Орест Білинський не поспішав з нанесенням свого візиту Річинським ще й тому, що відчував перед Оленою, єдиним у цьому новому місті свідком його юнацьких поривів, сором за свою моральну капітуляцію, хоч пані добродійка Річинська цілком певно не помітила б ні капітуляції, ні сорому.
Справа в тому, що змінився не Орест Білинський, а життя висунуло інші вимоги, і він, такий, як колись, на фоні нових вимог життя здавався б уже анахронізмом. Орест Білинський і сьогодні, як і тоді у Лісках, мав відвагу, хоч і не раз платився за неї, на біле (звичайно, не так заядло, не так безапеляційно!) не говорити чорне, а на чорне — біле, злодія не вихваляти як чесну людину, насильство не проголошувати справедливістю, шахрайство — правдою. Проте методи, якими він боровся проти зла, настільки застаріли, наскільки змінилося саме поняття цього слова.
Роль і завдання судді мінялися разом з політичним устроєм держави. Уряд Польщі, який в 1926 році, після травневого перевороту Пілсудського, чванькувато став називати себе урядом твердої руки, ввів не тільки адміністративні новини, але й нові методи політичної боротьби, спрямованої насамперед проти національних меншостей. Орест Білинський послухав голосу своєї совісті й пішов з посади судді раніше, ніж його за законом усунули б. З державної служби перейшов на приватну адвокатуру, обманюючи себе тим, що, мовляв, на цьому полі матиме більш вільну руку. Але невдовзі в своїй адвокатській практиці зустрівся він з новим юридичним гачком, оригінальним винаходом молодої Речі Посполитої, який теж входив у комплекс засобів закріплення влади твердої руки. Цей винахід складався тільки з трьох слів, але всеосяжність і гнучкість його були феноменальні. Ці три чародійні слівця звучали: «Суд має переконання». Це не була ані логіка аргументів, ані пряма мова фактів чи буква закону, а просто — переконання суддів, які нікому не були зобов'язані пояснювати, що саме породило їхнє переконання.
«Суд має переконання, що свідки повністю не говорять правду», «суд має переконання, що підсудний винний у вчиненні злочину» (хоч всі факти можуть суперечити цьому переконанню), «суд має переконання, що свідок робить зізнання під тиском суб'єктивних чинників»…
«Суд має переконання»… А що ж таке переконання? Абстракція, суб'єктивна точка зору, вигідний викрут для суддів.
Остаточне розчарування в об'єктивності закону наступило в Ореста Білинського з чималим запізненням. Уже з дипломом про закінчення юридичного факультету він ще вірив у автоматичний, постійний прогрес, у світло розуму, яке впорядкує хаос, у чудодійну силу взаємного переконання шляхом дипломатичних розмов, у перемогу розумної ідеологічної концепції, яка зуміє переконати противника силою аргументу, в перемогу народних домагань, слушність яких визнає противник тільки тому, що вони переконують його своєю логікою. Вірив колись, що бодай половина кривд бідних людей походить від того, що нікому пояснити бідолахам їхні законні права.
Був час, коли вірив словам Гука Грація, що «держава — це досконалий союз вільних людей для охорони права і для загального добра». Пізніше переконався, що держава — це не тільки, як учили в університеті, територія, населення і публічна влада, але й знаряддя політичного панування однієї частини суспільства над другою, державного народу над національними меншостями; а проте боротись активно з цим злом не мав у собі сил.
Незабаром опинився у таборі патріотів, політична боротьба яких полягала у пасивному опорі польській владі, яку вважали окупаційною.
Орест Білинський часом, коли в думках піддавав критиці свою капітуляцію, виправдувався перед собою тим, що пориви, мовляв, притаманні певному вікові людини, а у нього цей вік уже минув. Йому на зміну виростали три сини, але в синах, — це він вже може сьогодні сказати з певністю, — він розчарувався. Може, тому, що сподівався надто багато. Сам збившись з кроку і не потрапивши в ногу з життям, Білинський мріяв виховати синів за установленим зразком, про який можна б сказати: «Ось людина в повному розумінні цього слова». Та, на жаль, він не бачив серед сучасної української молоді жодного екземпляра, який міг би стати взірцем для його синів.
