! Заплачу викуп, здобуду меча і служитиму молодому панові до самої смерті, не ховаючи більше ні від кого ні свого обличчя, ані імені…
Дорога просто від околиці Ашбі спускалася в темну глибоку улоговину, що густо заросла ліщиною та кучерявими дубами. З містечка долинав віддалений шум гульні – крики, сміх, дика музика, і це трохи непокоїло Гурта. Він пришвидшив кроки, щоб якнайскоріше вибратися на відкрите місце.
Однак усе сталося інакше. Щойно свинопас досяг колючого чагарника, на нього накинулися й миттю скрутили руки за спиною, збивши з нього шапку разом із розпискою Ісаака. Виявилося, що чоловіків двоє, і їхніх облич Гурт навіть не встиг розгледіти.
– Тягніть його до лісу! – наказав один із розбійників. – Звільнімо хлопця від зайвого вантажу…
Компанія, у якій проти свого бажання опинився пригноблений свинопас, зупинилася на глухій галявині, де до неї приєдналися ще двійко забісованих злодіїв у масках, озброєні мечами й важкими кийками.
– Скільки при тобі золота, волоцюго? – один із них грубо схопив Гурта за плече.
– Де ти бачиш волоцюгу? – похмуро відповів Гурт. – Маю тридцять власних монет; я збирав їх упродовж тривалих років, аби сплатити викуп Седрикові Саксу. Якщо ти, розбійнику, хочеш опинитися на його місці, бери гроші та відпусти мене…
– Брешеш! Тут у тебе ще цілий мішок золота!
– Відібрати! – почулося зусібіч.
– Це гроші мого пана. Я їх несу від єврея Ісаака з Йорка; решту вам знати не варто.
– Ти диви, – пробурчав розбійник. – Хто ж він, твій пан?
– Лицар, Що Втратив Спадщину. Він здобув це золото своїм списом…
– Це той невідомий лицар, котрий виграв приз на сьогоднішньому турнірі? Та ще й виваляв у пилюці баронів? А тебе як звати?
– Сказати вам це – все одно що назвати ім’я мого хазяїна.
– Ну ти й нахаба!..
– Забрати у нього золото! – знову загорлали решта розбійників. – Вогонь сюди!
Запалали смолоскипи, у Гурта відібрали гаман, і, зшаленілий, він, скориставшися гармидером, вихопив із рук одного з розбійників величезний дубець та сильно вдарив того по спині. Він міг би втекти, одначе не хотів залишатися без свого майна, і свинопаса знову скрутили.
– Шахрай! – заревів забитий розбійник, кидаючись до Гурта. – Ти зламав мені спину, і я тебе провчу як слід!
– Зачекай, – мовив інший, на вигляд найстарший серед лісової братії. Він замислено вертів у руках розшитий шовком гаманець Ревекки. – Схоже, раб каже правду. Його господар – мандрівний лицар, тож нехай забирається…
– Це не за правилами, – закричали розбійники. – Хлопця треба покарати!
– Що ж, нехай буде по-вашому. – Ватажок покликав до себе кремезного парубка. – Ану, Мірошнику, бери свою дубову подружку, а ви, хлопці, відпустіть молодця й дайте йому такий самий кийок. Нехай б’ються чесно. Хто переможе – тому й жити…
Обидва бійці зійшлись і почали завдавати удари один одному так спритно і швидко, що на галявині довго було чути лише безперервний тріск сухого дерева. Нарешті Мірошникові урвався терпець, і він, грізно сопучи, почав наступати, однак Гурт, захищаючись, викрутився з-під його удару, несподівано скинув кийок над головою та щосили вдарив супротивника по чолу. Розбійник упав як підтятий та витягся в увесь свій здоровенний зріст на траві під схвальний свист розбійників.
– Ну, приятелю, й пощастило ж тобі! Можеш іти, – посміхнувся ватажок, повертаючи Гуртові гаман із грошима. – Я дам тобі проводирів, доведуть до пагорба, а далі ти сам відшукаєш свого лицаря… І мовчи про те, що з тобою сталося, – тобі ж буде спокійніше!
На цьому вони розійшлися, і свинопас невдовзі щасливо дістався намету Лицаря, Що Втратив Спадщину.
Він одразу ж виклав усі подробиці різноманітних подій, які йому довелося пережити сьогодні ввечері, і лише потім, утомлений, розлігся на ведмежій шкурі перед входом до шатра, щоб ніхто не міг потривожити сон його хазяїна, котрий мав відновити сили перед другим днем турніру.
Ніч була тиха, міріади зірок переморгувалися на оксамитовому небосхилі.
Розділ 11
Щойно сонце з’явилося над обрієм, глядачі зусібіч потяглися до зеленої галявини, щоб устигнути посісти найкращі місця.
За звичаєм, цього дня лицарі мали битися невеликими загонами – партіями, причому дозволялося застосовувати меч і сокиру, але використовувати кинджали забороняли. Такі змагання були набагато небезпечнішими, ніж ті, що відбувалися першого дня. Не тільки клинки важкої зброї загрожували життю бійців; копита згарячілих коней нерідко страшно калічили тих, хто був вибитий з сідла й не міг учасно підвестися через вагу обладунків.
Згідно з тими-таки звичаями, Лицар, Що Втратив Спадщину очолив першу партію, а хрестоносець, визнаний напередодні другим за хоробрістю й військовим мистецтвом, став ватажком другої.
Близько десятої ранку ревіння сурм сповістило про прибуття принца Джона. Водночас із ним на галереї з’явилися Седрик Сакс і леді Ровена, але цього разу без Ательстана, який, на великий подив Седрика, долучився до партії Бріана де Буагільбера. На те була особлива причина – Ательстан уважав за необхідне покарати того, хто нахабно, як йому здалося, повівся стосовно його нареченої. Улаштовувачі турніру, зрозумівши, що і принц не відмовиться завдати сорому «вихватькові», також приєдналися до загону храмовника. У той самий час чимало славетних лицарів саксонського й норманського походження поповнили лави партії вчорашнього переможця…
Щойно леді Ровена зійшла на поміст, де стояв трон для королеви турніру, залунала урочиста музика, яку заглушали крики – вітання глядачів. Сонце грало на зброї та обладунках лицарів, що нудьгували, очікуючи на початок турніру. Нарешті на бойовище виступили герольди й запала тиша. Було оголошено додаткові правила, згідно з якими змагання мають скінчитися за знаком принца Джона, а переможця нагородить обрана вчора королева. Одразу ж загриміли сурми, остроги вп’ялися в кінські боки, і перші вершники обох партій помчали один на одного.
