* * *
Коли гості зайшли в їдальню, в них розбіглися очі. Столи угиналися від срібла, порцеляни і квітів.
Тітка Клавда, в чорній оксамитовій сукні, поважна, старосвітська, стояла на порозі й вітала гостей. Вона добровільно взяла на себе роль господині й виконувала її з усією сумлінністю.
Олені пригадалося чомусь весілля у Зеленій, де вперше побачила Аркадія, і нервові сльози затремтіли на очах. Тоді теж було стільки порцеляни, кришталю, срібла та квітів на столах.
Тільки Орест Білинський не бачив того всього, захоплений не потрібною нікому дискусією.
Дружина отця Нестора, повна блондинка із змученим лицем, збентежена, що той дурнуватий Нестор так упадає біля невістки Ілаковичів, підійшла до Олени й безцеремонно взяла її за плечі.
— Ти чого знову плачеш? — і ледве втрималася, аби не сказати вголос того, що думала про всіх чоловіків без винятку, так розстроїв її своєю поведінкою Нестор. — Скинь капелюх! — і заки Олена піднесла руки, Несторова обережно, щоб не поплутати жалобного крепу, зняла з неї капелюх і посадила Олену на першому кріслі скраю. — Спочинь трохи й не журися! Жодний чоловік, — таки не витримала вона, — не вартий того, щоб плакати за ним. Слава богу, Клавда про все подбала, а далі ми вже самі раду дамо.
Клавда зверталася до гостей, що, мов чорні тіні, заповнили їдальню, припрошуючи їх трохи хрипким, але ласкавим голосом:
— Прошу, дорогі сестри й браття! Прошу, милі гості! Сідайте, де кому вигідно, кому коло кого мило. Перекусимо дещо.
Несторовій аж повіки засмикались від хвилювання. Ох, і дурні запросини! Ох, і анархія! Повинен бути порядок, заздалегідь продуманий порядок, а не «кому коло кого мило»! А де ж той Нестор подівся? Чи каноніки й декани знають, котрий їх стіл? Але де той Нестор? Зовсім ладен хлоп здуріти і дійсно примоститись до тієї невістки Ілаковичів!
Гості посувом наближались до столу і, мов незграбні, ласі комахи, обсідали стільці.
— А руки мити? Ніхто не хоче руки мити? — гукала Неля з коридора. Звідтіль чути було плюскіт води і приємний, холоднуватий продув. Але ті, що вже посідали, не виявляли охоти покидати добре місце.
Орися Ілаковичева вийняла з сумки флакон з одеколоном і скропила собі пальці.
Несторову мовби щось підкинуло. Де ж той Зенко, до біса? Чому бодай він не зробить якийсь лад між гостями?
Та вуйка Зенка схопила вже Катерина:
— Я вас прошу, перемішуйте за столом своїх з чужими. Менше пліток буде!
Меланія з дочками все ще стояла. В її позі було стільки виклику, що ніхто не насмілювався її просити зайняти місце.
Вуйко Михайло, маленький, зів'ялий блондин, що гомонів з священиками, підійшов до дружини й попросив:
— Прошу тебе, не роби комедії, сідай.
— Пішов від мене! Така чудова нагода, такий похорон… Треба було тільки кинутись сюди-туди, і дівчата були б мали кавалерів. Але ти… в тебе нічого в голові, крім карт.
Був безрадний. Витер хустиною піт з чола і попросив ще тихше:
— Та це ж такі діти мої, як і твої. Та чи я не рад був би? Та чи я тому винен, що… що тепер якось так вузько стало з женихами?
Внесли на підносах бутерброди з маслом і ікрою, маринади та мозочок в черепашках до французького тіста. Отець Нестор накладав закуску молодій Ілаковичці. Тітка Несторова попросила собі склянку холодної води.
Тітка Рузя, та сама, що чверть століття тому вінчалась у Зеленій, хоч не стара ще, а вже засіяна мошком, видзьобувала окрушинки[73] на столі й шепотіла до свого сусіда праворуч, доктора Гука, небіжчикового друга:
— Не знаєте, хто той пан, що підходив до Гелі на цвинтарі?
— Не знаю!
— А може, пан меценас знають, що то за дівчина, що так пхалася до катафалка? По-селянському одягнена так, як десь звідтіль, як Вишня, Калиниця… Я гадаю, що то якась несповна розуму, щоб так пхатись насильно… Хто з панства зауважив?
