— Якби я змогла переконати вас, тітко, не думати більше про це й ласкаво пробачити
мені...
— У тебе дуже важка вдача, — сказала вона, — і досі я не розуміла тебе. Як ти могла дев'ять років терпіти й тримати це все в душі, а на десятому році вибухнути. Я цього ніколи не збагну.
— Моя вдача не така важка, як ви гадаєте: хоч я й запальна, однак не мстива. Скільки разів іще дитиною я рада була б любити вас, якби ви любили мене, і дуже хочу примиритися з вами тепер. Поцілуйте мене, тітко.
Я підставила свою щоку до її губ, та вона не торкнулася до неї. І заявила, що я затуляю їй повітря, що їй важко дихати, і ще раз попросила води. Коли я клала її на подушки — бо мені довелося її підвести й підтримувати, поки вона пила, — я взяла її за холодну й липку руку. її кволі пальці відсахнулися від мого дотику, а тьмяні й безживні, як скло, очі уникали мого погляду.
— Любіть мене чи ненавидьте, як хочете, — сказала я нарешті. — Я щиро й від душі вас прощаю. Тож хай і Бог простить вас і упокоїть вашу душу.
Бідна страдниця! Запізно було їй міняти свою вдачу. Вона ненавиділа мене, поки жила, не змінилася й перед лицем смерті.
Прийшла доглядальниця, а з нею й Бесі. Я посиділа ще з півгодини, маючи надію побачити бодай якийсь знак приязні. Та дарма. Незабаром вона знову ніби впала в дрімоту, і пам'ять більше не верталася до неї. А опівночі вмерла. Я не була коло неї, коли склепились її очі, не було й її дочок. Тільки другого дня вранці нам сказали, що настав кінець, її вже покладено на стіл. Еліза і я пішли подивитись. Джорджіана залилася слізьми й сказала, що боїться іти з нами. Отже, Сара Рід, колись така діяльна, тепер лежала нерухома й задубіла. Холодні повіки стулилися над її жорстокими очима, а чоло та риси обличчя зберігали вираз невблаганної волі. Мені було якось дивно й моторошно. Я дивилася на небіжчицю сумними й скорботними очима. Нічого теплого, нічого ніжного, ніякого жалю вона не будила. Мені боліла не моя втрата, а її нещастя. Картина цієї смерті не викликала в мене сліз, тільки розпач і жах. Еліза спокійно дивилася на матір. Помовчавши хвилинку, вона зауважила:
— З таким здоров'ям вона могла б жити й жити. Турботи вкоротили їй віку. — На якусь хвилину її губи скривилися, ніби їй хотілося плакати. На хвилину, не більше. Потім вона повернулася й рушила до дверей. Я й собі вийшла за нею. Ніхто з нас не зронив ні сльозинки.
РОЗДІЛ XXII
Містер Рочестер пустив мене на тиждень, а проте минув місяць, перше ніж я розпрощалася з Ґейтсхедом. Я хотіла поїхати відразу після похорону, та Джорджіана вмовила мене побути, поки вона не поїде до Лондона, куди її нарешті запросив дядько, містер Гібсон, що прибув на похорон сестри і взявся владнати інші справи. Джорджіана казала, що вона боїться лишатись удвох з Елізою, бо не бачить від неї ні співчуття в її горі, ні підтримки в її страхах, ні помочі в її приготуваннях. Я якось піддалася її легкодухим наріканням і себелюбному бідканню і, що могла, робила, аби підновити й спакувати її сукні. Щоправда, поки я працювала, вона й пальцем не ворухнула, і я подумала собі: «Якби нам судилося завжди жити вкупі, моя сестричко, все б обернулось інакше. Я б не була така покірна й терпляча. Я б визначила тобі твою частку в роботі і змусила б тебе довести її до кінця. Я б іще наполягла, щоб ти тримала при собі бодай частину своїх нещирих нарікань. Тільки через те, що наші стосунки тимчасові й викликані такою скорботною подією, я сумирно виконую за тебе роботу».
Нарешті я випровадила Джорджіану. Аж тут Еліза й собі стала просити мене побути ще тиждень. Вона казала, що її плани забирають весь її час і увагу. Еліза мріяла заїхати кудись у далекі краї і від ранку до вечора, замкнувшись у своїй кімнаті, перекладала з шухляд у валізи свої речі, палила якісь папери і ні з ким не мала діла. А мене попросила тим часом наглядати за домом, приймати гостей і відповідати на співчутливі листи. Нарешті одного ранку вона сказала мені, що я вільна.
