— Що? Мене? — вигукнула я; його серйозність, а надто різкий тон примушували мене вірити в його щирість. — Мене, у якої немає в світі іншого друга, крім вас, — якщо тільки ви мені друг, — і ані шеляга за душею, крім того, що ви мені платите?
— Вас, Джейн. Ви повинні бути моєю і тільки моєю. Чи хочете ви бути моєю? Скажіть «так», і то швидше!
— Містере Рочестер, хай-но я гляну на ваше лице, поверніть його проти місяця.
— Нащо?
— Бо я хочу прочитати його вираз. Поверніться.
— Ось я й повернувся. Та навряд чи ви вичитаєте з нього більше, ніж я з пожмаканої, покресленої сторінки. Читайте ж, тільки не баріться, бо я страждаю. Його схвильоване обличчя раз у раз пересмикувалось, воно пашіло, а очі дивно блищали.
— О Джейн, ви катуєте мене! — вигукнув він. — Ваш пильний, а водночас відданий і великодушний погляд катує мене!
— Як же це я вас катую? Коли ви щирі й не жартуєте, то в моїх очах світиться вдячність і відданість, вони не можуть катувати.
— Вдячність! — вигукнув він і палко промовляв далі: — Джейн, дайте мені вашу згоду якомога швидше. Скажіть: «Едварде, — звіть мене на ймення — Едварде, я згодна вийти за тебе заміж».
— Ви кажете серйозно?.. Ви щиро любите мене?.. Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною?
— Так, я цього хочу! І коли вам потрібна присяга, я можу присягнути.
— Тоді, сер, я згодна взяти з вами шлюб.
— Не з вами, а з тобою, Едварде! Моя маленька дружино!
— Любий Едварде!
— Ходи до мене, ходи до мене, радість моя, — сказав він і схвильовано прошепотів мені на вухо, притулившись до моєї щоки: — Зроби мене щасливим — і я дам тобі щастя! Господи, прости мені, — докинув він трохи згодом, — а людям нема чого втручатися: я її нікому не віддам.
— Нікому й втручатися, сер. Я не маю родичів.
— То й краще, — сказав він.
Якби я любила його менше, мене б, мабуть, здивував його тон і похмурий погляд. Однак тепер, сидячи коло нього, повернена з кошмару до райського щастя, я думала тільки про те блаженство, яким він мене щедро поїв. Раз у раз він питав:
— Ти щаслива, Джейн?
І я знову й знову відповідала:
— Так.
Після цього він бубонів:
— Цим я спокутую все — я спокутую цим усе. Хіба не я знайшов її, самітну, бездомну, неприхищену? І кому, як не мені, боронити, плекати й берегти її? Хіба ж моєму серцю бракує любові, а моїм рішенням — твердості? Це виправдає мене на Божому суді. Я знаю, мій Творець дозволяє мені це. Що ж до земного суду — то мені
до нього байдуже. Думку людей я зневажаю!
А що це враз скоїлося з ніччю? Місяць ще не зайшов, а стало так темно. Я ледве бачила лице свого господаря, хоч і була зовсім близько від нього. Що то непокоїть могутній каштан? Він стогне й корчиться з болю, а лавровою алеєю свище й завиває вітер.
— Треба йти звідси, — мовив містер Рочестер, — міняється погода. А то я міг би просидіти тут з тобою до ранку.
«Так само й я», — майнуло мені в голові. Я б це сказала, якби з хмари, що на неї я дивилася, не вихопилась біла блискавиця. Десь зовсім близько тріснуло й загуркотіло. Осліплена, я сховала свої очі на плечі містера Рочестера. Линув дощ. Ми помчали садом додому. Та однаково, прибігши до порога, і я, і він були мокрі як хлющ. У залі він зняв з мене шаль і заходився віджимати воду з моїх розпатланих кіс. Саме тоді зі своєї кімнати вийшла місіс Фейрфакс. Спершу ні я, ні містер Рочестер її не помітили. Горіла лампа. Годинник от-от мав вибити північ.
— Не барись, Джейн, іди й мерщій скинь із себе все мокре, — сказав він, — поки що на добраніч, на добраніч, моя люба!
І він поцілував мене кілька разів. Випручавшися з його рук, я звела очі й побачила вдову, бліду, вражену, обурену. Я тільки всміхнулася їй і побігла нагору.
«Відкладемо пояснення до іншого разу», — подумала я. Однак коли я була вже в своїй кімнаті, мене неприємно вразила думка, що вона може бодай на хвилину зле витлумачити все, що бачила. Та незабаром радість забила всі інші почування. І хоч як дико завивав вітер, хоч як часто блискала блискавка і зовсім близько гримів грім, а дощ ливнем лив дві години поспіль, в моїй душі не було ні страху, ні тривоги. Поки буря вщухла, містер Рочестер тричі підходив до моїх дверей питати, чи я не боюся, і це додавало мені духу.
