— Лідочко! — аж застогнав Герман. — Вибачте мені. Не так треба було розповідати. Сергусіянка Лан Дугівна Лей — моя мати, а Сергій Чуєв — мій батько, розумієте? Я їхній син і звуть мене Германом Чуєвим. Ми не хотіли зробити вам боляче і тому відразу не відкрилися. А вийшло ще гірше. Вибачте мені, матері, всім нам…
— Я все зрозуміла, Серьожо, — сумно сказала Ліда, тремтячою рукою витираючи сльози. — Тільки навіщо стільки хитрощів? Там, біля фонтану, ви були земним хлопцем, думали і діяли по-земному, а тепер…
— Я ніколи не був біля фонтану, народився в космосі і лише мрію про той день, коли стану на планету мого батька, Лідо.
— А як же ви пам’ятаєте нашу зустріч там, нашу розмову? Навіщо згадували про неї?
— В цьому я винний, — спохмурнів Герман. — А тепер все так переплуталося, що й не знаю, як довести вам правдивість своїх слів. Я пам’ятаю все, що пов’язане з вами і моїм батьком, але я його син, син Герман! Батько одружився з сергусіянкою, а на Сергусі вже розв’язано проблему передачі спадкової пам’яті з покоління в покоління. Тому я “пам’ятаю” не лише ці подробиці, а й всі наукові розробки батька, його методи логічного мислення. Батько мало не загинув на Ні Пабарі. Тепер йому понад сорок років.
Широко відкритими очима дівчина стежила за кожним рухом юнака. Лише тепер вона стала відзначати невловиму, але для неї вже помітну різницю між юнаком Сергієм Чуєвим, якого вона проводжала понад триста років тому в міжзоряний політ, і цим високим атлетом з вродливим обличчям. Він дуже схожий на Сергія Чуєва, але в ньому багато й від тієї чарівної сергусіянки…
— Мені холодно, — мляво сказала Ліда. — Таке сліпуче сонце і таке чорне небо… Зірки… Чому вони всі падають?
Ліда поточилася і впала б, якби дужі руки Германа не підхопили її. Він хутко рушив до готелю. Не встиг вийти з саду оазиса, як Ліда розплющила очі і, схлипнувши, мов дитина, вирвалася з обіймів, стала на ноги:
— Серцю не накажеш… Але… В ньому ще досить сил, щоб зважитися на інший подвиг. Сама піду назустріч часові і мріям. Скоро до Крабовидної Туманності стартує ракета. Попрошуся в політ. Все одно на Землі, доки я спала, сталося стільки змін, що я на ній відчуваю себе людиною з іншої планети. Та й нічого тут мене не втримує. Ні рідних, ні знайомих, ні подруг нікого, хто розумів би мене, людину з далекого минулого. Розумієте, Серьожо… Розумієте, Германе?
— Лідочко! Прислухайтесь до голосу мого серця! Я снив вами, я летів до вас з того дня, коли батькова пам’ять зворушила моє серце, викликала в уяві ваш образ. Він став дорогим мені.
— Не треба про це, Германе, — з сумовитою посмішкою одказала Ліда. — Лукавити не буду: мені приємно слухати вас. Але заждіть, заждіть… В мені жива ще пам’ять про вашого батька. І я не знаю, я не можу… Можливо, колись, а тепер я хочу побути на самоті. Не йдіть зі мною, не шукайте зустрічей. Якщо я справді ваша “половина”, я серцем зрозумію це, душею вгадаю і сама знайду вас. До побачення, Германе… Сергійовичу!
Ліда пішла…
Кілька тижнів по тому Герман не бачив дівчини. Разюче враження на космічного нащадка Чуєвих справила зустріч його прадіда Юрія з дружиною Валентиною Дмитрівною. Як і Ліда, вона проспала в стані анабіозу сотні років, діждалася свого чоловіка. Від Валентини Дмитрівни Герман дізнався, що Ліда з Місяця повернулася на Землю і тепер навчається у Вищій Школі Космонавтів. Юнак подався на станцію відеофонного зв’язку, але йому відповіли, що абонент чекає зустрічі з Германом на Землі…
Герман повернувся до готелю. Група космонавтів оточила Валентину Дмитрівну Чуєву. Чувся виразний бас:
— От бачите, Валентино Дмитрівно, правий був тоді я. Пам’ятаєте? Кілька віків тому ви тужили за життям, яке минає, а я запевняв, що молодість повернеться. Так воно й сталося. Ви така нині вродлива і молода, що я закохався б, якби не Юрій Степанович…
— Ваша правда, — щасливо засміялася Валентина Дмитрівна. — А я ще тоді казала і стверджую зараз, що наш старійшина — Сергій Петрович Кедров, як був, так і залишився наймолодшим серед всіх плазмольотчиків. Сергію Петровичу, скільки вам тепер, якщо не секрет?
— Ну, як сказати. Сто тридцять з секретним гаком.
— Я думала — всі півтораста. За розрахунками, звичайно. На вигляд ви ще зовсім молодець! — втрутилася Ліза Бирюк.
— Було б і півтораста, якби наша “КС-43” літала на швидкостях “НКБ-119”. Ходімо, прогуляймося садом, друзі. Завтра наш екіпаж, як і ви, вилітає на Землю.
Капітан Новиков щось гаряче доводив академіку Курганову.
— …Пусте! — впевнено говорив Іван Германович. — То тільки в старих фантастичних романах писалося, що космонавти, які через сотні років поверталися на Землю, відчували себе зайвими. Ми прибудемо з таким “багажем”, що багато в чому станемо в пригоді землянам. Та інакше й не може бути. Інакше сама ідея далеких польотів викликала б сумнів. Коротше кажучи, завтра ж я доведу вам, Олексію Платоновичу, що ваші побоювання — це напрошування на компліменти.
— Радий буду відчути себе переможеним, — відповів Курганов. — Може, й справді я трохи перебільшую, але на Землі тепер для нас стільки нового, що ми маємо шанс відкрити завтра нову, невідому для нас планету!
— Гадаю, що нас чекають радісні відкриття, — бадьоро заявив Сергій Вікторович Чуєв. — Сміливіше, друзі! Ми самі — теж неабияке відкриття для землян. От хоча б наші друзі ніпабаріяни. Чуєш, Бусуде? Хочеш завтра Землю побачити?
— Я давно чекаю на це щастя, — твердо мовив Бусуд.
— А ти, Германе? Ти, мій космічний сину?
— Хоч сьогодні, хоч зараз! — гаряче і щиро вихопилося у юнака. — Згоден всі чудеса Всесвіту віддати за просту радість жити на Землі!
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
Через три земних століття зустрілися друзі дитинства — Сергій Чуєв і Сашко Юхименко. Сидять чоловіки у кімнаті московського готелю, згадують минуле й сьогочасне. Колись Сашко радив Сергієві не забувати дружби навіть тоді, коли Чуєв юнаком з космосу повернеться, а Юхименко дідусем на Землі стане.
А тепер? Тепер Сашкові після польоту на ракеті “КС-49” до Полярної Зірки ще й тридцяти немає, а Сергієві після його космічної одіссеї скоро п’ятдесят буде. Так розпорядилася життям друзів Всевладна Відносність.
Та це не дивує космічних мандрівників. Їм довелося і справді заново відкривати планету Земля, де люди живуть по двісті і більше років. І не просто живуть, а століттями зберігають бадьорість і повноцінну працездатність. Це вони, нові земляни, перетворили Місяць у космодром-здравницю, завершують заселення оновленого Марса…
