харчами!..
Густо пахне мокрою стежкою, запізнілою молоденькою травичкою, сухим
листям і — грибами, грибами, грибами.
До грибів Найда байдужий, хоч Миколка й припускає, ніби деякі з них, як-
от сироїжки, можна їсти й сирими.
Але чи є щось приємніше, ніж погасати лісом, хай навіть на голодний
шлунок?
—
Найдо-о-о-о! Агов!..
Ой, точно! Вони ж із Миколкою якраз по гриби й прийшли! Захопившись
лісовим спортом, Найда забув, що хазяїн має наповнити свої відра!
Собака весело мчить на погук.
В очах йому жовто мигтить осінь.
—
Диви, що я знайшов! — розводить руками хлопчик над листяною
галявиною.
Найда відразу кидається на пошуки господаревої знахідки.
Ага, ось що! Гриби, виявляється, тут ростуть не окремими купками, а
якимось наче рядочком! Півколом! Як ото футбольні ворота на Шкільному
стадіончикові!
Нюх-нюх, нюх-нюх... Ого, це не просто півколо: ген біля того кленочка
рядочок замикається! Фізкультура, та й годі! — Найда вистрибцем помчав
уздовж грибної лінії.
—
Вже не раз таке зустрічав, та хіба ж тебе докличешся! — Миколка
втомлено гепнувся на пеньок. — Зручно біля таких кіл: сів собі рачки та й
вирізуєш усі підряд!.. Ух, грибів сьодні — як целофану й пластикових пляшок
на нашому Пустирищі! Ухоркався, поки назбирав! Налазився, аж голова
крутиться, вже й перед очима лиш оті кола й гриби!..
Аж тепер Найда помітив, що обоє Миколчині відра повнісінькі вщерть.
Клас, клас, клас!.. Пес узявся радо вибрикувати навколо «улову». Це ж їм у
Халабуді на цілу зиму вистачить: їж — не хочу!
—
Нє, самі варити не будемо! — діловито відкинув Миколка Найдині
сподівання. — Занесемо, хай мама посмажить: Училка розказувала, що з
грибами треба обережно, без дорослих із ними краще не заходитись! А мама
ще й уміє! Пам’ятаю, одного разу колись робила їх із картопелькою:
найкращий спогад мого дитинства!
Ох, як же справді смачно пахнуть гриби, коли їх відварити, а тоді ще й
посмажити!
Найда з Миколкою сидять у сараї і ждуть.
У хаті — Вітчим з компанією, і мама обіцяла принести смакоти їм у
сховок.
Бенкет буде — куди тим окунцям з мулькою!.. Ба, навіть куди тій
Товстушиній хворельці!..
Щоб утримати на прив’язі апетити, Найда з Миколкою рахують дошки в
сарайних стінах.
Дошок у сараї зосталося ще багато — навіть після таємних рейдів
Вітчимових гостей, які, виносивши всі цінні речі й метал, потрохи виламують
їх на паливо.
Дошок багато, але й вони вже сім разів полічені: ох же й довго смажаться
ті гриби!
— Доведеться зганяти в розвідку! — нарешті вирішує Миколка.
З розвідки хлопчик повертається розчарований і нещасний. Він безсило
опускається на залишки вугільного пороху.
Вітчимові гості все пожерли, а сам Вітчим упорав найбільше!!!
Мама дуже шкодувала, бідкалась, дорікала, іцо хлопчик не нагадав про
себе раніше. Плакала й дала синові оцей кусник причерствілого хліба (хліб теж
поїли гості), якого Миколка, засмутившись, не хотів і брати.
А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих
загадкових тварин.
Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.
Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й
перекидає в руках камінчики-вуглинки.
Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще
сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда
завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!
Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не
смішно.
Може, Найда викачає писочок в павутинні — як ото сьогодні в лісі тим
липкучим «бабиним літом»?..
Ну, гаразд, мовчить, мовчить уже!..
Зненацька двері в хаті різко відчиняються.
З них вилітає Вітчим і, тримаючись за живота, з усіх сил поспішає через
подвір’я до туалету. Туалет — сказано трохи гучно: після Урагану Вітчим його
відбудувати ще не зібрався, вимостив тільки стіни, обклавши їх
кукурудзинням.
Через хвилину з дверей викочується один із його дружків і теж тримається
за живота. Похитуючись, чеберяє туди само. Надворі ще занадто видно, тож
мусить «займати чергу»!
