— На два чи три роки вбивства припинились, — сказав Джонні, — Де був тоді Френк Додд? Був він у місті?
Беннермен подивився на нього, але вже без іронії. Тепер його погляд був жорсткий. Жорсткий і гнівний.
— Я більш не бажаю про це чути. Ви мені правду казали, ви просто дурисвіт, та й годі. Ну що ж, газетну рекламу ви вже, вважайте, собі забезпечили, але це не означає, що я маю сидіти тут і слухати, як ви паплюжите мого службовця, гідну людину, яку я…
— Яку ви вважаєте мало не своїм сином, — спокійно докінчив Джонні.
Беннермен міцно стулив губи, від його розшарілого з морозу обличчя відлила кров. Він мав вигляд людини, яку вдарили нижче пояса. Потім опанував себе, і обличчя його наче закам’яніло.
— Забирайтеся звідси, — промовив він, — і нехай хтось із ваших дружків репортерів одвезе вас додому. Дорогою можете провести прес-конференцію. Але богом присягаюся, святим богом присягаюся: якщо ви згадаєте ім’я Френка Додда, я вас із-під землі дістану й скручу вам в’язи. Зрозуміли?
— Атож, мої дружки репортери! — раптом закричав на нього Джонні. — Де ж пак! Хіба ви не бачили, як я охоче відповідав на їхні запитання? Не бачили, як позував перед їхніми камерами, щоб краще вийти на знімках? Як диктував по літерах своє ім’я, щоб його правильно надрукували?
Беннермен на мить сторопів, потім знову прибрав незворушного вигляду.
— Ви не дуже розходьтеся.
— Ні, не діждетесь, хай вам чорт! — вигукнув Джонні ще голосніше й пронизливіше. — Ви, мабуть, забули, хто кому подзвонив. То я вам нагадаю. Це ви подзвонили мені. А то довго б ви мене тут чекали!
— Це ще не означає, що ви…
Джонні підступив до шерифа й наставив на нього, мов пістолета, вказівний палець. І хоч він був на кілька дюймів нижчий і фунтів на вісімдесят легший від Беннермена, той мимоволі позадкував, так само як і в парку. Щоки Джонні побагровіли, зуби вищирились.
— Ви маєте рацію. Те, що ви мені подзвонили, анічогісінько не означає, — сказав він. — Просто ви не хочете, щоб це був Додд, хіба не так? Хай це буде хтось інший, тоді ми, може, й почухаємось, але тільки не славний хлопець Френк Додд. Френк же такий багатонадійний, Френк такий дбайливий син, Френк так віддано їсть очима доброго старого шерифа Джорджа Беннермена, та він же, наш Френк, ну мало не Ісус, знятий з хреста, коли не ґвалтує й не душить старих жінок і малих дівчаток. А то могла бути й ваша дочка, Беннермен, невже ви не розумієте, що то могла бути й ваша…
Беннермен ударив його. В останню мить він притримав руку, та все одно удар був досить сильний, так що Джонні відлетів назад і, зачепившись за ніжку стільця, простягся на підлозі. На щоці в нього виступила кров — там, де печатка масивного персня вищої поліційної школи дряпнула по шкірі.
— Самі мене довели, — мовив Беннермен, але в голосі його не було справжньої переконаності. Він подумав про те, що вперше у житті вдарив каліку — чи майже каліку.
В голові у Джонні паморочилось і гуло. Власний голос здався йому чужим, наче то говорив радіодиктор чи актор у поганенькому фільмі.
— Вам слід би стати на коліна й дякувати богові за те, що вбивця не залишив ніяких слідів, бо з вашим ставленням до Додда ви б і на них заплющили очі. А потім довіку почували б себе винним у смерті Мері Кейт Гендрасен як посібник убивці.
— Це паскудна брехня, — повільно й чітко відказав Беннермен. — Я б заарештував рідного брата, якби вбивцею виявився він. Уставайте. І пробачте, що я вас ударив.
Він допоміг Джонні підвестись і оглянув подряпину на його щоці.
— Зараз візьму аптечку й помажу вам йодом.
— А, облиште, — сказав Джонні. У голосі його вже не чулося гніву. — Я ж таки сам вивів вас із рівноваги, хіба ні?
— Ще раз кажу вам, це не може бути Френк. Що ви женетеся за рекламою, то я здуру ляпнув. Просто спалах, розумієте? Але ваші біоструми, чи астральні сигнали, чи що воно там, цього разу завели вас не туди.
— А ви перевірте, — мовив Джонні. Він пильно дивився на шерифа, не даючи йому відвести погляд. — Перевірте. Доведіть, що я помилився. — Він проковтнув слину. — Зіставте дати й час убивств з його чергуваннями. Це можна зробити?
