Спiвак згадав розповiдь Шумейкової про те, що уже в новому роцi вона побачила Бородiя на Бессарабському ринку. Вони мало не нiс до носа зiткнулися, проте столяр удав, нiби не упiзнав її, а вiдвернувся i швиденько гайнув собi. Хочеш не хочеш, думалося слiдчому, а версiя "знайома", яку можна було розробляти стосовно молодих негiдникiв масажистiв, якби не їхнє алiбi. Доведеться, вирiшив вiн, доручити лейтенантовi Задорожному перевiрити слова Бородiя i уточнити, чи справдi столяр має алiбi.
Вивчаючи похнюпленого чоловiка, який раз у раз пригладжував долонею свiй i так рiвненький, прилиплий до спiтнiлого лоба чуб, радник юстицїї раптом подумав: "А чи не використовувався цей чоловiк Гальчинською iще для чогось? Адже для любовних розваг вона мала молодших жеребчикiв!" Услiд за цiєю думкою народилася iнша, яка, здавалося, нiяк не була пов'язана з попередньою: "Звiдки Гальчинська брала грошi? Пенсiя у неї мiзерна, iнших матерiальних джерел немає. Є тiльки одне - дорогоцiнностi, якi невiдомо як припливли до неї. Багатi коханцi у днi молодостi? Але такими подарунками, як той перстень, що його не могли оцiнити в Києвi, навiть мiлiонери не розкидаються... Дорогоцiнностi, коштовнi прикраси... Але дiамантами ситий не будеш, не гризтимеш їх... ранiше їх треба обмiняти на грошi... Хто ж їх продавав Гальчинськiй, хто купував?.. Тут цiлий клубок нерозгаданого, i, можливо, саме у цьому клубку та ниточка, яку вони з капiтаном шукають...
Сама вона навряд чи продавала б, та ще незнайомим людям. Здавала б у скупку? Теж нi. Там вимагають паспорт. Побоялася б, щоб не зацiкавились, звiдки у неї такi унiкальнi антикварнi коштовностi?
Можливо, доручала саме Шумейковiй i цей спiльний iнтерес склеював їхню дружбу, а всi розмови релiгiйної лiкарки про спасiння душi, то лише камуфляж?
Петро Якович вирiшив ще раз допитати Шумейкову i спробувати вивiдати це у неї, а також поцiкавитися скупкою, яка якраз мiститься в районi Бесарабки.
Але якою мiрою його мiркування можуть стосуватися столяра Бородiя?
Вiн ще раз обвiв поглядом Пригнiченого пiдозрюваного, який покiрно сидiв перед ним, якийсь нiби розчавлений подiями, що каменем впали на його голову, i весь час смикав край рукава свого старого ватяника.
Нi, вирiшив Спiвак, не доручила б Гальчинська якийсь свiй дiамант продати цiй людини iз спитим, одутлим обличчям. Це у будь-кого викликало б пiдозру i, зрештою, вивело б на неї.
- Добре, Василю Вiкторовичу, - вiдриваючись вiд довгого ланцюжка мiркувань, перейшов до дальшого допиту радник юстицiї. - Повертаємось до коштовностей Людмили Йосипiвни. Ви заявили, що бачили їх на нiй, але вони вас не цiкавили. Так?
- Так, - радо кивнув Бородiй, думаючи, що слiдчий цiлком згодний iз його запевненнями.
- А менi щось не вiриться, що ви такий вже байдужий до краси, - говорив далi Спiвак, спостерiгаючи, як хмурнiє лице пiдозрюваного. - Ви ж майстер, i червонодеревник, мабуть, а не просто складач табуреток, нiжок та пронiжок. Як же ви не захоплювалися такою красою?..
- Та менi... хiба менi, як випив, до них було, заллю очi - i все... Що я там бачив?!
- А не доручала вам Людмила Йосипiвна продати обручку або камiнчик?.. Ну, вiднести до скупки або що... - про всякий випадок, щоб потiм не дорiкати собi, спитав Спiвак.
- Нi, - хитнув головою столяр. - Нiколи такого не казала...
- Гм, - гмукнув слiдчий. - Добре. Тепер, Василю Вiкторовичу, останнє запитання. Дуже важливе. Напружите пам'ять, згадаєте - i на сьогоднi все, я вас поки що вiдпущу. Вiдповiдайте як на сповiдi, наче перед батюшкою.
Бородiй втупив у радника юстицiї насторожений погляд.
- Скажiть, Василю Вiкторовичу, чи не говорили ви кому-небудь про коштовностi Гальчинської?
Столяр вiдразу хитнув головою.
- Не поспiшайте, - попередив Спiвак. - Подумайте, згадайте... Не спецiально, а так, випадково, з п'яних очей... Могло бути. Цiлком. Десь бевкнули: мовляв, є така багатюща жiнка, у якої дiаманти i рiзнi прикраси... Га, Василю Вiкторовичу? Пригадайте.
- Нi, - твердо сказав столяр. - Нiколи й нiкому!
- А все ж? Нiкому не похвалилися, що от маєте знайому, яка завжди пляшку поставить. Десь комусь за чаркою. Рiзне говориться за столиком, коли у чоловiчiй компанiї...
- Про таке не говориться, як у мене, - похмуро вiдповiв Бородiй.
- Дайте вашу повiстку, - сказав Спiвак, - щоб вас випустили... А самi ось прочитайте протокол i пiдпишiть.
Радник юстицiї iз змiшаним почуттям дивився услiд сутулiй постатi столяра, який важкою ходою пiшов до дверей. Вiн випростав свої довгi зомлiлi ноги пiд столом. Якщо довго тримати їх в одному положеннi, зiгнутими, то через хворобу судин кров у них бiжить погано, вони терпнуть i тупо болять...