—
Гей, ти там довго? — репетує він і вибиває чечітку ліпше, ніж
Найда сьогодні — кругом лісових скарбів.
—
О-о-о-ой! Живо-о-о-ота... скрутило! — озивається жалібно.
Дружок, не витримавши чекання й оздобивши свою нетерплячку пароч-
кою добірних лайок, заганяється в підпарканні кущі.
Найда з Миколкою сполохано переглядаються: ось тобі й грибні кола!..
Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із
хати вилетіли ще два гості.
Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-
таки... до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня
защібка вмить відпала.
—
Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.
Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!
Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув.
Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався
геть.
Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і
того вечора більше його не бачили.
—
Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне
той, який вилазить із туалету.
—
А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна
скорчена від болю морда.
Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою
миготіло в очах дужче, ніж від осені.
Гонки до туалету набирали обертів.
Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась
Вітчимом: відпоювала його водою, годувала якимись таблетками і винувато
слухала тиради на адресу свого «байстрюка» та байстрюкового «шолудивого
пса».
Коли Вітчим, перекопавши останнього матюка, зомлів (як ото Миколка
від його тютюнової науки), мама побігла до сусідів викликати «швидку».
А Миколка з Найдою не стали чекати, поки приїде біла машина з
«блимавками» або поки ще хтось зарветься до сараю.
Негайно повернутися до Халабуди! Вони гцо? Вони нічого!
Як-не-як завтра Миколці до Школи! Може, уроки треба зробити, чи що...
Ніч спали погано, хоч животи крутив не біль, а тільки голод.
Зате коли наступного дня дізнались, що всі гостювальники на чолі з
Вітчимом оклигали й знову засідають у Миколчиному подвір’ї, навіть трохи
пошкодували, що назбирали вчора тільки двоє відер.
НЕВДАЛИЙ ЖАРТ
Ну, що такого Найда зробив?!
Подумаєш, ішли вони собі з Миколкою мимо Товстушиного дворика!
У кицьки Анхвіси якраз мав бути підвечірок — Миколка для таких
прогулянок уже й ложку з собою носив. А що мисочка була порожня, то вони
собі йшли і зовсім просто так, мимо.
Ну, подумаєш — гавкнув на ту дурну Анхвісу! Сидить завжди, наче пані
яка, на тих штахетах, порошком і ковбасою несе від неї на кілометр! Та сто
тюків вона йому потрібна! Ходили б вони з Миколкою біля цього дворика,
якби тут не пахтіли кицьчині обіди й підвечірки, аякже!
А вона — ото ще ненормальна — як підскочить! Та як зашипить! Та
шерсть — дибки! Ого-го-го, така очі видере й не покається!..
Найда позадкував: не опускатись же до бійки з якоюсь тепличною
кицькою!
Пізно! Анхвіса вмент стала схожою на велетенського білого їжака та я-а-а-
ак кинеться на Найду, та я-а-а-к уп’ється йому в голову зубами й пазурами!!!
Миколка — в крик, та за кицьку — від Найди віддирати!
Товстуха — на поріг, та до Миколки, та за чуба його!
Не встиг Найда вчепитись Товстусі за ковбасно-порошкову ногу в дуже
рожевому капці, як різко заболіло вухо і кров залила йому очі так, що він уже
нічого не бачив.
Отямився, коли вони з Миколкою нарешті вирвалися з котячої пастки-
пащі й упали на сухе листя. А Товстуха з Анхвісою на руках гепнулась на
асфальтну доріжку.
А ще чув, як Товстуха репетувала:
— А х , ви, душогубці, волоцюги, хвашисти, нещасну тваринку мучите!
Хвор- мені хвулігани! Міліції на вас нема! Об асхвальт нас виваляли! Та ще й,
хву- у-у! — Анхвісу, мою конхветочку, своєю кров’ю позаляпували!..
Товстуха ще довго кричала, збиралась «телехвонувати» батькам і
Директорові.
Та Найда з Миколкою не дослухались, бо були вже далеко.
Ай-яхайма, це ж треба так влипнути!..
Миколка приніс Найду в Халабуду і заходився промивати й замазувати
зеленкою Найдині рани.
Хоч Найда ще два дні й почувався, як побитий собака (ні, це ж треба, га?!),
