— Десь за місяць я, мабуть, одружуся, — казав далі містер Рочестер. — А тим часом я сам пошукаю для вас роботу й притулок.
— Дякую вам, сер, мені дуже шкода завдавати вам...
— О, не треба, не вибачайтесь! Гадаю, що, коли підлегла так старанно виконує свої обов'язки, як ви, вона має деяке право на те, щоб господар перебрав на себе частину клопотів щодо її влаштування. До речі, я вже через свою тещу напитав для вас, як на мене, цілком пристойне місце: виховувати п'ятьох дочок місіс Діонайсіус О'Гол з Бітернат-Лоджа, Конот, Ірландія. Сподіваюся, що вам сподобається Ірландія, кажуть, що там на диво щирі люди.
— Це дуже далеко звідси, сер.
— То й нічого. Дівчина ваших поглядів навряд чи заперечуватиме проти подорожі чи відстані.
— Не проти подорожі, а проти відстані! Та ще й за морем — це така перепона...
— Між чим, Джейн?
— Між Англією і Торнфілдом... І...
— І...?
— І між вами, сер.
Це вихопилося в мене несамохіть, а з очей проти моєї волі бризнули сльози. Ясна річ, я не плакала вголос і не схлипувала. Від самої тільки думки про місіс О'Гол і про Бітернат-Лодж в мене похололо серце. Ще холодніше мені стало від думки про піняві хвилі океану, що ніби розіллявся між мною й моїм господарем, з яким я зараз гуляла. Та найхолоднішим видавався мені ще ширший океан — багатство, привілеї, усталені звичаї — які розділяли мене і того, кого я природно й неминуче полюбила.
— Це дуже далеко, — сказала я ще раз.
— Що далеко, то далеко. І коли ви поїдете до Бітернат-Лоджа, Конот, Ірландія, я вас більше ніколи не побачу, Джейн. Ніде правди діти — це так. Я ніколи не захоплювався Ірландією і не мав великої охоти відвідати цю країну. Ми ж були добрими друзями, Джейн, правда?
— Так, сер.
— А напередодні розлуки друзям хочеться провести той короткий час, що їм лишився, разом. Ходімо поговоримо про подорож і про розлуку, поки на небі не засвітяться зорі. Осьде каштан, а ось і лавка круг його старого стовбура. Посидьмо тут любенько сьогодні, бо ж нам більше не судилося сидіти тут разом.
Він посадовив мене й сів сам.
— До Ірландії далеко, Дженет, і мені дуже шкода посилати свого маленького друга в таку далеку дорогу. Коли ж кращого не придумати, то чим тут зарадиш? Чи є між нами щось, що споріднює нас, Джейн, як ви гадаєте?
Цього разу я не наважилася відповісти: моє горло здушили сльози.
— Я питаю тому, — сказав він, — що часом я маю до вас якесь дивне почуття. А надто, коли ви близько, як оце зараз. Неначе десь з-під мого лівого ребра тягнеться нитка і її на міць зв'язано з такою самою ниткою, що тягнеться з певного місця вашого маленького єства. І коли між нами проляже бурхлива протока, та ще й дві сотні миль на додачу, мені здається, що ця спільна нитка урветься. І я боюся, що моє серце обкипить кров'ю. Що ж до вас — то ви мене просто забудете.
— Цього ніколи не буде, сер, ви знаєте... — мені було несила говорити далі.
— Джейн, чуєте, як щебече соловейко в гаю? Послухайте!
Я слухала й схлипувала: гострий відчай сколихнув мене з голови до ніг; я не могла більше стриматися й дала волю сльозам. І крізь плач нарікала, що краще мені було б не родитися або ніколи не жити в Торнфілді.
— Тому вам жаль покидати його?
Буря почуттів, збуджених любов'ю і горем, переповнила мою душу. Вони заявили про своє право жити, битися, перемагати, і врешті — говорити.
— Мені жаль покидати Торнфілд! Я люблю Торнфілд! Люблю тому, що жила в ньому повнокровним і радісним життям — бодай короткий час. Ніхто мене тут не гнітив, ніхто не принижував. Тут мене не примушували жити серед дріб'язкових людей і не
забороняли спілкуватися з усім світлим, мужнім і високим. Я розмовляла віч-на-віч з тим, кого шанувала й ким захоплювалася, з оригінальною, сильною і широкозорою людиною. Я пізнала вас, містере Рочестер, і мені страшно, страшно і гірко, що ніколи більше я вас не побачу! Я знаю, що мушу виїхати звідси, але мені легше вмерти!
— А навіщо вам їхати? — запитав він раптом.
— Як! Адже ви самі, сер, щойно про це говорили.
— І я сказав — з якої причини?
— Через міс Інґрем, прекрасну родовиту даму, вашу наречену.