— Прошу пані, я не оглядався на похороні за дівчатами!
Доктор Гук, адвокат, старий холостяк і дивак, відомий у околиці тим, що в ресторан чи кафе приносив з собою свою ложечку, був тепер не в настрої. Подавали язик у маринаді, і поки він перевіряв, чи вилки його прибору досить акуратно витерті, полумисок обминув його і помандрував далі.
Пся кість! А він так любить язик у маринаді!
— А того пана, що приступив до Гелі на цвинтарі, ви таки не знаєте?
— Я ж уже казав, що не знаю, — відповів роздратовано, не розуміючи, чого до нього прив'язла оця шепелява баба.
— Боюся, не дай боже, — торочила далі Рузя, — щоб це не був хтось із кредиторів. Хоч я не думаю, щоб покійний залишив борги. А як ви думаєте, пане меценасе? Але завжди воно, як то кажуть, береженого бог береже… Геля після тої розмови стала мов не своя. Ви помітили, як вона на кладовищі не могла очей відірвати від нього?
Біля стола, за яким сиділи каноніки і декани, розлігся розкотистий регіт. В їдальні стихло, тільки чути було брязкіт срібла об тарілки.
— А це мені подобається!.. — плескав себе по грудях отець канонік Свійко, товариш покійного ще з гімназії. Він аж синів від сміху. При його огрядності це здавалося не зовсім безпечним.
Хтось із священиків за тим столом розповідав меланхолійним тоном:
— А я їм, прошу панства, поставив ультиматум: або я головою читальні, або вони викинуть ту комуністичну шмату «За народ». Кажу їм по-людськи: ви знаєте мене, а я знаю вас. Три роки головую я у вашій читальні, можу ще три роки проголовувати, але або — або. Я вас не силую, робіть так, як вам ваше громадське сумління наказує. Порадьтесь і за три дні дасте мені відповідь.
— Ну і що? І що? — допитувався отець Свійко, що вже трохи оговтався від сміху.
— І нічого. За три дні приходять до мене делегати і кажуть: «Ви, отче, наш душпастир, і ми маємо до вас довір'я, але не гнівайтесь, віри не маємо. І тому хай таки приходить «За народ», як приходив…»
— О, за таке, то, бігме, заїхав би я по циферблату! — скипів старий отець Олександр, який уже мав судову справу за те, що поривався з палицею на парафіян і когось там махнув нею по голові так, що хлоп аж притомність втратив. Та його зацитькали молоді каноніки. Тихо, тихо! То було колись добре, але не тепер! Тепер хлоп… го-го… мудрагелик!
— Бо то, мої дорогі, — почав єлейно-плаксивим голосом парох[74] з села Ставки, як завжди, виглянцьований до полиску, отець Омелян Бобецький, — треба завжди так маневрувати, щоб стадо вірило, що пастор готов і душу за нього дати… В мене… у Ставках… все, слава богу, в порядку, а це тільки тому… що мені вірять парафіяни… довіра, мої дорогі, довіра, от що тепер найважливіше…
— А що ви, отче, думаєте про загрозу війни з німцями? — спитав отець Кушнір отця Ілаковича, щоб припинити коментарі з приводу його неприємної пригоди з читальниками.
Отець Ілакович витер серветкою свої пишні губи:
— Я особисто зв'язую великі надії з цією війною для нашого народу.
— Самостійна Україна над Дніпром? — запитав з світського стола сотрудник[75] Михайла Річинського, червонощокий отець Голубінка.
— Не тільки це, отче. Не тільки це. Післявоєнна карта Європи відкриє широке поле діяльності перш за все для нас, католицьких священиків. Боротьба з шизмою[76] повинна закінчитись нашою перемогою, бо шизма буде нас вічно в'язати з Москвою…
— А отець канонік воліють Варшаву, — невдало пожартував отець Михайло Річинський.
Отець Ілакович не тільки не усміхнувся на цей нібито дотеп, але ще й погрозливо підняв палець догори:
— Не Варшаву, дорогий кузене, не Варшаву, а Рим. Мене не цікавить доля Польщі, я маю на думці справи всесвітнього панування святої католицької церкви. І тому вважаю, що тема ця не зовсім підходить для жартів навіть у такому близькому колі, як оце наше. Ви хотіли ще щось сказати, шановний брате?
