— Звісно, я. Тільки, будь ласка, не відхиляйтесь, сер! Ви мали сказати про міс Інґрем.
— Гаразд. Я удавав, що упадаю коло міс Інґрем, бо хотів, щоб ти так само до нестями закохалася в мене, як я закохався в тебе. Я знав, що ревнощі — мій найкращий спільник в тому, чого хотів досягти.
— Он воно що! Який же ви тоді дрібний! Отакусінький, як оцей нігтик на моєму мізинцеві. Який сором і яка ганьба так діяти! І нам не жаль було почуттів міс Інґрем, сер?
— її почуття зібрані в одному осередку — в гордощах. А гордощі треба упокорювати. А ти ревнувала, Джейн?
— Не в цім річ, містере Рочестер, і хай це вас не цікавить. Дайте мені ще одну правдиву відповідь. Як ви гадаєте: міс Інґрем не страждатиме від вашого нещирого залицяння? Хіба вона не відчує себе відштовхнутою і покинутою?
— Та ні! Я ж казав тобі, що, навпаки, саме вона знехтувала мною. Думка про моє зубожіння враз остудила чи швидше загасила її полум'я.
— У вас своєрідний, підступний розум, містере Рочестер. Боюся, що ваші засади дещо ексцентричні.
— Мене ніхто не вчив моїх засад, Джейн, і, може, через те, що на них ніхто не звертав уваги, вони дещо скривилися.
— Я не жартую, сер. Чи зможу я бути до кінця щасливою з того великого щастя, що мені випало, знаючи, що хтось переживатиме такий самий гіркий біль, який недавно почувала я сама?
— Зможеш, моя добра дівчинко, бо нема на світі іншої істоти, яка б так чисто і так щиро кохала мене, як ти, і віру в твою любов, Джейн, я приклав до своєї душі, як цілющий бальзам.
Я притулилася губами до руки, що лежала на моєму плечі. Я дуже-дуже любила його — так любила, що годі було вилити мою любов словами.
— Попроси ще чогось, — сказав він раптом. — Мені приємно, коли ти просиш, а я поступаюсь.
А я вже мала напоготові нове прохання.
— Дайте знати про ваші наміри місіс Фейрфакс, сер. Вона бачила нас минулої ночі в холі, і це її вразило. Скажіть їй про свій задум ще до того, як я побачу її знову. Мені важко на серці, коли я знаю, що ця добра жінка думає про мене негарно.
— Іди до себе й надінь капелюшок, — одказав він. — Сьогодні ти поїдеш зі мною до Мілкота, а я тим часом поясню усе старенькій. Чи не подумала вона, Дженет, що ти пожертвувала усім заради кохання?
— Мабуть, вона думає, що я забула своє становище, а заразом і ваше, сер.
— Становище! Становище! Твоє становище тепер у моєму серці, і дорого заплатять ті, що задумають тепер чи потім образити тебе! Іди.
Я хутко вбралася, а коли почула, що містер Рочестер виходить з вітальні місіс Фейрфакс, не довго думавши, подалася туди. Стара леді читала свою ранкову пайку Святого Письма. На столі перед нею лежала розгорнена Біблія, а зверху — окуляри. Зачувши попідомлення містера Рочестера, вона забула про читання і сиділа, втупивши погляд у білу стіну, страшенно здивована, її чиста душа була збурена несподіваною звісткою. Побачивши мене, вона підвелася, спробувала всміхнутися й зліпити кілька слів на поздоровлення. Тільки усмішка їй не вдалася, а поздоровлення вона не доказала. Вона начепила на носа окуляри, згорнула Біблію й відсунулася від столу.
— Мене це дуже здивувало, — почала вона. — Я просто не знаю, що й сказати вам, міс Ейр. Чи, може, це мені сниться? Часом я таки дрімаю, коли сиджу сама, і мені верзеться те, чого не буває. Не раз мені отак привиджувалося, що мій любий чоловік, який помер п'ятнадцять років тому, заходить і сідає коло мене. Іноді я аж чую, як він кличе мене на ймення — Алісою, як він завжди мене звав. Отож скажіть мені, чи це правда, що містер Рочестер просить вашої руки? І не смійтеся з мене. Адже я цілком ясно бачила, як він зайшов сюди п'ять хвилин тому і сказав, що за місяць ви станете його дружиною.
— Це саме він сказав і мені, — відповіла я.
— Сказав? І ви йому повірили? І ви дали згоду?
— Так.
Вона спантеличено глянула на мене.
— Ніколи б не подумала. Він — такий гордий. Всі Рочестери були горді, а його батько ще й любив гроші. Та й містера Рочестера всі мають за розсудливого господаря. І він думає з вами одружитися?
