14
Місіс Генрієтта Додд була жінка величезна, справжня гора плоті. Джонні ще ніколи не бачив людини, що з першого ж погляду здавалася такою брезклою і недужною. Шкіра в неї мала тьмяний жовтаво-сірий колір. Вкриті висипом, схожим на екзему, руки скидалися на лапи якоїсь доісторичної рептилії. А у вузеньких шпарках очей, які блимали з-під набряклих повік, було щось таке, що викликало в Джонні прикрий спогад про вираз очей його матері в ті хвилини, коли вона впадала в релігійний екстаз.
Поки стара відчинила їм, шерифові довелося хвилин п’ять добре потарабанити в двері. Джонні стояв поруч, ноги в нього нестерпно боліли, і йому здавалося, що та ніч ніколи не скінчиться. Отак і буде тягтися й тягтися доти, аж доки сніговій намете такі кучугури, що вони заваляться невтримною лавиною і поховають під собою всіх.
— Чого вам треба серед ночі, Джордже Беннермен? — підозріливо запитала місіс Додд.
Як і в багатьох гладких жінок, голос її був високий і сиплий, схожий на дзижчання мухи чи бджоли у пляшці.
— Мені треба поговорити з Френком, Генрієтто.
— Поговорите вранці, — відрубала стара і вже взялася зачиняти двері в них перед носом.
Беннермен придержав двері рукою.
— Пробачте, Генрієтто. Справа нагальна.
— Де ж пак, стану я його будити! — вигукнула вона, не зрушаючи з порога. — Він спить як убитий! Часом мені вночі хапає серце, то я дзвоню-дзвоню в дзвоник, і думаєте, він приходить? Де там, спить собі, та й годі. Отак прокинеться колись уранці й знайде в ліжку мій труп, і нікому вже буде подати йому те бісове обчищене яєчко. А все через те, що ви його зовсім заїздили! — Вона уїдливо посміхнулася, немов повідала якусь соромітну таємницю: ось вам, мовляв, тіштеся. — І вдень і вночі чергування, ганяється потемки тією машиною за всяким п’яним набродом, кому не довго й пістолета вихопити з-під сидіння, никає по пивничках та забігайлівках, де теж такі харцизяки, що не дай боже, — а вам на все начхати! Чи я не знаю, що там робиться? Та там же повно тих дешевих блудяг, і перша-ліпша за кухоль пива радо наділить мого сумирного хлопчика якоюсь заразою!..
Її голос дзижчав і дзижчав, то наростаючи, то спадаючи, і в такт тих коливань бився в голові Джонні біль. Зараз він хотів тільки одного: щоб вона замовкла. Він розумів, що то галюцинація, наслідок непомірної втоми й напруження, але йому дедалі більше здавалося, ніби перед ним його мати і вона ось-ось повернеться від Беннермена до нього й заведе свою улюблену пісню про те, яким чудесним хистом обдарував його Господь бог!
— Місіс Додд… Генрієтто… — почав був Беннермен миролюбно.
У цю мить вона справді повернулася до Джонні й утупила в нього свої хитрі й дурнуваті поросячі очиці.
— А це хто такий?
— Спеціальний уповноважений, — недовго думаючи, відказав Беннермен. — Слухайте, Генрієтто, ви повинні збудити Френка, під мою відповідальність.
— Ой-ой-ой, відповідальність! — просипіла стара якимсь моторошним глузливим тоном.
І тільки тепер Джонні збагнув, що вона боїться. Від неї ішли ядучі хвилі страху — саме вони й посилювали його головний біль. Невже Беннермен цього не відчуває?
— Від-по-ві-да-а-аль-ність! Боже ж ти мій, які ми пова-а-ажні! Ні, Джордже Беннермен, не дозволю я будити мого хлопчика серед ночі! Отож можете йти і длубатись у своїх бісових папірцях, і ви, і ваш спеціальний уповноважений.
Вона знову спробувала зачинити двері, але тепер Беннермен силоміць розчахнув їх навстіж. У голосі його забриніла ледь стримувана лють.
— Дайте пройти, Генрієтто, я не жартую.
— Ви не маєте права! — зарепетувала вона. — Ми живемо не в поліційній державі! Я поскаржусь, і вас викинуть з посади! Покажіть мені ордер!
— Тихо, тихо, все так, але мені треба поговорити з Френком, — сказав Беннермен і, відсунувши її, увійшов.
Джонні, майже не усвідомлюючи, що робить, рушив за ним. Місіс Додд спробувала зупинити його. Джонні притримав її за руку — і в ту ж мить у нього в голові спалахнув жахливий біль, ураз заглушивши глухий стугін у скронях. І стара теж його відчула. Вони дивились одне на одного лише мить, яка здалась їм вічністю, і то було жахливе всеосяжне порозуміння. Та мить наче злютувала їх між собою. Потім місіс Додд відсахнулась і схопилася за свої велетенські груди.