Реакція польської окупації, розгул пілсудчиків, каральні експедиції по селах, цинічне нехтування елементарних прав громадянина, систематична і послідовна колонізаторська політика, неприхована полонізація народної освіти, законом санкціонований економічний визиск, планове безробіття, відкрите винищування пам'ятників української культури, придушення найменшого прояву волі народу — все це, річ ясна, не могло не викликати протидії серед молодого покоління. Орест Білинський, будучи адвокатом, знав, яких екстравагантних, згубних форм набирала не раз ота протидія і як використовували цей стихійний протест недосвідченої молоді всякі ворожі інтересам народу елементи. І тому він боявся за своїх хлопців. Щоб убезпечити їх перед політиканством, він заохочував синів до спорту. Не турбувався тим, що вони у навчанні не будуть першими.
І лише коли найстарший син Ростислав склав атестат зрілості, Орест Білинський схаменувся, що перебрав міру, націливши синів на надто однобічні інтереси.
Всі три його сини не мали і не хотіли мати інших інтересів у житті, крім спорту. Це були не просто молоді спортсмени, а якісь звихнуті з розуму фанатики спорту. За обіднім столом, при гостях, на прогулянці з батьками, поміж собою вже в ліжках вони не мали іншої теми для розмови, крім спорту. У них була своя окрема мова, яка склалася з довгого ряду специфічних спортивних словечок, що їх не завжди розумів батько. Їх найменше цікавила політика, бо в них була своя політика спорту. Їх не обходила історія їхнього народу, бо їх голови були забиті датами і прізвищами з історії спорту всієї земної кулі.
Найгірше з усього було те, що дружина, яка мала більше часу й нагоди, щоб розвіяти це надмірне захоплення, сама очманіла і під сорок років почала вчитись ходити на лижах і грати в теніс. Тепер влітку цілими днями вона загоряла на березі Пруту на «шоколад». Орест Білинський і тут капітулював: «Хай роблять, що хочуть!»
Побачивши в гурті нашівських дам зелений бант на капелюсі своєї дружини, відчув зловтіху від того, що жіноча цікавість виявилася настільки непереборною, аж підняла її з пляжу.
На похорон припливла така навала людей, утворилася така тиснява, що Орест, якому здавалося, що він стоїть осторонь, опинився серед самої гущі.
Куди не обертався, жінки — старі чи молоді — перешіптувалися поміж собою на одну й ту ж тему: ожениться доктор Безбородько з найстаршою з панєн Річинських чи не ожениться? Якщо під час похорону прилюдно візьме її під руку і поведе за катафалком, то цим признає себе нареченим, якщо ні, то — пиши пропало!
Орестові Білинському стало гидко, і він посторонився в бік чоловіків. Та за спинами чоловіків знову сперечалися жінки. Особливо одна худюща, в чорній мереживній шалі, немолода вже жінка страшенно обурювалась, що Річинського по смерті проголошено банкротом.
— Це ж чистої води обман, люди добрі! Де ж пак! Ще в небіжчика ноги не застигли, а родинонька в ту ж мить спровадила нотаріуса, а той — галь-паль і офіціально ствердив, що в небіжчика не лишилося жодного ні рухомого, ні нерухомого майна. Як то не залишив жодного рухомого майна? Навіть штанів, пробачте на слові, не залишив? А обстановка? Обстановка належить удові, кажуть. А звідкіль та вдова здобула таку обстановку? Хто вона така? Байстрючка — ось хто вона! Байстрючка, яку з ласки приютили лісничі Ладики. Розповідають, що як умерли, то навіть не було за що їх гідно поховати, а ви кажете: «Лісничі дали їй придане!» Нічого вони їй не дали, і все це обман чистої води! Треба тільки одностайно взятись за ту паразитку, то з усіх цих адвокатських штучок тільки дим залишиться!
— Чекайте, чекайте, кубіто[72] не може такого бути, щоб названі батьки нічого їй не дали у придане. Не такі вони вже й бідні були, якими ви хочете їх зробити тепер!