— Так він мені сказав.
Вона окинула мене поглядом. В її очах я прочитала, що в мені вона не знаходить тих чар, які б допомогли їй розгадати цю загадку.
— Це не вкладається в моїй голові, — казала вона далі, — хоч видно, це правда, коли й ви так кажете. Тільки що з цього вийде — важко вгадати, їй-Богу, не знаю. В таких випадках краще мати однакове становище й достатки, а між вами ще й різниця в двадцять років. Він міг би бути вам батьком.
— Оце вже ні, місіс Фейрфакс! — випалила я, мов ужалена. — Він нічим не нагадує батька! Хоч хто нас побачить разом, ніколи цього Містер Рочестер виглядає молодим, ніби йому двадцять п'ять років, він і є такий молодий.
— І він справді одружується з вами з любові?
Мене так вразили її холодність і недовіра, що мої очі сповнилися сліз.
— Дуже шкода, що доводиться вас засмучувати, — казала далі вдова, — тільки ж ви така молода і так мало знаєте чоловіків, що я мушу застерегти вас. Знаєте приказку: «Не все те золото, що блищить». І в цьому ділі я боюся, як би щось не вийшло не так і не розвіяло наших з вами сподівань.
— Чому? Хіба я потвора? — сказала я. — І хіба не може бути, що містер Рочестер має до мене щиру прихильність?
— Ні, ви гарненька, та ще й дуже, а останнім часом стали ще краща, та й містерові Рочестеру, видно, припали до серця. Я давненько примічаю, що він вам в усьому потурає, і боялася за вас. Мені не давало спокою, що він дуже вже до вас горнеться, і я не раз хотіла застерегти вас, хоч і не
припускала, щоб сталося щось недобре. Я знала, що така думка здивує, а то й образить вас. Та ви були стримані, скромні й розсудливі, і я сподівалася, що ви й самі не дасте себе скривдити. Не можу вам і переказати, як я потерпала минулої ночі, коли по всьому домі шукала й не могла ніде знайти вас, а тут іще й господаря не було. А о дванадцятій годині ви зайшли вдвох.
— Ну, тепер це мало важить, — перебила я її нетерпляче. — Досить того, що все гаразд.
— Я сподіваюся, що все й буде гаразд до кінця, — сказала вона, — тільки, повірте мені, тут треба бути обережною. Старайтеся тримати містера Рочестера на віддалі. Не довіряйте ні собі, ні йому. Джентльмени в його становищі рідко коли одружуються з гувернантками.
Я вже почала гніватися, коли, на щастя, вбігла Адель.
— І я хочу, я теж хочу до Мілкота! — кричала вона. — А містер Рочестер мене не бере. Адже в новій кареті є місце. Попросіть, мадемуазель, хай візьме й мене.
— Попрошу, Адель, — і я хутенько вийшла з нею, рада покинути свою сувору наставницю. До ґанку якраз під'їжджала карета, мій господар походжав доріжкою, а Пілот не відступав від нього ні на крок.
— Правда, сер, Адель може поїхати з нами?
— Я сказав їй, що ні. Ніяких дітей! Поїдете тільки ви!
— Я дуже проситиму вас, хай їде й вона. Так буде краще.
— Аж ніяк. Вона тільки заважатиме.
Його тон і погляд були дуже владні. Холодний душ попереджень місіс Фейрфакс і гніт сумнівів уже зробили свою справу. Мої надії здались мені нездійсненними й безпідставними. Я відчула, що втратила свою силу над містером Рочестером, і скорилася без суперечок. Підсадивши мене в карету, він зазирнув мені в очі.
— Що таке? — спитав він. — Сонце сховалось за хмари. Ви й справді хочете, щоб дівча поїхало? Вам буде досадно, коли вона залишиться?
— Краще було б, якби ви її взяли, сер.
— Тоді миттю біжи по капелюшок і стрілою назад! — гукнув він до Аделі. Вона помчала в будинок так швидко, як тільки могла.
— Зрештою, один загублений ранок нічого не важить, — сказав він, — коли вже я вирішив відтепер і довіку закріпити за собою право на ваші думки, розмови й товариство.
Забравшись у карету, Адель стала цілувати мене, дякуючи за посередництво. Та її зараз же пересадили в куток поруч з містером Рочестером, звідки вона могла тільки поглядати в мій бік. Суворість сусіда стримувала її. Коли він бував у такому дражливому настрої, вона не сміла ні шепотіти своїх спостережень, ні ставити йому ніяких запитань.