— Я дуже вдячна вам за ваші цінні послуги і розумну поведінку. Є таки різниця — жити з такою людиною, як ви, чи такою, як Джорджіана. Ви самостійна особа і нікого не обтяжуєте. Завтра, — казала вона далі, — я їду до Європи. Я гадаю оселитися коло
Ліля в Божому домі — чи то, по-вашому, в монастирі. Там я житиму тихо й спокійно. Я хочу присвятити свій час досконалому вивченню догматів та обрядів католицької церкви, і, якщо ця віра дасть мені те, чого я від неї сподіваюсь, а саме скромне й впорядковане життя, я перейду в католицьку віру і, мабуть, пострижуся в черниці.
Я не висловила подиву, не пробувала й розраювати її. «Це якраз для тебе, — подумала я. — Роби, як сама знаєш!»
Коли ми прощалися, вона сказала:
— На все добре, кузино Джейн Ейр. Хай вам щастить. Ви таки маєте голову на в'язах. А я відповіла:
— Так само, як і ви, кузино Елізо. І все ж ви збираєтеся за якийсь рік живцем замурувати себе у французькому монастирі. Щоправда, це не моє діло. Аби вам було до вподоби.
— Ваша правда, — сказала вона, і з цими словами ми розпрощалися.
А що я не матиму більше нагоди повертатися ні до неї, ні до її сестри, то мушу згадати тут, що Джорджіана зробила вигідну партію, узявши шлюб з багатим, щоправда підтоптаним джентльменом, а Еліза постриглася в черниці і тепер, коли я пишу ці рядки, вона — настоятелька того самого монастиря, де на початку була послушницею і куди відписала все своє майно.
Я не знала, що буває на душі в людей, які після довгої чи короткої відсутності повертаються додому. Доти я ще ніколи цього не переживала. Знала тільки, що таке вертатися після довгої прогулянки «додому» в Ґейтсхед-хол, де мене лаяли за те, що я змерзла й мала понурий вигляд, а пізніше — що таке йти з церкви до Ловуда, мріючи про добрий обід і теплу грубу, бо цього мені бракувало. Обидва ці повернення не були ні приємні, ні бажані, я не знала такого місця, до якого б мене тягнуло, немов магнітом, сила якого ставала тим більшою, що ближче я до нього підходила. Чи буде моє повернення до Торнфілда саме таким?
Моя подорож виявилася дуже нудна: п'ятдесят миль першого дня і ночівля в готелі, потім п'ятдесят миль другого дня. Перші півдоби я думала про місіс Рід та її останні хвилини; я бачила її безбарвне, спотворене обличчя, чула її дивно змінений голос. Я поновлювала в пам'яті день похорону, труну на катафалку, довгу процесію орендарів та слуг, — родичів було дуже мало, — пащу склепу, тишу церкви, урочисту відправу. Потім думала про Елізу й Джорджіану. Я уявляла собі одну посеред бальної зали, а другу — в монастирській келії, спинялась на особливостях вдачі кожної з них.
Велике місто, до якого ми прибули ввечері, розвіяло ці думки, а ніч дала їм зовсім інший напрямок. Лігши в постіль, я почала міркувати, що чекає на мене в Торнфілді. Чи довго я житиму там, куди повертаюсь? Я знала, що недовго. Місіс Фейрфакс писала мені в Ґейтсхед, що гості роз'їхалися, а містер Рочестер ще три тижні тому поїхав до Лондона і мав скоро бути дома. Вона припускала, що він їздив готуватися до весілля, бо щось казав про купівлю нової карети. Вона писала також, що його намір взяти шлюб з міс Інґрем і досі здається їй дивним. Однак після того, що вона чує від усіх і що бачить сама, то вже не сумнівається, що незабаром весілля таки відбудеться. «Мене дивують ваші сумніви, — подумала я. — Бо я в цьому не сумніваюся».
А потому я питала себе: «А куди ж я поїду?» Цілу ніч мені снилася міс Інґрем. Над ранок я бачила її як живу: замикаючи за мною браму Торнфілда, вона показує мені на дорогу, а містер Рочестер стоїть, схрестивши руки, дивиться й усміхається, немов глузує з нас обох.
Я не назвала місіс Фейрфакс певного дня свого приїзду, бо не хотіла, щоб по мене до Мілкота посилали екіпаж. Вирішила за краще пройти цей шмат дороги пішки. І от десь коло шостої години вечора, лишивши валізу в готелі «Джордж», я подалася старою дорогою до Торнфілда. Дорога тяглася через лани, і тепер мало хто нею користувався.
Літній вечір видався не осяйний і яскравий, а лагідний, тихий. Обабіч дороги порали сіно косарі. Небо, хоч було досить захмарене, віщувало чудову погоду: його лагідна й спокійна блакить була справді-таки блакитна, а хмарки в небесній
