Стрийко Михайло приклав три пальці до горла і сухо кашлянув. Свої, які знали, що таким риторичним кашлем він починає кожну проповідь, трохи притихли, не так з пошани, як з жалю до стрийка. Михайло вийняв з задньої кишені хустину і витер піт з чола. Він не почував себе в силі стати до словесного поєдинку з таким зубром, як Ілакович.
Тітка Меланія кинула вилку на тарілку з таким розгоном, що аж порцеляна задзеленчала. Хустина, якою Михайло витер чоло, була брудна, як онуча. Дома, перед самим від'їздом, пхнула йому дві чисті носові хустини, але забула зажадати від того йолопа уживаної, і от тепер скомпрометував він її перед всіма гостями!
Несторова, дарма що скаржилась на біль голови, переглянулася з Рузею, яка бридливо, демонстративно приклала до носа батистову напарфумовану хусточку.
— Та скажи щось. Чого стоїш, як стовп! — сіпнула Меланія чоловіка.
Михайло Річинський ще раз приклав пальці до горла і ще раз сухо кашлянув.
— У своїй парафії, прошу я вас, маю кільканадцять скомунізованих родин. Я хотів би знати, як інші отці радять собі з цим лихом…
— Село, отче парох, не родиться скомунізованим, воно поступово стає ним. Поступово, отченьку, поступово. А де ж ви були тоді, коли у вашій парафії була тільки одна скомунізована родина? Що ви зробили для того, щоб зразу, у зародку, вирвати ту заразу, га?
Не всі знали, що отець Свійко жартує. В нього самого у парафії з цим справи кепські. На останніх зборах читальні «Просвіта», незважаючи на всі легальні й не дуже-то легальні заходи з його боку, сельробівці захопили читальню в свої руки. Свійко, побоюючись догани з єпископату, на гвалт шукав заміни парафії, висуваючи як причину те, що по канікулах діти їдуть у школу до міста і йому треба парафії при залізничній станції.
Меланія, що не зносила Свійка, якому, на її думку, надто везло в житті, витягнула свою довгу, як у курки, шию, і, крутнувши нею вліво й вправо, запитала з викликом:
— Я чула, отче парох, що ви шукаєте парафії до заміни. Може, поміняєтесь з нами? Залізнична станція, парафіяльні будинки нові… дві тисячі душ…
— Скомунізованих, прошу пані добродійку, скомунізованих… Це деталь, яку не треба забувати.
Свійко аж ніс пощипував від задоволення, що може дошкулити Меланії, до якої палав антипатією ще з кавалерських часів. Вважав її обмеженою і ніколи не міг пробачити Михасеві його невдалого вибору.
Михася, як більшість знайомих, жалів, а тій відьмі дошкуляв, де тільки міг.
— Тим більша буде заслуга перед церквою і богом, — авторитетно втрутилась в розмову тітка Рузя.
Свійко розреготався.
Меланія глянула боком, наче курка на зерно, на Рузю і, перечекавши зі злою терпеливістю, поки у Свійка минеться напад реготу, почала знову:
— Вас питає Михась (Михайло, як риба, беззвучно розтулив уста й знову стулив їх), що зробили б ви в такому випадку: іде він з процесією святити поле однією дорогою, а якась їх демонстрація з червоною плахою на дрюках іде паралельною дорогою їм назустріч. І раптом, — так воно було, Михасю? — коли зрівнялись, тамті починають щось гукати до людей з процесії, і люди, як заворожені, впоперек полем переходять до тамтих. Залишились тільки ті, що несли хоругви, і кілька статечних газд. Михась просить вас відповісти, отче парох, — правда, Михасю, ти просиш? — що ви зробили б на його місці? Як ви повели б себе в такому випадку?
Замість Свійка, як у гучномовець, загув отець Олександр:
— Го-го-го! А я обернув би хоругов та держаком по хлопові, та держаком… та по голові, та по плечах…
Отець Олександр щойно подавав до відома цей рецепт, і тому тепер ніхто не реагував на нього. Гості були перевтомлені похоронним обрядом і ситим обідом. Їх піднебіння і мозок могли сприймати лише свіже та гостре.
Отець Мод ест Голубінка через два ряди столів і чотири людські голови припадав до молодшої з дочок Меланії, Марусі. Був, як і всі чоловіки за тим столом, напідпитку і не дуже зважав, у чиєму він товаристві.
