Він явно радів, коли йому без труднощів щастило переконати того чи іншого. Дякував і знову квапився, бо список запрошених був досить великий.
Свої не дивувались, бо знали його як дивака, але чужі знизували плечима і перешіптувались, що тільки десь у глухій провінції ще можуть водитись такі щирі, смішні люди. Але на тризну чекали, можна сказати, ще за життя отця Аркадія, коли стало відомо, що для нього вже лічені дні. Так нудно у містечку, що чоловік вітає кожну нагоду для розваги, а цей дивак ще й запрошує!
— І чого це він не одружився? — спитала Орися, новопридбана невістка тітки Ілаковичевої, зальотна молодичка, про яку говорили, що розуміється на чоловіках, як дехто на конях. — Замолоду мусив подобатись. Так гарно тримає голову…
— То ти не знаєш? — відповів їй запитанням отець Нестор, що за весь час похорону не відступав від молодої Ілаковички. — Пікантна історійка! Зенко після того, як відвоював за Україну, не мав до чого взятись і пішов на теологію. Був уже на четвертому курсі теології, як, пане добродію, заручився з любові. В той час одруження з любові було серед нашої братії дивиною, пане добродію. За тих часів теологи, кандидати у женихи, користувались шематизмами, тобто, пане добродію, детальними списками всіх попадянок в окрузі з найточнішими даними щодо віку, вроди, посагу, родинних зв'язків дівчини тощо. Теолог, пане добродію, мусив, як знаєш, женитись перед висвяченням. Але коли було підшукати собі пару, якщо нас, теологів, держали дев'ять місяців у мурах?
— То ви, стрийку… оженились по шематизму? — ляпнула Ілаковичка і зайшлася дрібним, таким невідповідним до її огрядної фігури, дражливим смішком. Натяк на погані подружні взаємини між Нестором і його дружиною був досить виразний.
Нестор ковзнув очима по її грудях, що стирчали, як роги:
— А потягну при людях за вухо!
Орися зиркнула з-під вій на стрийка Нестора й опустила очі. Відчула, як раптом зробилося гаряче.
«Скільки може бути років цьому гусарові? — подумала. — Дивно… Дуже дивно…»
Коли прийшла звістка про смерть вуйка Аркадія, то вона, хоч і була новою людиною в родині Річинських, плакала цілий день, аж ніс припух. Проте, коли почала готувати собі жалобне вбрання до похорону і глянула кілька разів на себе в дзеркало, — ще в школі говорили їй товаришки, що їй, блондинці, личить чорне, — обсіли її непрохані, далекі від цієї трагедії в родині думки. Усвідомила собі, хто вона тепер і що може чекати її за чоловіком, якого не любила, наринули спогади про тамтого. І якось так само собою вийшло, що Орися стала сприймати смерть Аркадія не тільки як родинне горе. Закортіло їй поїхати, подивитися на людей і себе показати. Тим паче, що це була перша, коли не врахувати післяшлюбних візитів, її поява в чоловіковій родині. Орися заздалегідь вирішила поводитись між Річинськими поважно, як годиться недавно заміжній жінці, про яку, до речі, було стільки балачок в родині перед шлюбом. І треба ж було, щоб якийсь бісик підкинув їй оцього колишнього гусарина. Справді — скільки йому років може бути тепер? Хіба ще не має п'ятдесяти?
І чому воно так, що людина вирішує одне, а пізніше робить щось інше?
Тим часом отець Нестор далі вів про вуйка Зенка:
— Отож, пане добродію, уподобав собі якусь попадянку десь аж у Карпатах і закохався, як то кажуть, з першого погляду. Освідчився і, очевидно, був прийнятий. Одного разу, розповідають, гостював він у нареченої і зовсім випадково підслухав розмову своєї кралі з її мамою. Говорили про нього. Дотепер ніхто не знає змісту тієї розмови, але факт той, пане добродію, що хлоп одразу ж змився, ніби його й не було. Покинув теологію й не одружився. Тепер живе собі на селі й лікує людей та худобу. Навіть, кажуть, зуби рве і ніби непогано. Душа, пане добродію, душа залишилась у нашого Зенка чистою, як у новонародженого. І, я тобі скажу, через оце саме й родинонька вважає його трохи…
Тут Нестор недвозначно покрутив собі пальцем біля лоба.
— Але я, пане добродію, я б його стоптаного черевика не дав за них усіх разом… Слухай, мала, щось твій Славко не вправляється. Коли врешті, пане добродію, гадаєте на хрестини просити?
