Соціяльність націоналізму походить не з мотивів співчуття й добродійства, а має на меті зробити справедливість основою, опанованої етносом, нації. В «корпоративній», «становій», чи в зближеній до цього принципу державі – націоналізми бачать ідеал зорґанізованої національної спільноти. Конкретні ж форми будівництва в поодиноких націй різна, в залежності від умовин, вимог хвили, національної психольогії, тощо.
Корпоративна чи станова держава стоїть на перехресті між державною й господарською політикою. Органічна сполука обоїх, що не визнає ніякої так назв. Своє законности й виводить «закони» тільки зо змінливих потреб нації – це спільна прикмета всіх націоналізмів і опанованих їхнім світоглядом державних ідей. Господарство є функцією, і підпорядковане державній політиці, яку треба в свою чергу провадити, оглядаючися на господарські завдання нації. В націоналістичній державі органічна сполука між господарською й державною політикою знаходить свій клясичний вислів.
6. НАЦІОНАЛІЗМ У СВІТІ
Слово «націоналізм» означає (в найширшому розумінні) визнання нації за фактор історії, при чому й саме розуміння нації, і концепції її життя, і цілость світогляду, в якому нація є певним елементом – можуть бути якнайрізнородніші. В такому розумінні, міг казати Донцов, що він протиставляє декадентському націоналізмові ХІХ століття свій – волевий. В такому розумінні, говориться в Італії чи Німеччині, що націоналізм – це фашизм, чи націонал-соціялізм. Але тому теж на практиці не каже в Німеччині націонал-соціяліст про себе, що він націоналіст. Бо націоналізм – розуміється тут націоналізм ХІХ століття – це нота династицизму, нехтування соціяльних моментів, «вічно-міщанське», опортуністичне. Альфред Розенберг оперує таким зіставленням: «Націоналізм наших днів це націонал-соціялізм». І в такому розумінні, кажеться, говориться напр. про «націонал-соціялізм у світі», або про епоху «націонал-соціялізму», підрозуміваючи італійський, англійський, і т. д. націонал-соціялізм, еспанський фалянґізм і т. д. Так само уживають італійці слово «фашизм».
Український націоналізм оперує терміном «націоналізм» у тому розумінні, як націоналізми німецький і італійський терміном «націонал-соціялізм» чи «фашизм». Сталося це тому, що коли в других націй існувала потреба відмежуватися – то в нас її немає, або майже немає. Духовий рух та його політично-організаційний вислів, що створили поняття «український націоналізм», були коли не першим, то в дану добу одиноким фактором, що вплив на націоналізм в Україні. Так залишилося й сьогодні, а коли десь виявляється якась конюктурна спроба конкуренційного «руху», то він мусить відмежовуватися, а не від нього. Завдяки всьому цьому, існує в нас м. ін. можливість оперувати найвлучнішим терміном, що окреслює явище націоналізму ХХ століття, як в українському, так і світовому масштабі, терміном – націоналізм.
Націоналізм: фашизм, націонал-соціялізм, український націоналізм і т. д. це різні національні форми одного духа, що в наступі своїх противників (демолібералізму з одного, і комуно-большевізму з другого боку) боряться революційним шляхом за найвищий розвиток власної нації в імя нового власного світогляду – основаного на цінності нації – і власних суспільно-устроєвих концепцій, які в загальному можна окреслити словом «націократія». В такому розумінні, націоналізм є світовим явищем і тому можна говорити про світово-історичну добу націоналізму.
Моменти: боротьба з комунізмом і лібералізмом, новий власний світогляд і нова власна суспільно-політична концепція та революційний історичний шлях, себто наставлення на тотальне діяння вшир і вглиб – є основами для тих націоналізмів, які є фактичними репрезентантами нашої доби. Крім них треба рахуватися теж із певними неповновартими явищами, в яких бракують або недорозвинені поодинокі повищі характеристики. В цих випадках, існують якісь або негативні причини в даних націй, що внеможливлюють націоналістичну революцію в повному розгорненні, або існуючі світогляди й устрої не вимагають наразі повної переміни (Англія, Ніппон [Японія]). Всеж і ці явища є signum temporis: подібне бувало, зрештою, в кожну добу, де панівна течія приходила не всюди одночасно й не всюди з постулятами тотальности. Ясно, не входять тут у рахубу ті випадки, коли десь (напр. в боротьбі з большевізмом) заїсновує тиранія кліки що не має грунту в нації, чи поліційний режим, які теж претендують іноді на еґземплів духа нашого часу, а на ділі ж є тільки тим підложем для большевизму.
Мусоліні писав недавно: «Багато держав у Европі марширує шляхом фашизму, навіть тоді, коли твердять щось противне. Всюди йдуть назустріч тій політичній організації національних суспільностей, яку Мусоліні багато років тому окреслив «організована, сконцентрована, авторитарна демократія на національних основах». Кожна нація матиме «свій»; це значить – фашизм, що підходитиме до властивої ситуації даного народу: немає й не буде ніколи якогось фашизму на експорт у стандартизованих формах, але є комплекс доктрин, метод, досвідів, способів реалізації, що поволі вдаряють і вдираються в усі держави европейської спільноти й які репрезентують «новий» факт у історії людської цивілізації». Зокрема, назвав Мусоліні Ніппон і Бразилію, в звязку з цими ствердженнями про добу націоналізму.
Націоналізм, як політично-устроєву доктрину, дасться схарактеризувати певними спільними моментами, що виступають у всіх випадках як 1) наслідок боротьби з тими самими противниками в імя того самого найвищого ідеалу нації, і 2) наслідком певних взаємних впливів, що безперечно мають місце й мусять мати в інтересах кожного окремого націоналізму. Ці впливи не означають наслідування. Побоювання, що даний націоналізм, як доктрина, що впливає на чужий націоналізм, може діяти імперіялістично, відпадає, бо така доктрина в своїй ідеї все наставлена на суверенність і ріст власного субєкту – нації самої по собі, отже кожної зокрема. Понаднаціональні моменти «післанництва» є зброєю духового наступу націоналізмів на другі нації, а не самі устроєві доктрини.
Повстають у нашій добі рухи, які ведуть боротьбу в імя служення центральній цінності: нації. Хоч означення цього поняття різне, то це не заміняє самого поняття нації в рамках світоглядів. Нація, Україна, popolo, italianita, Volk, Deutschland і т.д. – ось вічні, абсолютні цінності, супроти яких усі другі вартості видаються релятивними і другорядними.
Важним запевнити існування й зріст цієї абсолютної цінности. На цій меті сперті державні ідеї всіх націоналізмів. Вони різно формовані – бо навязують до різних національних і історичних традицій. В одних націоналізмів наука про державу ставить державу на першому місці перед нацією (напр. в італійському фашизмі), в других підкреслена служача функція держави (напр. в німецького націонал-соціялізму) – але це не суттєве для самої позиції держави в рамцях світоглядів.
Воскресення мітів повязало життя націй із ірраціональними праосновами. Вождь і національна спільнота – ці оба поняття, яких не можна розділити – є висловом синтези авторитарности й масовости, в розумінні включення в націю маси творчих індивідуальностей, що перейняті національною ідеєю. «Нація понад усе» і засада «suum cuique» вможливлюють гармонійний розвиток і внутрішній зріст нації. Гієрархія й вождівство походять у своїх найглибших основах із героїчного сприймання життя й такого ж розуміння політики, що стаа ворожою крамарському духові політики минолої епохи. Цей героїзм визнає ідеали і його творчу силу в історії. Націоналістичні революції наставлені в імя своїх правд на тотальність: їх аванґардом є еліти – меншості.
Український націоналізм займає сьогодні між другими націоналізмами окремішне місце постільки, що він є в першій мірі ідеєю визволення з чужонаціонального ярма. Але в своїй суті українська національна революція неодинока не тільки тому, що існують націоналізми других поневолених націй в СССР, але й тому, що (як це бачимо напр. в Европі) націоналізми в світі змушені сьогодні перемагати в боротьбі не тільки ворожі сили власного національного тла, але й ворога, що приходить з-закордону. Так характеризує сьогоднішній етап нашої доби той «двоподіл світа», якого свідками ми є.
Важно тут ствердити тільки те, що постулят революції – підпорядкованість і карність – про який була вище мова, в такій ситуації подвійно важливий, бо йде про мілітарно-збройний чин і суцільний фронт назовні. На ідеольогію «свободи» і т.п. тут не може бути місця ні на хвилину. Український націоналізм наставлений на тотальну мобілізацію нації – в імя боротьби за творчі цілі державности, національної спільноти, за буття нації; соціяльність українського націоналізму є одною з найсильніших його нот, але її не затирає ніколи демагогія «раю» і «свободи», в змислі наркотизації мас розкладовими впливами. Бо доба націоналізму навіть після повної перемоги над силами минулої епохи – не перестане бути добою перманентного поготівля націй!