— Всі графіки чергувань за останні чотирнадцять чи п’ятнадцять років у тій шафі, — знехотя відповів Беннермен. — Подивитися можна.
— То подивіться.
— Містере… — Беннермен затнувся. — Джонні, та якби ви знали Френка, ви б самі з себе посміялися. Повірте мені. Це не тільки я вам скажу, а спитайте кого хочете…
— Якщо я помилився, буду тільки радий це визнати.
— Чистісіньке безглуздя, — пробурчав Беннермен, проте пішов до шафи, де зберігалися давні графіки, й відчинив дверці.
11
Минуло дві години. Було вже близько першої години ночі. Джонні ще до півночі зателефонував батькові й сказав, що заночує десь у Касл-Року: сніговій не вщухав, і їхати назад було практично неможливо.
— Ну, як там? — запитав Герб. — Можеш щось сказати?
— Не варто про це по телефону, тату.
— Гаразд, Джонні. Не дуже там виснажуйся.
— Та ні.
Але він уже виснажився. Мабуть, не стомлювався так аж відтоді, як відбував курс фізіотерапії під керівництвом Ейлін Мегон. Славна була жінка, не знати чого подумалось йому. Славна й щира, принаймні доти, доки він сказав їй, що у неї в домі пожежа. Після того вона стала відчужена й наче сама не своя. Подякувала йому, це так, але… але чи доторкнулася потім до нього хоч раз? Справді, чи доторкнулася? Джонні такого не пригадував. Те саме буде й з Беннерменом, коли все це скінчиться. А жаль. Він, як і Ейлін, людина добра. Але й добрим людям стає не по собі поруч з тим, хто може одним дотиком дізнатися про весь їхній підспідок.
— Це ще нічого не доводить, — говорив тим часом Беннермен. Голос його звучав сердито й зачіпливо, наче в ображеного хлопчиська, і Джонні раптом дуже захотілося схопити його й добряче труснути, так щоб аж зуби клацнули. Та він занадто стомився.
Вони сиділи над таблицею, яку Джонні нашвидкуруч накидав на звороті якогось циркуляра. Біля шерифово-го столу безладно стояли одна на одній сім чи вісім чималих шухляд-картотек, а на столі, в корзинці для вхідних і вихідних паперів, стирчали картки з графіками чергувань Френка Додда від 1971 року, коли він почав службу в конторі шерифа. Таблиця виглядала так:
— Атож, це ще нічого не доводить, — погодився Джонні, потираючи чоло біля скронь. — Але й не знімає з нього підозри.
— Коли вбили міс Рінгголд, він був на патрулюванні.
— Воно так, якщо тільки її справді вбито двадцять дев’ятого жовтня. Але це могло статись і двадцять восьмого чи двадцять сьомого. Та й що, як він був на службі? Хто запідозрить полісмена?
Беннермен пильно вивчав таблицю.
— А як з перервою? — спитав Джонні. — Оті майже три роки?
Беннермен пройшовся пальцем по картках.
— І в сімдесят третьому, і в сімдесят четвертому Френк був у місті й на службі. Ви ж бачили.
— Хтозна, може, тієї зими в нього не було спалахів збудження. Як відомо, таке трапляється.
— Як відомо, поки що нам нічого не відомо, — швидко відрубав Беннермен.
— Ну, а сімдесят другий? Кінець сімдесят другого і початок сімдесят третього? В картотеці немає графіків того періоду. Він що, був у відпустці?
— Ні, — сказав Беннермен. — Френк і ще один хлопець, Том Гаррісон, слухали курс сільськогосподарського права на спеціальному відділі Колорадського університету в Пуебло. Такий курс більш ніде в країні не читають. Він розрахований на два місяці. Отож Френк і Том були там з п’ятнадцятого жовтня й повернулися над саме Різдво. Френк спершу відмовлявся їхати, боявся залишити матір саму. Правду кажучи, я маю підозру, що то вона переконувала його не їхати. Але я наполіг. Він же хоче зробити кар’єру в нашому ділі, а такий курс у послужному списку — це неабищо. Пригадую, Френк ще підхопив там якийсь поганий вірус і, коли вони в грудні повернулися, вигляд мав жахливий. Схуд на двадцять фунтів. Казав, що в тих молочних краях ніхто не вміє так готувати, як його матуся… — Беннермен замовк. Як видно, щось у цій розповіді бентежило і його самого. — Десь на різдвяні свята він узяв відпустку за хворобою і тільки після того оклигав, — закінчив він, виправдуючись. — На службу повернувся не пізніш, як п’ятнадцятого січня. Можете перевірити за графіками.