— Мою наречену! Яку наречену? Я не маю нареченої!
— То будете мати.
— Так! Буду! Буду! — відповів він, зціпивши зуби.
— І я мушу виїхати, — ви це самі сказали.
— Ні! Ви залишитесь! Даю вам слово. І дотримаю його.
— А я кажу, що мушу виїхати! — заперечила я збуджено, аж сердито. — Невже ви думаєте, що я залишуся, щоб стати для вас нічим? Чи ви гадаєте, що я автомат? Машина без почуттів?! І що можна вихопити мені з рота шматок хліба і вилити з моєї чашки останні краплини цілющої води? Ви гадаєте, що коли я бідна, непоказна, проста й маленька, то я не маю ні душі, ні серця?.. Ви помиляєтесь!.. Я маю таку саму душу, як і ви... і таке саме серце! І якби Бог дарував мені хоч трохи краси й велике багатство, вам важко було б покинути мене, так само, як оце зараз мені важко покидати вас. Я знаю, що переступила через правила пристойності, через прийняті в світі умовності і десь аж через межу смерті. Це мій дух звертається до вашого духа, ніби ми обидва вийшли з могили і стали перед судом Божим, рівні-рівнісінькі, як ми і є насправді.
— Отож-бо, — сказав містер Рочестер і обійняв мене, пригорнув до своїх грудей і припав устами до моїх уст. — Так, Джейн!
— Авжеж, що так, — сказала я. — І все-таки ні, бо ви берете шлюб з особою, яка не гідна вас... з особою, до якої ви не маєте ніякої прихильності, і я не вірю, що ви її любите. Бо я чула й бачила, як ви глузували з неї. А я б на такий шлюб не пішла, тим я й краща від вас. Пустіть мене!
— Куди, Джейн? До Ірландії?
— Так, до Ірландії. Я вилила свою душу і тепер можу їхати куди завгодно.
— Тихо, Джейн, не виривайтеся, мов та дика, несамовита пташка, що, борсаючись, губить своє пір'я.
— Я не пташка, і ніякі тенета мене не впіймають. Я — вільна людська істота з незалежною волею, яка й наказує мені вас покинути.
Ще одне зусилля, — я випручалася з його рук і випросталася перед ним.
— І ваша воля вирішить вашу долю, — сказав він. — Я пропоную вам свою руку, своє серце і все-все, що я маю.
— Ви граєте комедію і глумитеся з мене.
— Я прошу вас бути моїм супутником на все життя, — стати моєю дружиною і найближчим земним приятелем.
— Ви вибрали міс Інґрем і будьте їй вірні.
— Джейн, помовчте хоч хвилину, ви страшенно збуджені. Я також помовчу. Лавровою алеєю нестримним поривом просвистів вітер, зашумівши каштановим віттям над нами. Він помчав далі й далі у безмежний простір і там розтав. Єдиним звуком на ту пору був щебет соловейка. Слухаючи його, я знову заплакала. Містер Рочестер не рухався з місця і ніжно й серйозно дивився на мене. Минув якийсь час, перше ніж він заговорив.
— Ідіть до мене, Джейн, — сказав він. — Треба все з'ясувати й зрозуміти одне одного.
— Я ніколи більше не підійду до вас. Я вирвалася від вас і ніколи не повернуся.
— Та я ж кличу вас, Джейн, як свою дружину: тільки з вами я й намірявся одружитись.
Я мовчала. Здавалося, що він з мене глузує.
— Ідіть сюди, Джейн, ідіть до мене.
— Між нами стоїть ваша наречена. Він підвівся і став біля мене.
— Ось де моя наречена, — сказав він, знов пригортаючи мене до себе. — Ось де моя рівня і моя любов. Джейн, хочете піти за мене заміж?
Я й далі мовчала й пручалася в його руках, бо не вірила йому.
— Ви сумніваєтеся в мені, Джейн?
— Безперечно.
— Ви мені не вірите?
— Анітрохи.
— То я у ваших очах — брехун? — допитувався він. — Ну стривайте, я вас таки переконаю. Чи ж я люблю міс Інґрем? Нітрішечки. І ви про це знаєте. А яка в неї любов до мене? Ніякої. І я мав нагоду в цьому переконатись. Я пустив чутку, і вона до неї дійшла, що моє багатство не складає й третьої частини того, в що його оцінюють. Потому навідався до них подивитись, як вони до цього поставились. Обидві — і мати й дочка — зустріли мене дуже холодно. Я не хочу й не можу одружитися з міс Інґрем. А ви — ви дивна, ви зовсім неземна істота, і я люблю вас, як свою власну кров, вас — бідну й непоказну, маленьку й просту, таку, як ви є, — і прошу дозволити мені назвати вас своєю нареченою.