13
Гнилий осiннiй вiтер проймав до кiсток. Сiялася мжичка, в пелену дрiбнiсiньких краплинок холодного дощу раз у раз вдиралися заряди колючих снiжинок. У темрявi розпливалися рiдкi вогнi двох лiхтарiв i свiтловид фар великих закритих фургонiв, якi виладналися в один ряд на просторому подвiр'ї психлiкарнi.
Адамадзе переступав з ноги на ногу бiля однiєї з таких машин. Його, як i всiх полiцаїв, яких привезли цiєї ночi до психлiкарнi, не проiнформували, навiщо їх пiдняли серед ночi i що означає очiкувана акцiя. Але внаслiдок логiчних мiркувань, в основi яких був уже набутий досвiд, полiцаї здогадувалися, навiщо цi великi фургони, чому операцiєю керують гестапiвськi чини. Не було для них секретом, що, за фашистським орднунгом, євреї, цигани, комунiсти, а також невилiковнi хворi, зокрема психiчнi, мусять бути знищенi. Однi - як вороги нацiонал-соцiалiзму, iншi як неповноцiннi чи баласт, що даремно хлiб переводять. Отже, нiмцi щось надумали зробити з мешканцями психлiкарнi.
Адамадзе нервував. Адже в цiй лiкарнi тримають Апостолова, заради зустрiчi з яким перетяв океан, поневiрявся по Європах, злигався з нiмцями, став мало не iнвалiдом.
Втратити зараз Апостолова, єдину, хоч i дуже тонку, ниточку до скарбу, було б повним крахом усiх надiй. У колишнього князя обертом йшла голова. Але поки що вiн нiчого не придумав i мовчки стояв в оточеннi. В головi весь час спалахували картини пережитого, що ятрили душу. У Францiї його запроторили до табору iнтернованих iспанцiв та добровольцiв iнтернацiональних бригад, хоч вiн нiякий не iспанець i менш за все цiкавився як генералом Франко, так i демократами. Тiльки щасливий випадок вивiв його з того табору. А потiм - Нiмеччина, охоплена шалом звiрячого патрiотизму: "Дойчланд, Дойчланд юбер алес!" Коли нiмецькi вiйська увiйшли до Парижа, вiн попросився на службу в армiю фюрера i йому, колишньому пiдпоручику бiлої Добровольчої армiї Врангеля i нащадку грузинського князя Адамадзе, було виявлено довiр'я, порадили почекати якийсь час. Вiн, звичайно, не знав, що слушний час, про який йому натякнули, це наступний "дранг нах остен" - вiйна з бiльшовицькою Росiєю. Вiн не був великим полiтиком чи дипломатом, але iнтуїтивно вiдчував, що ранiше чи пiзнiше це станеться, бо не повiрив у договiр мiж Гiтлером i Сталiном, i не помилився.
I ось тепер все гинуло. Адамадзе не знаходив собi мiсця. З кожною хвилиною нервував усе дужче, бо розв'язка невiдворотно наближалась, а нiчого путнього не придумав. Вiд хвилювання йому стало жарко, i вiн уже нiчого не помiчав навколо: нi мряки, що висiла над головою, пiдсвiчувана лiхтарями, нi вiтру; не помiчав i розпливчастих постатей полiцаїв, що так само нидiли бiля машин, чекаючи наказiв гауптштурмфюрера, який зайшов у примiщення розпорядитися евакуацiєю.
"Що робити?! Що робити?! - билося в головi Адамадзе. - Зараз виведуть їх, разом iз iншими i запхнуть у машину й Апостолова i повезуть десь на лiквiдацiю, можливо, у Бабин яр, - i прощай надiя що-небудь довiдатися про скарб". На очах у Адамадзе обривалася остання ниточка. Звичайно, вiд колишнього банкiра багато не довiдаєшся - князь це уже зрозумiв: що взяти з божевiльного?! Але хто зна, може, старий якось i прохопиться потрiбним словом - нiкому не вiдомо, як крутяться жорна у покалiченому млинi...
"Випросити Апостолова у гауптштурмфюрера? Попросити вiдкласти акцiю для банкiра? Завдяки рекомендацiї спiвачки, гауптштурмфюрер Раух прихильно ставиться до нього. Вiн влаштував його до полiцiї, куди ранiше не брали через кульгавiсть, i навiть не рядовим, а старшим полiцаєм. Єдине, що зажадав Раух вiд Адамадзе, - позбутися бороди. Борода була пишна, чорна до синяви, з ледь помiтними бiлими iскорками. Колишнiй князь викохував її у лiкарнi, куди потрапив пiсля падiння з мiстка, дорожив нею. Але що зробиш, коли треба! Гауптштурмфюрер не любив борiд - вони завжди нагадували йому про партизанiв-лiсовикiв.
Проте як пояснити таке прохання?
Адамадзе кляв себе, що не здогадався пiд яким-небудь приводом ранiше забрати Апостолова з лiкарнi. Чорт iз ним, посадив би в хатi, доглядав би i, дивись, витяг би з нього, що треба. Але хто мiг подумати, що ця акцiя вiдбудеться так швидко i так несподiвано.
"Сказати гауптштурмфюреру, що це мiй тесть? - гарячкове мiркував Адамадзе. - Нi, - вирiшив вiн, - не допоможе!"
"Вiдкритися Рауху i подiлити скарб?!"
"Неможливо. Забере все i застрелить".
"Нi, не знищить, принаймнi попервах. Йому потрiбен буде зацiкавлений помiчник".
