МАРИНА ПАВЛЕНКО
МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
НАЙДА
Найда — це Миколчин пес.
Найда Миколку охороняє.
Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І
чекає за парканом, переховуючись від Прибиральниць та Завгоспа, аж поки
Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.
Школа — чужак. Вона тхне Миколчиними почервонілими вухами й
зауваженнями в щоденнику. Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть
ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.
Якщо ж Миколка до школи не йде, вони вдвох пересиджують уроки в
Халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.
Стіни Халабуди зроблено з дощок і фанери, вхід завішано старою
мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.
Про Халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, в
дерезі. У ній Миколка ночує, коли Вітчим погрожує вбити його.
Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром. Вітчим
обзиває Миколку байстрям, нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда
завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.
Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибираються на Вулицю. Там
вони воюють із місцевою паруботою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням,
а Найда бігає за найдокучливішими.
Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжками й новим шкіряним
взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним. Проте хай Миколка
тільки скомандує — Найда вмить їм штани полатає.
Усі ВОНИ: Школа, Вітчим, хлопчаки — не люблять Найдиного хазяїна. І
пес один-єдиний, хто знає, що Миколка – герой, і що він хороший. Коли
Найду, ще як був цуценям, ВОНИ кинули в багнюку, то не хто інший, а
Миколка його врятував.
Відтоді Найда став Миколчиним.
Натинявшись на Вулиці, вони йдуть на Смітник. На Смітнику можна
знайти чимало потрібних речей, а то чим-небудь і поживитись. Миколка
нишпорить, а Найда стереже добуті скарби від нічийних собак.
Буває, замість іти на Смітник, вони блукають Дворами. Там теж можна
дещо підібрати.
Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор. Його
власниця, маленька Дівчинка, самотньо порпається в пісочку.
Найда не певен, що Миколка чинить правильно. Але розуміє, що такого
яскравого, пречудового Конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо
Конструктор — Дівчинці?
І ось вони вже, ледве стримуючись, щоб не побігти, поспішають у бік
Халабуди. А яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор побрязкує в
Миколчиних руках.
Аж тут іззаду хапає Миколку за комір Її Тато.
Вони змушені повернутись до Двору.
Дівчинка плаче. Її Тато лає Миколку.
Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками,
від Тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї Дівчинки. Найда навіть
гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.
Миколка віддає Конструктора, похмуро колупаючи землю носаком
порваної кросівки.
Яка ганьба! Краще б Найда з’їв дохлу мишу! Краще б його подряпали
приблудні коти!
— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.
Найда робить хвоста «бубликом»: ду-уже нам потрібні ваші нікчемні
Конструктори!
З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з Двору. Вслід за своїм
незмінним героєм і повелителем.
ВЕЧЕРЯ
З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда
проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні,
ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію —
того не варто їсти!
Вони обмацали голодними очима Вулицю і навіть пробіглися Дворами,
але, крім кількох поморщених падалиць-симиренок, не намацали нічого. Та
зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.
Вирішили зганяти до Миколчиної хати.
Миколка поставив Найду «на шухері», а сам, скрадаючись, поліз між
бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.
— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний,
як чіп! — прошипів за хвірткою.
Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря.
Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.
Ах, он воно що! «Змотуємо вудки»!.. Не змотувати їх треба, а навпаки,
добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може,
ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою
здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!
На жаль, вудок у сараї не виявилось. А ще ж недавно, коли Найда з
Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове
Халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали
старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших
цінних цікавих речей!..
Найді не треба й принюхуватись: ясно, що це діло рук Вітчимових
дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика
під грушею в Миколчиному подвір’ї. Вони крали, що бачили, і що не так
лежало, — от якби одного прекрасного дня — о, той день був би таки
прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..
Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а
нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на
граблі, які дивом уціліли після «гостьових» атак. Вони дзвінко торохнули його
по лобі.
Миколка сердито вилаявся «йолками-палками» й Вітчимом. Але,
почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.
Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.
Гайда, бо зараз тут нам і кришка! — нетерпляче виплутував собаку
Миколка.
Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!
— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став
хутко намотувати знахідку на граблі.
Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема,
є тільки отвір, який засувається шматком фанери.
— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив
дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!
О, який розумний у Найди Миколка!
Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і
держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де
течія Болотянки найсильніша.
Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:
— Найдо, голос!
І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу
вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.
Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного
целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна
мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.
— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно
простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!
Ну і розумний же Найдин Миколка!!!
У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама
арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої
сковорідки над вогнищем.
Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче
витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за
компанію».
Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.
Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.
Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!
Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті
луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!
Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли
побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі
Халабудою.
І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.
УРАГАН
Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там
зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло
принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме.
Та й небезпечно це.
Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!
Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля
груші?..
Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!
Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало
геть із Халабуди.
Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх
