Ярослав Оршан
ДОБА НАЦІОНАЛІЗМУ
Париж – 1938
1. ЕВРОПА, ЯК ІДЕОЛЬОГІЧНА ЦІННІСТЬ
Европа! Уявлення, що вяжуться цим словом, різнорідні – бо неодностайні окреслення самого цього поняття. Вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольогічних поглядів, і в багато чому собі суперечать. Вже географічно, поняття Европи, спірне; політичні ж моменти побільшують непорозуміння. Наприклад – належить СССР до Европи чи ні? В школі вчили нас, що Урал є границею між Европою й Азією. Сьогодні ж на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь Европи на схід! Знищення турецького панування в південно-східній Европі стерло азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави Близького Сходу. Але сучасна Туреччина Кемаля Паші сама сягає до духовного й цивілізованого зближення з Европою. Еспанію й Португалію донедавна французькі історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Европи. А з 1936 року, Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Португалія ж при боці Еспанії. Дискусія над поняттєвою інтерпретацією Европи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться.
Европа стоїть перед нами як многогранна (географічна, расова, політична, господарська й культурна) проблєма. Саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розвязка. Европа – це скорше душевне її визнання. Европа все відкриває нові карти історії людства. Як така, вона проломила кордони власного простору, через чужі континенти й океани. А все ж вона вкорінена в самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва.
Европа неодностайна й її не можна звести до спільного знаменника. Вона не була й очевидно не буде одним політичним табором. Европа, як певне визначення, узмістовується історичних націй нашого континенту. Европу переживається найсильніше тільки у власній нації. Це пережиття є одною з наймаркантніших рис українського націоналізму. Европа Хвильового, Европа Донцова! Слово «Европа» вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво; Европа – це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фавстівські процеси народження нового. В історії світа записуються розділи доби націоналізму – доби в якій відчувається чисто европейський дух і стиль.
Українська національна революція повинна бути европейською не тільки в розумінні духовної постави її носіїв і не тільки своєю повязанністю з тим усім, що хвилює Европу; тою повязаннстю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної цеглини в історію розвитку европейського духа. Йде насамперед про виразно окреслене місце «Европи» в гієрархії наших ідеологічних цінностей; Европи – в різних її виявах: релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й доцільне? Чи не загрожує це нашому рухові втратою внутрішньої правдивості власної ідеї? Ми підходимо тут до одної з найважливіших проблем доби націоналізму, а відповідь на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях.
Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покривають з собою. «Нація», як дійсність, існує, відколи є історія. Нація, в своїй внутрішній суті, є явищем метафізичного порядку. Чи вона має виразну окреслену (національну) самосвідомість, чи ця свідомість це нескристалізована – це залежить від різних умовин. При існуванні національної свідомості – можливі знову два випадки. В першому – нація своє національне кредо й назовні називає власним імям; в другому – вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного понаднаціонального принципу.
В цьому другому випадку, (напр. впливи французької революції 1789 року, або московського комунізму) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх видвигають, і їх діяння назовні. Ідей французької революції піднесли духове й політичне значення самої Франції в світі на ціле століття. Для інших же націй, що стикалися з впливами Франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що витворювали ту чи іншу залежність від «метрополії» цих ідей (Франції), а також не характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини «свободи, рівності й братерства» була найважнішою – зовнішньо-політичним післанництвом. Подібно з московським большевізмом. Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився в сліпому куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не оправдав себе як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема супроти поневолених націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольогій, як вияву свідомости даної нації, згадані зовнішньополітичні моменти відбиваються й на внутрішній політиці. Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і СССР в значній мірі спричиняється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789, і 1917) втрачають своє зовнішньо-політичне значення.
Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення окруження в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, які вже минає, могли мати ідеології, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, тим не менш забезпечували їм світове панування: засуджена на компрометацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньо-політичними осягами свій внутрішній «дефіцит». Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енергії – отже примат унутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!
І націоналістичні нації змагаються з окруженням – в обороні, або в наступі. Цей змаг мусив би відбуватися в чисто матеріяльній площині, бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним імям, голою національною правдою, обезброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости? Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію як «духовне й моральне поняття. Імперію, себто націю, що керує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кільометра землі».
І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духовної боротьби, але, в противенстві до минулого, це діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй. Отже, коли йде про ідею поступу й досконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких нації, інтенсифікації життя «спецієс», і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, ніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів.
Ми бачимо в італійському «післанництві Риму», в італійському «латинстві», в нордійському післанництві III Німеччини (що пристосоване до неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями), первні другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми готовимо про «Европу» в українській націоналістичній ідеольогії, то з того погляду, щоб ця ідеольогія була звернена не тільки навнутр, але й щоб переходила до ідейного наступуна окруження з більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу. Московська Протиевропа, українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, в стику з другими Европейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом – ось моменти, які кличуть нас за «Европою», що вже відчута й Вимовлена, але ще неповні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеологічна цінність.
2. НІМЕЦЬКА РАСОВА ТЕОРІЯ
Німецький расизм є типовим прикладом для порушення теми, а звязаний він найбільше безпосередньо з імям німецького вченого Ганса Гінтера. В 1920. році, в час усіх нещасть, що стрінули Німеччину після поразки в світовій війні, – демоліберального розкладу, пацифізму й послаблення національного інстинкту, поступаючої суперматії жидівства, заведених надій і шукань нових шляхів – в цей саме час зявилася книжечка 29-літнього тоді Гінтера п.н. «Лицар, смерть і чорт». Книжка оспівувала ідеал «героя», безпощадно критикувала ціле ХІХ. століття, вертала до «високої поганської моралі вікінгів», до перших німецьких цісарів, лишаючи на боці «Римське цісарство німецької нації», що розтратило німецькі сили – кликала до «німецькости» в усьому. Авторові йшло про героя, що «сприймає життя, як ризико» в розумінні ідеалів кожного націоналістичного світогляду.
Героя розумів автор як єдність душі й тіла – героя мистецтва й сили, боротьби й свята, здоровля й величі духа, свідомості й глибини інтуїції. «Коли хочемо знати – писав він – що це значить жити героїчним духом… треба вглибитися в будову наших мов. Їх називали індогерманськими: вони є мовами племен нордійської крови, що все несли з півночі на південь аж до Азії свої мови й обичаї чужим народам… Треба б зовсім перестати балакати про те, що не може бути нічого такого, як рівність людей… рас, у їхній істоті, обдаруванні й цілях… Кожна поодинока раса мусить інакше думати й діяти, мусить інакше бажати й хотіти, ніж усі другі раси…».
