На шиї у Френка Додда висіла на шворці табличка з написом губною помадою: Я ЗІЗНАВСЯ.
Голова в Джонні боліла все дужче, доходячи такої межі, коли вже несила буде терпіти. Він наосліп намацав дверну ручку.
Зрозумів, невиразно ворухнулось у голові. Щось відчув, коли побачив мене. Зрозумів, що це кінець. Прийшов додому. І ось…
Перед очима, розбігаючись лиховісними брижами, попливли чорні кола.
Який чудесний хист дав тобі Господь бог, Джонні.
(Я ЗІЗНАВСЯ)
— Джонні!.. — звідкись іздалеку. — Джонні, вам не…
Зникає… Все зникає. От і добре. А ще краще було б, якби він узагалі не вийшов з коми. Краще для всіх. Атож, була в нього така нагода.
— …Джонні…
Френк Додд прийшов сюди й перерізав собі горлянку, як то кажуть, від вуха до вуха, а надворі в цей час так завивав вітер, наче всі темні сили вихопилися з надр земних. Добрячий фонтан, як сказав батько однієї зими, років дванадцять тому, коли в них замерзли й лопнули труби в підвалі. Добрячий фонтан. Еге ж, з біса добрячий. Аж до стелі.
Джонні здавалося, що він тоді закричав, та згодом він не міг сказати напевне. Може, то був тільки внутрішній крик. Але йому хотілося закричати, щоб вилити весь жах, весь жаль і весь біль, які краяли йому серце,
А потім падав долілиць у темряву і радів, що падає. Він знепритомнів.
15
«Нью-Йорк таймс», 19 грудня 1975 р.
ЕКСТРАСЕНС ІЗ МЕНУ ПРИВОДИТЬ ШЕРИФА
В ДІМ ЙОГО ПОМІЧНИКА — УБИВЦІ —
ПІСЛЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ЗЛОЧИНУ
(Спеціально для «Н.-Й. таймс»). Можливо, Джон Сміт із Паунела ніякий не екстрасенс, але не так просто буде переконати в цьому Джорджа Ф. Беннермена, шерифа округу Касл, що в штаті Мен. Доведений до розпачу після шостого вбивства із зґвалтуванням у невеликому місті Касл-Року на заході штату Мен, шериф зателефонував м-ру Смітові й попросив його приїхати в Касл-Рок і подати можливу допомогу в розслідуванні. Ім’я м-ра Сміта привернуло до себе увагу громадськості країни ще на початку цього року, коли він після чотирьох з половиною років перебування в непритомному стані вийшов з глибокої коми. Не так давно малошановний тижневик «Всепроникний погляд» оголосив м-ра Сміта шарлатаном, але шериф Беннермен на вчорашній прес-конференції висловився з цього приводу коротко: «Ми тут у Мені не дуже зважаємо на те, що набреде в голову якомусь нью-йоркському репортерові».
За словами шерифа Беннермена, м-р Сміт дослідив, повзаючи навкарачки, те місце в міському парку Касл-Рока, де вчинено шосте вбивство. При цьому він злегка обморозився, але встановив особу вбивці. Ним виявився Френклін Додд, помічник шерифа, що прослужив у поліції округу Касл п’ять років — стільки ж, скільки й сам Беннермен.
Улітку цього року м-р Сміт викликав у рідному штаті жваву полеміку, коли внаслідок екстрасенсорного прозирання повідомив свою лікарку-фізіотерапевта про те, що в її домі зайнялася пожежа, і його повідомлення виявилося цілком правдивим. На проведеній невдовзі після того прес-конференції один репортер зажадав, щоб м-р Сміт…
«Ньюсуїк», 24 грудня 1975 р., стор. 41.
НОВИЙ ГУРКОС
Скидається на те, що в нашій країні з’явився перший справжній екстрасенс від часів ясновидця Пітера Гуркоса, вихідця з Німеччини, що міг детально розповісти про приватне життя людини, доторкнувшись до її руки, срібної прикраси чи якоїсь речі із сумочки.
Джон Сміт, скромний і сором’язливий молодий чоловік, живе в Паунелі, штат Мен. Навесні цього року він повернувся до життя після більш як чотирьох років глибокої коми, що була наслідком автомобільної катастрофу (див. фото). На думку невролога д-ра Семюела Вейзака, під чиїм наглядом перебував хворий, одужання Сміта — «нечуваний випадок».
Сьогодні, після дивовижного розкриття цілої серії загадкових убивств у Касл-Року, Сміт, який трохи обморозив руки й чотири години пробув непритомний, одужує і…
27 грудня 1975 р.
Люба Сейро!
Сьогодні ми отримали від тебе листа, і обидва, і я і батько, щиро зраділи йому. Я почуваю себе цілком добре, так що ти не тривожся, гаразд? Але все одно дякую за турботу. Оте «обморозився», як написали в газетах, — велике перебільшення. Насправді це всього-на-всього кілька плямок на трьох пальцях лівої руки. Та й моя непритомність була не більш як «невеликим відключенням свідомості внаслідок емоційного перевантаження» — так сказав Вейзак. Атож, він сам приїхав туди й мало не силоміць одвіз мене до Портлендської лікарні. І, мабуть, таки варто оплатити ще один рахунок, аби побачити, як він там воював. Домігся й окремого кабінету для досліджень, і енцефалографа, і оператора. Він каже, що не виявив у мене ураження нових ділянок мозку чи ознак загального погіршення. Взагалі-то Вейзак пропонує провести цілу серію досліджень, зокрема й досить-таки інквізиторських. «Зречись, єретику, а то зроблю ще одну пункцію мозку!» (Ха-ха! До речі, ти ще нюхаєш той клятий кокаїн, люба?) Одне слово, я відхилив його великодушну пропозицію покатувати мене ще. Батько аж гопки скаче, каже, я зробив велику дурницю, що відмовився; це, бач, нагадує йому, як мама покинула приймати ліки проти кров’яного тиску. Ну як йому поясниш, що коли Вейзак справді виявив щось не те, то дев’ять шансів проти одного — він уже однаково нічого з цим не вдіє.
