— Так. Льодовий покрив її тепер значно поменшав. Беруть його на виробництво кисню і води всі міжпланетні транспортні кораблі. Там тепер справжній конвейєр.
Чуєв, обережно ведучи під руку Лан (від незвички мале тяжіння на Місяці завдавало астронавтам чимало веселих клопотів), зупинився біля розлогого куща, на якому дозрівали великі яскраво—рожеві плоди, торкнувся до одного пальцем:
— Ананаси без шкаралупи, чи що?
— От і не вгадали! — весело засміявся Козлов. — Та це ж місячні полуниці! В умовах Місяця, де тяжіння в шість разів менше, земна ягода стала гігантом. Та це що! В кратерах Арзахель, Альфонса і Птолемей, які тепер з’єднані між собою тунелями, є баштани, де ростуть кавуни до метра в діаметрі, а яблука, мов футбольні м’ячі. Ну, от бачите, є й вам на що у нас подивитися. Та що дивитися — пригощайтеся полуницями. Певен, що сподобається.
Астронавти пішли стежкою поміж рядами кущів і з насолодою смакували соковитими сонячними ягодами. Далі виднівся справжній ліс, підтримуваний велетенськими стовпами.
— Хміль? — кинув на зелену стіну Чуєв.
— Знову помилились. Виноград! Ягоди, мов земні апельсини. Та поки що вони зелені. Ходімо на грядки огірків, редиски, цибулі, моркви. Масштаб — той же.
Астронавти йшли по оазису. Ще вчора плазмоліт “НБК-119” “примісячився” на космодромі в Морі Дощів. Вийшовши в “райдугах” з корабля і угледівши нескінченну рівнину, вкриту плямами розплавленого піску — слідами стартів космічних кораблів, — кожен відчув себе якось незатишно. Та коли після подорожі в метро крізь місячні Апенніни й Карпати до кратера Коперніка їм просто у вагоні запропонували зняти космічні міжпланетні костюми і вільно виходити в оазис, радісному збудженню зголоднілих за подихом вітру астронавтів не було меж. Свіжий вітерець повіяв в лице прибулих уже відразу по виході з вокзалу метро. Від Павла Терентійовича астронавти дізналися, що в оазисах відпочивають десятки тисяч астронавтів, які готуються до польоту або повернулися з далеких мандрівок і акліматизуються в умовах, близьких до Землі. Екіпажеві “НБК-119” теж належало прожити тут кілька тижнів. Відпочивши в чудовому готелі, вони вийшли сьогодні на першу екскурсію.
— На другому боці Місяця те ж саме — космодроми і здравниці, — розповідав Козлов. — Та ось через кілька днів виїдемо у навколомісячну подорож, на власні очі побачите. І зустрінетесь з іншими астронавтами, що прибули зі всіх кінців Всесвіту.
Високий юнак йшов поряд зі стрункою білявою дівчиною. Це були Герман Чуєв і Ліда Копанюк. Незвідані стежки юних почуттів звели їх тут, на Місяці.
Ліда, ця земна дівчина, дізнавшись про місце примісячення “НБК-119”, негайно вилетіла туди рейсовим плазмольотом. Ліда й досі вважала Германа за його батька. Справжній Сергій Чуєв так змінився, що вона не впізнала його. Ця обставина все більше бентежила юнака. Доки астронавти відпочивали в готелі, доки зранку були всі разом, ще можна було якось говорити з Лідою від імені батька. Та ось Козлов повів астронавтів на луки оазиса, де паслися велетенські корови, і юнак з дівчиною, не змовляючись, затрималися біля куща троянд. Герман зірвав гігантську квітку з біло-рожевими пелюстками і простягнув Ліді.
— В бібліотеці плазмольота я знайшов книгу древньогрецьких міфів. В одному з них оповідається, чому червона троянда вважається символом кохання. Дарую вам цей не зовсім точний символ — квітка блідо-рожева. Проте я згоден, як той юнак…
— Розкажіть, Серьожо, я не читала про це. А може, забула…
— Там розповідається про те, що спершу на Землі було лише двоє: юнак і дівчина. Юнак закохався, подарував дівчині білу троянду, бо червоних тоді ще не існувало. А дівчина хотіла мати квітку, схожу на Сонце. Пішов тоді юнак до куща білої троянди і зажурено став співати пісню. Співав так чудово, що заслухався навіть соловейко. “Заспівай ще раз про своє кохання, — сказала пташка юнакові, — і я дістану тобі червону троянду”. Юнак повторив пісню серця. Соловейко злетів з гілочки, настромився серцем на колючку білої троянди, і від його крові квіти стали червоними. Юнак подарував дівчині червону троянду, і вона повірила в його почуття…
— Значить, ви згодні співати, Серьожо? — примружилися очі Ліди. — На жаль, тут я не бачу солов’їв. Але ні. Пташину шкода. Та й невідомо ще: справжній своїй половині чи вигаданій дарували б червону троянду.
— Якій половині? — не зрозумів Герман.
— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?
— Авжеж.
— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.
— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.
Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:
— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?
— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?
— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?
— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…
— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.
Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей:
— Лідо! Ви звершили великий подвиг вірності. Будьте ж мужньою і вислухайте, хоч це й приголомшить вас. Сергій Чуєв — не я. Я — його син. А батько — вже літня людина… Вибачте… але це так!
Дівчина зблідла. Розгублено глянула на Германа.
— Дякую, Серьожо, за відвертість. Краще відразу про все дізнатися… Це ота сергусіянка Лан? Вона так на вас дивилася, це я помітила ще з першої зустрічі. Що ж! Незвичайна, неземна врода, не можна не закохатися…
