— О сер, не треба коштовностей! Я не хочу й чути про них. Коштовності і Джейн Ейр! Це звучить дивно й неприродно! Краще мені їх не мати!
— Я сам надіну діамантове намисто тобі на шию й золоту діадему на твою голову. Вона буде тобі дуже до лиця, бо природа поклала на твоє чоло печать аристократизму, Джейн. І я оздоблю браслетами твої ніжні руки, а твої пальчики феї — каблучками.
— Ні, ні, сер! Поговорімо краще про інше! Не обходьтеся зі мною, ніби я красуня, — я просто ваша ґувернантка, ваша квакерка.
— В моїх очах ти — красуня, і цю красуню вподобало моє серце. Тендітна й ніжна.
— Маленька й непоказна, хочете ви сказати. Ви, сер, або спите, або глузуєте з мене. Ради Бога, облиште іронію!
— Я змушу весь світ визнати, що ти — красуня, — казав він далі, тоді як я ніяковіла чимраз дужче від тону, до якого він удався, бо відчувала, що він дурить або сам себе, або мене намагається одурити. — Я вберу свою Джейн у шовк і мережива, оздоблю трояндами її коси і покрию голівку, яку люблю, дорогим серпанком.
— І тоді ви не впізнаєте мене, сер, і я не буду більше ваша Джейн Ейр, а стану мавпеням у блазнівській куцині, ґавою в павичевому пір'ї. Мені однаково дивно було б бачити вас, містере Рочестер, у костюмі комедіанта, як і себе в шатах придворної дами, і я зовсім не зву вас красенем, сер, хоч і кохаю вас щиро, і то так щиро, що не можу лестити вам словами. Тож не лестіть і ви мені.
Однак, не зваживши на мої заперечення, він і далі правив своє:
— Сьогодні ж я відвезу тебе в кареті до Мілкота, і ти вибереш собі вбрання. Я вже казав тобі, за місяць ми одружимося. Вінчання буде скромне, у церкві, отам, в долині, а тоді я повезу тебе одразу до міста. Там ми пробудемо недовго, і звідти я заберу свій скарб до сонячних країв: до виноградників Франції та рівнин Італії. Ти побачиш місця, славні своїм минулим і сучасним, пізнаєш життя великих міст і, вивчивши людей, навчишся цінувати саму себе.
— Я буду мандрувати?.. Та ще й з вами, сер?
— Ти відвідаєш Париж, Рим, Неаполь, Флоренцію, Венецію та Відень — всюди-всюди, де побував я, ми поїдемо тепер удвох. Де ступало моє важке копито, мусить стати й твоя ніжка сильфіди. Десять років тому я, мов несамовитий, гасав по Європі, взявши собі в супутники зневагу, ненависть і гнів. Тепер я відвідаю її ще раз, очищений і зцілений, з моїм ангелом-розрадником.
Коли він це сказав, я засміялась.
— Я не ангел, — вигукнула я, — і не стану ним до смерті! Я буду сама собою! Містере Рочестер, не чекайте і не вимагайте від мене нічого ангельського: ви цього не знайдете в мені, як і я не знайду у вас. Адже я чекаю від вас не цього.
— Чого ж ти від мене чекаєш?
— Якийсь час ви, може, й будете таким, як тепер, — дуже недовго — а тоді прохолонете, станете вередливим, суворим, дражливим, і годити вам буде дуже важко. Коли ж ви доб-ре-таки звикнете до мене, то, може, знов прихилитесь до мене. Так, прихилитесь, а не полюбите. Я гадаю, що ваша любов перешумує десь місяців за шість або й менше. Я знаю з книг, писаних чоловіками, що це найдовший термін чоловічого захвату. І все ж після всього, гадаю, що як друг і товариш я ніколи зовсім не набридну своєму любому господареві.
— Набриднеш? А тоді я знову прихилюся? Та я дедалі більше прихилятимусь до тебе. І я змушу тебе визнати, що я не тільки до тебе прихилився, а й люблю тебе — вірно, палко й незрадливо.
— А хіба ви не вередун, сер?
— До жінок, що подобаються мені тільки обличчям, я стаю справжнім дияволом, коли бачу, що вони не мають ні душі, ні серця, коли вони показують мені свою дурість, безсоромність, а може, ще й тупість, невихованість і злий норов. Тільки до чистих очей, щирої мови, палкої душі і натури, яка гнеться, а не ломиться, яка заразом чула й стійка, слухняна й постійна, до такої натури я буду завжди ніжний та вірний.
— Чи мали ви нагоду зустріти таку істоту, сер? І чи кохали ви таку жінку?
— Я кохаю її тепер.
— Але до мене — якщо я справді якоюсь мірою відповідаю вашому ідеалові?