Скидалося, що він зовсім не помічав поважних сивих голів деканів та каноніків.
— Панно Марічко, ваше здоровля, моя чічко!
Маруся сховала лице за плече матері. Зробила це не так від ніяковості, як з остраху, аби сторонні не помітили на її обличчі заграви щастя, що опалила її всю.
Недозволені, а тому гріховні зальоти отця Модеста спричинили те, що Маруся з якогось часу ходила, як причинна.
Тітка Ілаковичева, напроти якої сидів отець Голубінка, вловила підозрілі блиски його очей у бік племінниці і почала шептати Несторовій так, щоб чоловіки не почули:
— Ось до чого доходить, коли наші священики висвячуються в целібаті. Я, бігме, не знаю, для чого преосвященні завели целібат. Ти знаєш, — я тобі не говорила? — кажуть, що парох… — вона нахилилася Несторовій до вуха і почала гарячково щось шепотіти.
— Ай! — зойкнула Несторова. — Ай, мовчи! Не розказуй мені більше того бруду, бо і так… — вона вхопилася за скроні і напівзаплющеними важкими очима повела за Нестором.
Той дурнуватий дивився на невістку Ілаковичів, як на образ матері божої. Жовч може розлитись всередині від такого чоловіка!
Отець Ілакович не чув, що шепотіла дружина кузині. До нього долинули тільки дві перші фрази, але й цього було досить, щоб насторожитись. Бракувало, щоб тепер, коли преосвященний своєю відкритою проримською політикою здобув собі стільки ворогів, почали критикувати єпіскопа ще й жінки священиків. За світським столом колишній директор школи у Вишні, відомий в околиці дискусант, присікався до безвусого питомця[77], щоб той йому пояснив, що означають ось такі парадокси у святім письмі: в євангелії від Матфія V, 9 говориться: «Блаженні миротворці, бо вони синами божими назвуться», і в цього ж самого євангеліста X, 34 Христос говорить: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю: я прийшов принести не мир, а меч…»
— Як пояснити собі ці парадокси? Як це може бути, щоб цар миру приносив на землю не мир, а меч?
Безвусий теолог крутився у кріслі, як на рожні, шукаючи розпачливими очима допомоги в когось з священиків. Він розумів, що священицька ряса й звання студента духовної академії не дозволяють йому залишити світську людину без відповіді, а що відповісти — не знав.
На його щастя, отець Ілакович, порозумівшись про щось з дружиною місцевого пароха, подзвонив срібною ложечкою об склянку:
— Спокій! Сіленціум! Сіленціум![78]
Безвусий теолог, скориставшись з ситуації, пересів далі від настирливого директора.
Сховавшись за спину кремезного отця Олександра, він зітхнув на повні груди. Престиж студента духовної академії був врятований! Тепер він не дурень попадатись удруге на очі старому дивакові!
Дружина нашівського пароха, елегантна, щупла, що рідко трапляється між їмосцями, дама з дуже нервовим обличчям, жестом попросила налити їй у склянку содової води.
Манірно промочивши горло й націливши свої великі чорні неспокійні очі на гарне лице отця Ілаковича, почала, злегка заїкуючись:
— Я… я, прошу панства, мала щ-щастя бути у ка-като-лицькім домі у Кракові на доповіді доктора Карвовського…
З подальших місць долинув приглушений шепіт: «Хто? Хто це?»
Отець Ілакович відчув обов'язок пояснити необізнаним:
— Доктор Карвовський — це один з дослідників автентичності[79] плащаниці, в яку по своїй смерті був загорнутий Ісус Христос. Власне, пані добродійка деканова була на відчиті доктора Станіслава Карвовського, який, як дослідник і лікар, доказав автентичність плащаниці. Попросимо, отже, пані добродійку поділитись з нами своїми враженнями, за що від імені всіх присутніх складаю сердечну подяку пані добродійці. Сіленціум, прошу!
Останнє зауваження було зайве, бо в залі й так запанувала тиша, як у домовині. Чутно лише дзижчання мухи, що кружляла над полумиском з шинкою, та мляскання язиком тітки Рузі, яка висисала рештки м'якуша з ракових ніжок.