Так, статтю в «Ньюсуїк» я читав. Те фото — ще з літньої прес-конференції в лікарні, тільки вони його пообрізали. Не хотіла б зіткнутися з таким у темному завулку, га? Святий босе (як любить казати твоя подружка Енн Стаффорд), бодай би їх краще не друкували, тих статей. Знов посипалися листи, листівки, бандеролі. Я тепер розпечатую і читаю тільки ті, на яких знайома зворотна адреса, а на решті просто пишу: «Повернути назад». Надто вже багато в них жалів і сподівань, ненависті, віри й невіри, і всі вони чомусь нагадують мені про маму, якою вона була в останні місяці свого життя.
Хай тобі не здасться, ніби я занепав духом, усе не так уже й погано. Просто я не хочу практикувати як екстрасенс, не хочу їздити в турне, мелькати на телеекранах. (Один сучий син з Ен-бі-сі якось роздобув наш номер і запропонував мені участь у їхньому вечірньому шоу. Чудова ідея, правда ж? Спершу Дон Ріклз когось обпаскудить, якась майбутня зірка покрутить задком, а потім я проречу кілька одкровень. І все це піде під соусом компанії «Дженерал харч»). Ні, лізти в таке л-а-й-н-о мені зовсім неохота.
Чого я справді жду не діждуся — це повернутися в Клівз-Мілзьку середню й тихенько викладати там мову та літературу, і щоб більш ніхто мене не чув і не бачив. А свої прозирання приберегти для футбольного чемпіонату.
Оце, мабуть, і все на сьогодні. Сподіваюся, ви всі — ти, Уолт і Денні — добре провели Різдво і тепер з великими надіями (принаймні Уолт, як судити з твого листа) зустрічатимете рік Великого Двохсотліття і нових виборів. Радий був дізнатися, що твого благовірного висунули в сенат штату, але тримай пальці схрещені, Сейро, бо 1976 рік не обіцяє бути тріумфальним для слонолюбів. Листи з подяками надсилайте до Сан-Клементе[30].
Батько шле тобі свої найширіші побажання й дякує за фотографію Денні, який йому дуже сподобався. Я теж бажаю тобі всього найкращого. Дякую за листа й за турботу, хоча й безпідставну, проте дуже зворушливу. Зі мною все гаразд, і я тільки й прагну скоріше запрягтися в роботу.
Із щирою приязню,
Джонні. Р. S. Ще раз прошу тебе, голубонько: покинь ти той клятий кокаїн!
29 грудня 1975 р.
Любий Джонні!
Мабуть, це найважчий і найприкріший лист, який мені випало писати за шістнадцять років адміністративної роботи в школі, — і не так тому, що Ви добрий друг, як тому, що Ви й з біса добрий учитель. Та хіба цим підсолодиш гірку пілюлю? Тож не варто й пробувати.
Учора ввечері в нас відбулося спеціальне засідання шкільної ради (з ініціативи двох членів, чиїх імен я не буду називати, але вони були й при Вас, то, думаю, Ви здогадаєтесь, про кого йдеться), і п’ятьма голосами проти двох ухвалено порушити клопотання про те, щоб скасувати Ваш контракт. Причина: Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти. Усе це було так гидко, що я сам мало не подав у відставку. Якби не Морін і не діти, то, певно, таки подав би. Це неподобство, що не йде ні в яке порівняння з вилученням із шкільних бібліотек книжок «Кролику, тікай» і «Над прірвою в житі». Це справжнє паскудство. Від нього смердить.
Я їм так і сказав, але з однаковим успіхом я міг говорити мовою есперанто чи якоюсь тарабарською говіркою. Вони не хочуть нічого знати, крім того, що Ваше фото було в «Ньюсуїк» і «Нью-Йорк таймс» і що ота історія в Касл-Року пройшла по національному телебаченню. Надто суперечлива постать! Авжеж, тих п’ятьох старих шкарбанів куди більше турбує довге волосся учнів, ніж їхні знання, вони залюбки докопуватимуться, хто з учителів покурює «травичку», замість подбати про сучасне обладнання для шкільних кабінетів.
Я написав рішучий протест у велику раду і сподіваюся, що як трохи натисну на Ірвіна Файнголда, то й він підпише. Але я покривив би душею, коли б сказав, що є якась надія похитнути тих п’ятьох старих і змусити їх змінити своє рішення.
Моя щира Вам порада, Джонні: вдайтеся до адвоката. Ви підписали контракт з певністю, що дістанете цю роботу, отож я не сумніваюся, що зможете витягти з них покладену вам платню до останнього цента, незалежно від того, переступите Ви колись поріг Клівз-Мілзької школи чи ні. І дзвоніть мені коли тільки захочете.
Пробачте. Мені щиро жаль, що так сталося.
Ваш друг
Дейв Пелсен