Вранці, ще не встигла я встати з ліжка, як маленька Адель прибігла сказати мені, що вночі у великий каштан в кінці саду вдарила блискавка й розколола його навпіл.
РОЗДІЛ XXIV
Встаючи й одягаючись, я думала про все, що сталося, питала себе, чи це не сон? Я не могла повірити в це до кінця, поки знов не побачу містера Рочестера і ще раз не почую, що він мене кохає і хоче одружитися.
Зачісуючись, я глянула в дзеркало на своє обличчя й побачила, що воно більше не безбарвне, а променіє надією, і на щоках горить рум'янець. В моїх очах, які ніби зазирнули до джерела щастя, неначе світилися його блискучі промені. Досі я частенько боялась дивитися на свого господаря, бо моє лице могло видатись йому неприємним. Тепер же я була певна, що вираз мого обличчя не остудить його любові.
Вибравши просту, чисту і легеньку літню сукню, я надягла її. Здавалось, жодна сукня не була мені так до лиця, бо жодну з них я не вдягала в такому настрої.
Я не здивувалася, коли, збігши вниз до холу, побачила, що нічну бурю заступив розкішний червневий ранок, і через відчинені скляні двері відчула подих свіжого, запашного вітерця. Коли вже я була щаслива, то й природа мусить радіти! До будинку йшла жебрачка з малим хлоп'ям — дві бліді, обшарпані істоти. Я вибігла до них і віддала їм усі гроші зі свого гаманця — три або й чотири шилінґи. Добрі чи недобрі ці люди, нехай і вони поділять мою радість. Кричали гайворони, виспівували пташки, тільки ж найвеселішу і наймелодійнішу пісню співало моє щасливе серце.
Місіс Фейрфакс здивувала мене, коли, дивлячись у вікно, пригнічено спитала:
— Міс Ейр, ви прийдете снідати?
За столом вона була спокійна й холодна, а я не могла нічого їй сказати. Поки мій господар не дасть пояснення, доведеться почекати мені і їй. Я з'їла, що могла, й хутенько збігла нагору. Перед дверима класної кімнати зустріла Адель.
— Куди ти йдеш? Зараз — уроки!
— Містер Рочестер вислав мене до дитячої кімнати.
— А де він?
— Там, — сказала вона, показавши на клас. Я зайшла. Він був усередині.
— Іди сюди й скажи мені доброго ранку, — мовив він. Я радо підійшла, а він зустрів мене не холодними словами чи то потиском руки, а пригорнув до себе й поцілував. І мені видавалось цілком природним, що він мене так палко кохає й голубить.
— Джейн, ти сьогодні свіжа, усміхнена, гарненька! Справді гарненька! Хіба це мій блідий, маленький ельф? Хіба це моє гірчичне зерня? Ця маленька сонцелиця дівчинка з ямочками на щоках і рожевими вустами? З шовковим каштановим волоссям і променистими карими очима? (Мої очі завжди були зелені, тільки хай читач пробачить йому цю помилку, сьогодні вони здавалися йому іншого кольору).
— Це — Джейн Ейр, сер.
— Скоро буде Джейн Рочестер, — зауважив він. — За чотири тижні і ні на день пізніше! Чуєш?
Я чула, але ніяк не могла збагнути до кінця: голова йшла обертом. Мене пронизувало якесь дивне почуття: воно було сильніше від радості та й мало споріднене з нею; почуття, що вражало й спантеличувало, — скоріше це був страх.
— Ти горіла рум'янцем, Джейн, а це враз зблідла. Чому?
— Бо ви назвали мене новим ім'ям — Джейн Рочестер, а це звучить чудно.
— Так. Місіс Рочестер, — сказав він, — молода місіс Рочестер, дружина Фейрфакса Рочестера.
— Цього не може бути, сер, воно звучить неймовірно. В цьому світі людським істотам не випадає зазнати повного щастя. І мені не могла судитися інша доля, ніж моїм ближнім. Я думаю про щастя, що припадає мені, як про казку або ж чарівний сон наяву.
— Який я можу й хочу обернути на дійсність. І почну віднині. Я вже написав своєму банкірові в Лондоні, щоб він вислав мені деякі самоцвіти, які зберігаються в нього, — спадкові коштовності господинь Торнфілда. За день-два я сподіваюсь покласти їх тобі на коліна, бо тобі належить така сама честь і увага, які б я віддав дочці пера, коли б надумав брати з нею шлюб!