Несподівано біля них виріс сам вуйко Зенко. На цей раз він умовляв Меланію Річинську з лінії Сильвестрів. Сильвестр Річинський вів свій рід з Волині, і, власне кажучи, Меланія не доводилась жодною своячкою Аркадієві, але все ж родичалася з ним, і це на свій лад імпонувало покійному. Тому й велено запросити Меланію на тризну не так заради неї, як заради пошани до пам'яті небіжчика: нехай на похороні має те, що любив за життя.
В родині не раз дивувались, чим саме Меланія привернула симпатії Аркадія. Вона — деспотична, скупа; чоловік її Михайло — бідний, затурканий, мов сирота в наймах. Що собі вподобав Аркадій в цій парі, один бог знає. Та це — справа Аркадія. Справа вже потойбічного порядку.
— Прошу вас, братова, а де ж дівчата? Прошу, панни, ходімо трохи перекусимо!
Меланія Річинська, чорна, наче головешка, худюща дама із старомодною оксамитною стрічкою на шиї, неспокійно озиралася на всі боки, ніби чимсь заклопотана. Здавалося, вона не могла вирішити, що їй робити далі. Наче очікувала ще на когось. Вуйко Зенко вже сам не знав, чим її зрушити з місця.
— Будьте ласкаві, братова. Брат Михаїл пішов уже… Я сам бачив, як він сів до брички з каноніками. Боюся, що пізніше не стане фіакра. Братова, ну ж бо, прошу. Прошу, панни, прошу!
Меланія нетерпляче одмахувалася від Зенка і далі тупцювала на місці. Дочки, мов перелякані цесарки, переступали з ноги на ногу, обскубуючи бідолашний кипарисник на чужій могилці.
Меланія зачепила молоду Ілаковичку:
— Прошу тебе, це вже всі гості?
Орися непомітно ворушила блузкою, щоб хоч трохи повіяло поза спиною. Піт струменів поміж лопатками, і це трохи псувало їй настрій.
— Всі. А що, тіточко?
— Як то? — ні з сього ні з того накинулась на неї тітка Меланія. — Не бачу жодного молодого чоловіка. Що це за обід буде?
Дівчатам стало неприємно. Старша з них озвалася:
— Мамцю, та ми ж приїхали на похорон, а не на забаву.
— Живий живе гадає!
Орися прихильніше глянула на дівчат. Вони, сердешні, були зовсім непоказні і якісь дуже несучасні на вигляд. У старшої, Аврелії, досить гарні коси, але при її блідних, анемічних губах і водянистих очах коси ті втрачали весь ефект. Крім того, дівчина зовсім схожа на батька і має дуже затурканий вигляд.
«Може, вона лунатичка?» — спало на думку Ілаковичці.
Молодша, Маруся, була портретом своєї матері за юних років. Ця трималася досить вільно, хоч, напевно, нечасто доводилося їй бувати в такому великому товаристві.
«При теперішній надпродукції жінок, — міркувала Орися, — навряд чи вдасться їм вловити когось».
Меланія думала про Орисю:
«Могла б трохи скромніше поводитися. Де ж то пасує з старшими від себе так відразу запанібрата? Треба шепнути Олені або Катерині, що навіть під час панахиди хихотіла з Нестором. Хай знають, яке зіллячко прибуло в родину. Бідний Славко! Так утопитись!.. А у мене дві дочки — як фіалки…»
З кладовища Безбородько, який було загубився в натовпі, сів у фіакр, що в ньому їхали Олена, Катерина і Неля. Тобто Нелю він сам затягнув туди майже силоміць.
Олена була мов очманіла — перевтомлена чи сонна: вона не розуміла, що до неї говорять, і через те доводилося повторювати сказане. Неля, яка зразу після того, як поховали Аркадія, заспокоїлася, не зводила з неї очей, вкрай здивована поведінкою матері.
— Не болить у тебе голова? Може, дати верамон? — питав Безбородько в Катерини більше за звичкою, ніж з співчуття. Його непокоїло інше: чи не забуде часом доктор Мажарин заступити його на нічному чергуванні в лікарні?
Катерина з вдячністю заглянула Безбородькові у вічі;
— Дякую, мені нічого…
Вона думала про інше. Не була певна, чи вийняла ключ з шафи з білизною. Пам'ятає тільки, що видавала скатерті тітці Клавді, але чи вийняла ключі — убий, не могла пригадати. Простирало з-під покійника, поплямлене сукровицею, треба було негайно намочити в солоній воді, а Мариня, мабуть, зібгала його і, не просушивши навіть, закинула кудись між брудну білизну. Треба було б також наказати грабарям, щоб відвезли квіти до городника, це ж по дорозі. Напевно, ніхто про це не подумав, і тепер доведеться наймати фіру окремо. Гризло й те, що не сказала тітці Клавді про горілку у череватій сулії за буфетом. То справжня житнівка, і її треба було подати виключно на стіл каноніків.