— Я не зустрічав такої, як ти, Джейн. Ти принесла мені радість і здолала мене. Ти ніби скоряєшся сама й водночас скоряєш мене. Коли я намотую цю м'яку шовкову нитку на палець, вона змушує трепетати мою руку, й той трепет сягає до серця. Ти чаруєш мене і перемагаєш. І чари твої без міри любі моєму серцю, такі любі, що годі й висловити. І моя поразка солодша мені від найблискучішої перемоги. Чого ти всміхаєшся, Джейн? Що означає цей таємничий і лукавий вираз твого обличчя?
— Я подумала, сер (пробачте мені мою думку, вона виринула мимоволі), я подумала про Геракла й Самсона...
— Ти подумала, мій маленький ельфе...
— Стривайте, сер! Ваші слова не вельми мудрі, так само, як і вчинки тих героїв. А все ж, якби вони одружились, то цілком відшкодували б ніжність свого женихання подружньою суворістю. І я боюся, що таким будете й ви. Цікаво, яку ви дасте мені відповідь через рік, коли я попрошу у вас якоїсь ласки чи послуги яку вам буде не з руки або не сподобається робити?
Попроси у мене щось тепер, Дженет, — якусь найменшу дрібницю, я хочу почути твоє прохання.
І попрошу, сер. Моє прохання вже готове. Кажи! Тільки якщо ти отак дивитимешся і отак усміхатимешся, то присягаюсь, я дам згоду на все заздалегідь, і ти пошиєш мене в дурні.
Зовсім ні, сер. Я попрошу вас тільки ось про що: не посилайте по коштовності і не заквітчуйте мене трояндами. Це однаково, що обшити золотим мереживом оцей простий носовичок, що у вас в руці.
— Це однаково, що прикрашати золото позолотою? Знаю. Гаразд, я вволю твоє прохання. Тимчасово я відміню свій наказ. Однак ти ще нічого не попросила. Ти просто не прийняла дарунка. Попроси чогось.
— В такому разі, сер, зробіть ласку і заспокойте мою цікавість, її турбує одне запитання.
Він збентежився й одразу похапцем спитав:
— Що? Що таке? Цікавість — це небезпечний прохач. Добре, що я не присягнувся вволити всяке прохання.
— Таж у цьому нема нічого страшного, сер.
— Кажи швидше, Джейн, хоч я б радше волів, щоб замість питання про якийсь, може, секрет ти попросила в мене половину мого майна.
— Слухайте, царю Артаксерксе! Що я робитиму з половиною вашого майна? Чи ви маєте мене за єврея-лихваря, що видивляється, куди б вигідніше вкласти гроші? Радше я володітиму вашим цілковитим довір'ям. Ви ж не вилучите мене з числа тих, хто користується вашим довір'ям, коли вже допустили мене до вашого серця?
— Ти не втратиш його, Джейн. Тільки ж є речі, не варті того, щоб їх комусь звіряти. Ради Бога, не прагни покласти на душу зайвий тягар, не тягнися до отрути, не стань Євою, поділивши зі мною яблуко спокуси.
— А чом би й ні, сер? Ви оце сказали, як любите бути скореним, як вам приємно зазнавати поразки. Чому б мені не витягти з вас іще одне признання? От почну благати й молити, а коли треба, то й плакати і гніватися, аби тільки випробувати свою над вами владу!
— Таких штук я тобі не дозволю. Спробуй-но наполягати, вимагати — і всьому кінець.
— Он як, сер? Надто вже хутко ви вийшли з гри. А як ви спохмурніли! Ваші брови зробились з мій палець утовшки, а ваше чоло нагадує мені «блакитне виталище громів», як його названо в одній чудернацькій поемі. Цей погляд ви збережете, либонь, і для подружнього життя?
— А коли ти збережеш свій погляд для подружнього життя, то я, як християнин, буду змушений відцуратись від такого ельфа, чи то пак саламандри. То що ти хотіла дізнатись, хитрунко? Питай мерщій!
— Отакої! Це вже з вашого боку й зовсім нечемно, хоч воно мені подобається куди більше за лестощі. Хай краще я буду хитрун-кою, ніж ангелом... А запитання моє таке: нащо вам так конче хотілося переконати мене, що ви думаєте взяти шлюб з міс Інґрем?
— Оце й усе? Хвала Богові, це ще не так страшно! — його нахмурене чоло проясніло. Він, усміхнувшись, глянув на мене й погладив по голові, ніби зрадів, що уник якоїсь небезпеки. — Що ж, можу признатись, — казав він далі, — хоч воно тебе трохи обурить, Джейн. А я вже знаю, що ти спалахуєш, як сірник, коли обурена. Коли вчора вночі при світлі холодного місяця ти повстала проти своєї долі й обстоювала свої рівні зі мною права, ти палала, як вогонь. До речі, Дженет, ти перша освідчилась мені й погодилася стати моєю дружиною!