— Серце… серце… — Вона погреблася рукою в кишені халата й видобула тубочку з таблетками. Обличчя її стало мов рідке тісто. Вона відколупнула затичку, витрусила на долоню манюсіньку таблетку, розсипавши решту по підлозі, і поклала під язик. Джонні дивився на неї з німим жахом. Голову йому роздимало від припливу гарячої крові.
— То ви знали? — прошепотів він.
Її брезклий, зморшкуватий рот безгучно розтулявся й стулявся, розтулявся й стулявся. Наче у викинутої на берег рибини.
— Весь цей час ви знали?
— Ти диявол! — заверещала вона. — Почвара… диявол… ой, серце… ой, умираю… мабуть, умираю… лікаря мені… Джордже Беннермен, не смійте підніматись нагору й будити мого хлопчика!
Джонні відступив від неї і, несвідомо витираючи руку об куртку, ніби хотів стерти з неї бруд, пошкандибав нагору слідом за Беннерменом. Вітер надворі скімлив під острішшями, як загублена дитина. На середині сходів Джонні озирнувся. Генрієтта Додд сиділа в плетеному кріслі оповзлою горою м’яса і, підтримуючи руками величезні груди, судомно хапала ротом повітря. Голову Джонні й далі роздимало, і він стуманіло подумав: «Скінчиться тим, що вона просто лусне. І хвалити бога».
Підлогу у вузенькому передпокої вкривав старий, потертий килимок. На шпалерах виднілися давні патьоки. Беннермен тарабанив у зачинені двері. Тут, нагорі, було відчутно холодніше.
— Френку! Френку! Це я, Джордж Беннермен! Прокинься, Френку!
Відповіді не було. Беннермен натиснув на ручку і поштовхом відчинив двері. Рука ковзнула до пістолета, але шериф не витяг його. Це могло б коштувати йому життя, проте в кімнаті Френка Додда нікого не було.
Вони якусь мить постояли на порозі, заглядаючи всередину. То була дитяча кімната. На шпалерах — також з давніми патьоками — танцювали веселі клоуни й гойдалися дерев’яні коники. В дитячому крісельці сидів ганчір’яний хлопчисько й лупив на них свої блискучі невидющі очі. В одному кутку стояв ящик з іграшками. В другому — вузьке дерев’яне ліжко з відкинутою ковдрою. На стовпчику ліжка, зовсім недоречна в цій кімнаті, висіла на ремені кобура з пістолетом.
— Боже мій, — тихо мовив Беннермен. — Що це означає?
— Поможіть, — долинув знизу голос місіс Додд. — Поможіть мені…
— Вона знала, — сказав Джонні. — Знала від самого початку, відколи він убив оту Фречет. Він розповідав їй. І вона його покривала.
Беннермен повільно відступив від порога й відчинив двері поруч. В очах його прозирав подив і біль. Кімната для гостей також була порожня. Він заглянув до комори, але побачив там тільки порожню бляшанку від патентованого засобу проти пацюків. Ще одні двері. Тут, у так і не опорядженій спальні, стояв такий холод, що з рота в Беннермена вихопився клубочок пари. Він озирнувся. Біля самих сходів були ще одні двері. Шериф рушив до них, Джонні за ним. Двері не піддавалися.
— Френку! Ти там? — Беннермен пошарпав ручку. — Відчини, Френку!
Відповіді не було. Беннермен підняв ногу й торохнув у край дверей трохи нижче від ручки. Почувся тріск, що луною озвавсь у голові Джонні, так наче на кахляну підлогу впала залізна миска.
— О боже! — здавлено мовив Беннермен. — Френк…
Джонні бачив з-за його плеча, бачив більш ніж досить. Френк Додд сидів на унітазі. Він був голий, тільки накинув на плечі лискучий чорний дощовик, і чорний каптур (каптур ката, майнуло в Джонні) звисав ззаду на покришку зливного бачка неправдоподібно великим вилущеним чорним стручком. Френк примудрився перерізати собі горлянку. Джонні ніколи б не міг подумати, що це можливо. На краю раковини лежала пачка лез «Вілкінсон». Одне витягнуте з неї лезо моторошно поблискувало на підлозі. На ньому виднілися крапельки крові. Кров з перерізаної яремної вени й сонної артерії забризкала все довкола. Кров була в складках дощовика, поли якого лежали на підлозі. Кров на цератовій завісці біля душу, на якій плавали каченята під парасольками. Кров на стелі.
